Війна забирає найцінніше – життя людей, які борються за свою країну, захищаючи мир та майбутнє своїх дітей. В Україні щодня тисячі сімей переживають невимовний біль втрати. Діти залишаються без батьків, матері – без синів, дружини – без чоловіків. Найболючіше те, що серед загиблих чимало молодих батьків, які більше не зможуть обійняти своїх дітей, провести їх до школи, підтримати у важкі моменти.
Особливо трагічними є історії, коли гинуть батьки багатодітних сімей. Вони покидають цей світ, лишаючи своїх дітей сиротами, з пустотою в серцях і безліччю запитань, на які немає відповіді. Як жити без батька? Як змиритися з тим, що він більше не повернеться додому?
У Нікопольському районі 19 лютого провели в останню путь молодшого сержанта Євгена Гузенка, який загинув 10 лютого в бою у н.п. Піщане на Харківщині. Він був не лише воїном, а й люблячим батьком, чоловіком, сином. Його троє дітей осиротіли, і тепер вони змушені жити без тієї підтримки, яку міг дати їм їхній батько. Ця історія – лише одна з тисяч, які стають реальністю для українських сімей щодня.
Маленькі діти, які ще вчора засинали під теплий голос тата, сьогодні чують лише тишу. Вони не можуть зрозуміти, чому його більше немає поруч, чому мами плачуть, а дім наповнився гіркою порожнечею. Батьки – це ті, хто вчить нас ходити, хто підтримує, коли страшно, хто навчає життю. Коли вони йдуть назавжди, дітям доводиться занадто рано зустрітися з дорослим болем.
У містах і селах України щодня проходять поховання загиблих захисників. Це не просто цифри чи новини – це зруйновані долі, незавершені історії, діти, які більше ніколи не зможуть почути “Я люблю тебе, сину” або “Я пишаюся тобою, доню”. Кожен такий похорон – це нагадування про ціну, яку платить Україна за свою незалежність, за майбутнє, яке стає дедалі важчим для тих, хто залишається без батьків.
Українські матері намагаються підтримувати своїх дітей, але їм самим несила справитися з болем втрати. Громади та волонтерські організації допомагають сім’ям загиблих, але ніщо не здатне заповнити порожнечу, яка з’являється після втрати найдорожчої людини.
Світ має знати про цей біль! Ми повинні говорити про цих дітей, підтримувати їх, допомагати їм будувати майбутнє, навіть коли їхнє дитинство назавжди змінилося. Війна триває, і щодня вона забирає чиїхось батьків. Важливо пам’ятати кожного, хто віддав своє життя за свободу України, і робити все, щоб їхні діти не почувалися покинутими у світі, який став для них занадто жорстоким.
