Стратегія зайнятості-2030: Ігор Марчук висловився з приводу доопрацювання політики зайнятості населення

У складних соціально-економічних умовах, що характеризують Україну останніми роками, тема зайнятості перестала бути лише частиною економічної дискусії. Вона перетворилася на показник соціальної стабільності, індикатор стійкості держави, критерій добробуту населення і водночас — джерело структурного напруження в економіці. У ситуації, коли класична модель праці зазнає трансформацій, а різні форми самозайнятості, проєктної роботи чи підприємництва набувають поширення, державна політика має змінити фокус. У цьому контексті народний депутат і голова підкомітету з питань взаємодії держави і бізнесу та інвестицій Ігор Марчук, який бере участь у роботі над оновленою Стратегією зайнятості-2030, виклав низку важливих зауважень до документа, які уряд має врахувати при доопрацюванні політики зайнятості.

Нардеп вважає Стратегію зайнятості-2030 важливим кроком до формування стійкого, інклюзивного та ефективного ринку праці, а також до впровадження сучасних форм праці в умовах повоєнного відновлення й довгострокового розвитку країни. Однак слід звернути увагу на кілька ключових тез, які варто врахувати в процесі доопрацювання та реалізації Стратегії.

Одним з таких питань, на його переконання, є диспропорція форматів праці. У презентованій стратегії, за його словами, чітко простежується пріоритет формату найманої праці як основного інструменту досягнення її цілей. Він переконаний, що такий дисбаланс є невиправданим.

Політик зазначає, що зайнятість є багатокомпонентною економічною категорією, яка охоплює різні форми участі населення в економічній діяльності: найману працю, самозайнятість, підприємництво, сімейне підприємництво, кооперативні моделі, волонтерську діяльність тощо. Для ефективного використання соціально-економічного потенціалу всіх категорій економічних агентів необхідно раціонально збалансувати представництво різних форм праці в межах системи економічних відносин.

Ігор Марчук звертає увагу, що основним носієм проактивної економічної поведінки виступає не найманий працівник, а саме самозайнята особа та/або підприємець, включаючи представників сімейного підприємництва. Саме ці категорії економічних агентів усвідомлено приймають на себе весь спектр підприємницьких ризиків і прагнуть самостійно, без участі держави, забезпечити власний добробут. Саме ці суб’єкти господарювання, за його словами, забезпечують економічну самозарадність, сприяють соціальній згуртованості та виступають ключовими драйверами інновацій і технологічного розвитку. У зв’язку з цим акцент на зазначених категоріях є стратегічно обґрунтованим і має бути посилений.

Другим важливим аспектом Марчук називає гідний дохід як орієнтир політики. На його переконання, показник рівня добробуту населення (домогосподарств), який забезпечується гідним доходом, має стати ключовим орієнтиром державної політики у сфері зайнятості. Структура поняття “гідний дохід” має бути сформована з урахуванням соціально-економічних реалій України, рівня розвитку ринку праці, продуктивності праці, економізації суспільства та доступу до економічних можливостей.

Водночас він акцентує увагу на тому, що йдеться саме про дохід, а не виключно про заробітну плату, адже економічна активність може здійснюватися у різних організаційно-правових формах та формах праці. У цьому є доцільним розмежування мотиваційної бази самозайнятості — як забезпечення власних базових потреб домогосподарств — і підприємницької діяльності, метою якої є отримання прибутку та економічне масштабування.

Третьою тезою Марчук називає потребу у гнучких системах зайнятості. Він повністю підтримує тезу колег щодо недоцільності спроб “втиснути” українців у архаїчні моделі трудових відносин, з їхнім акцентом на формуванні “нового пролетаріату”, замість просування альтернативних форм самореалізації, таких як самозайнятість, підприємництво чи інші моделі економічної активності поза межами класичної найманої праці. Соціально-економічна динаміка українського суспільства значно випереджає багато традиційних європейських підходів. Тому Україні варто не копіювати застарілі моделі, а створювати власні — гнучкі, інклюзивні та адаптовані до українського контексту.

Нардеп вважає, що такі форми як платформна, проєктна, дистанційна зайнятість, фріланс, флекс-тайм, парт-тайм, гіг-робота — це вже сьогодні повноцінна частина українського ринку праці. Їх легалізація, нормативне визнання та інтеграція в інституційне середовище мають стати предметом суспільно-державного консенсусу. Без адекватного регулювання та знаходження консенсусу детінізація неформального сектору залишатиметься неможливою.

Четвертим ключовим індикатором він називає швидкість доступу до легальної праці. Цей показник є критично важливим для держави, що прагне випереджаючого економічного розвитку. Він вважає, що швидкість доступу до економічної активності має вимірюватись від моменту готовності особи до здійснення господарської діяльності (прийняття рішення про самозайнятість, підприємництво чи працевлаштування) до моменту реального початку діяльності, реєстрації суб’єкта або укладення трудового договору. Такий підхід дозволить об’єктивно оцінювати ефективність регуляторного середовища, зокрема в частині барʼєрів для входу на ринок праці та/або започаткування власної справи. Це забезпечить можливість виявляти вузькі місця у правовій та інституційній системі, що стримують економічну активність населення.

П’ятим важливим блоком Ігор Марчук називає економічну інклюзію. Необхідно формувати інституційні, інфраструктурні та економічні умови для залучення всіх соціальних груп до повноцінної участі в економічній активності. Особливу увагу слід приділяти економічно інертним групам населення: молоді віком 15–24 років, особам з інвалідністю, людям “третього віку” (60–75 років), ветеранам війни, сектору “невидимих працівників”, жителям сільської місцевості та непромислових територій.

Інтеграція цих груп у ринок праці та економічні процеси, на його переконання, має розглядатися не лише як інструмент зниження безробіття і підвищення зайнятості населення, а насамперед як ключовий чинник посилення соціальної згуртованості, підвищення економічної стійкості та розширення інклюзивного зростання в умовах модернізації економіки.