Уявлення про дорослість зазвичай асоціюється з віком, відповідальністю та здатністю самостійно будувати життя. Ми звикли думати, що людина, яка має роботу, сплачує рахунки, створює сім’ю та справляє враження надійності, автоматично є зрілою. Проте уважніше придивившись, можна побачити іншу картину: зовнішні ознаки дорослості не завжди відповідають внутрішньому розвитку особистості. Багато хто лише виконує роль дорослого, але при цьому залишається залежним від чужих рішень, очікувань і схвалення.
У такому суспільстві справжня зрілість стає скоріше винятком, ніж правилом. Так вважає Денис Блощинський, музикант і волонтер, який звертає увагу на масову інфантильність у сучасному світі. Він вважає, що дорослість як внутрішня якість зникає, а більшість людей поводяться радше як «старші діти», ніж як зрілі особистості.
Блощинський зазначає, що у натовпі людей надзвичайно складно знайти того, хто справді здатен мислити і діяти незалежно. За його спостереженнями, близько трьох чвертей суспільства не можна назвати дорослими у повному розумінні цього слова. Це скоріше люди, які засвоїли навички виконання обов’язків і створюють враження контролю, але внутрішньо залишаються залежними від когось іншого. Їм потрібен авторитет, на який можна спертися, порада того, хто «знає краще», вказівка, як правильно діяти, чи схвалення з боку оточення. У результаті виникає ілюзія зрілості, яка приховує інфантильність.
Щоб підкріпити свої роздуми, Блощинський звертається до досліджень відомих психологів. Він наголошує, що американський науковець Лоуренс Кольберг, який протягом двадцяти років вивчав моральний розвиток людини, дійшов висновку: 70-75% дорослих залишаються на рівні, де моральність визначається зовнішніми чинниками — думкою інших чи законом. Лише 10-15% відсотків здатні жити відповідно до власних принципів, а менше п’яти відсотків керуються універсальною етикою.
Блощинський зазначає, що подібні результати отримав Роберт Кіган, учень Кольберга і викладач Гарвардської школи. У 1994 році він проаналізував дані тисяч американців і встановив: 58% мають так званий «соціалізований розум», тобто сприймають себе крізь призму того, як їх бачать інші. 35% досягли рівня «самоавторського розуму» — здатності писати власну історію, а лише сім відсотків 7% змогли піднятися на рівень «самотрансформуючого розуму», що дозволяє усвідомлювати власні обмеження й інтегрувати суперечності.
Дослідження продовжила Сюзан Кук-Гройтер, яка працювала у тому ж напрямку. Вона протягом п’яти років проаналізувала 4 500 дорослих і виявила: 65-75% людей залишаються на рівні конформізму, коли мислення і поведінка формуються групою. Лише 4% здатні жити автономно, відстоюючи свої принципи всупереч тиску, і лише 1% досягає максимальної складності розвитку, коли особистість може інтегрувати протиріччя і діяти вільно від зовнішніх шаблонів.
На основі цих досліджень Блощинський робить висновок, що більшість людей у сучасних суспільствах не є по-справжньому дорослими. Це означає, що ними фактично керує невелика група тих, хто досяг зрілості й здатен створювати нові сенси. Саме ця меншість формує інформаційне поле, визначає напрями розвитку та пропонує сценарії, якими користується решта. У підсумку виявляється, що більшість людей живуть не власними рішеннями, а чужими впевненостями, відлунням життя інших.
Блощинський наголошує, що така ситуація не є випадковістю, адже інфантильність вигідна системі. Керувати справжніми дорослими важко, тому що вони мислять критично і здатні ставити під сумнів усталені правила. Натомість недорослі є зручними: їм легко нав’язати ідеологію, вони охоче шукають авторитетного лідера, прагнуть до схвалення і з готовністю купують те, що створює ілюзію наповненості. Держава, культура, бізнес — все це, на його думку, часто будується не для розвитку особистості, а її зручного використання.
Як зауважує Блощинський, «старших дітей» можна розпізнати за кількома характерними рисами, адже вони мають кілька виразних ознак. По-перше, їхні думки та позиція змінюються залежно від оточення: в офісі вони демонструють одні переконання, вдома поводяться по-іншому, а серед друзів можуть бути зовсім третіми, що свідчить про відсутність внутрішнього стрижня. По-друге, їхня моральність побудована на принципі статистики: якщо більшість робить певним чином, то це сприймається як правильне, а якщо ніхто не чинить подібно, то це автоматично вважається неправильним.
Ще однією рисою є життя в режимі постійного пошуку схвалення. Для таких людей вчинок набуває значення лише тоді, коли його помітили, оцінили або підтвердили інші. Важливою ознакою є також підміна совісті законом: вони керуються логікою «якщо це не заборонено, отже дозволено», що нагадує мислення дитини, але ускладнене юридичними термінами. І нарешті, вони завжди очікують, що хтось прийме рішення замість них — президент, керівник, відомий блогер, астролог чи навіть алгоритм, який підкаже, як діяти у тій чи іншій ситуації.
У підсумку Блощинський підкреслює, що дорослість не визначається віком. Вона проявляється у здатності будувати життя, виходячи з власних переконань, а не копіювати чужі сценарії. Бути дорослим означає мислити, вирішувати й діяти самостійно, приймаючи наслідки власних рішень без огляду на стороннє схвалення.
Він зауважує, що справжня революція нашого часу могла б полягати не у політичних змінах, а в «революції дорослішання», коли більшість людей навчиться жити усвідомлено. Адже тільки тоді, коли суспільство складатиметься з тих, хто справді виріс, ми зможемо створити світ, побудований не на чужих сценаріях, а на власній зрілості та відповідальності.
