Свято мови чи шоу розчарувань: Радіодиктант як дзеркало сучасного суспільства

Цьогорічний Радіодиктант національної єдності, покликаний стати щорічним свідченням любові до української мови та водночас символом консолідації суспільства, несподівано перетворився на привід для масового розчарування. Ця подія викликала не абияку хвилю обурення, адже текст диктанту, сповнений добрих намірів, виявився для багатьох прикладом стилістичної недолугості, а його прочитання перетворилося на джерело іронії та глузування. При чому там, де мала народитися конструктивна дискусія про мову, культуру публічного слова та відповідальність ініціаторів диктанту, утворився черговий хаотичний простір взаємних образ та емоційних звинувачень серед українців.

Мовна ілюзія єдності

27 жовтня, в День української писемності та мови, коли вся країна традиційно звертає погляд до слова як до символу національної єдності, відбувся черговий Радіодиктант національної єдності. Він мав би підтвердити, що українці здатні єднатися навколо мови не лише в урочистостях, а й у спільній дії. Диктант з промовистою назвою «Треба жити!», авторства письменниці, перекладачки та дослідниці Київської школи економіки Євгенії Кузнєцової, читала відома народна артистка України Наталія Сумська, чий голос мав би задати тон атмосфері довіри й натхнення.

Проте великі очікування швидко розсипалися, щойно пролунали перші рядки, які замість того, щоб викликати захоплення, спричинили колективне роздратування. Соцмережі заполонили саркастичні коментарі, учасники події безжально охрестили текст «дурнуватим», а його виконання — «найпровальнішим за всю історію радіодиктантів».

Подія, яка мала стати мовним святом, несподівано перетворилася на дзеркало суспільної втоми та роздратування, в якому відбилося не прагнення спільності, а невміння сприймати культуру без істерики й самозвеличення. Радіодиктант, який десятиліттями був символом мовної солідарності, цього разу засвідчив, що єдність, на яку ми сподівалися, виявилася скоріше міражем, розмитим хвилею обурення, емоцій та претензій до всього, що не відповідає уявленню про «ідеальне українське».

Історична хроніка Радіодиктанту

Щоб зрозуміти, чому цьогорічний Радіодиктант став точкою розділу між вірою у спільність і відчуттям мовної втоми, варто згадати, як формувався сам формат, який з часом перетворився на традицію. Радіодиктант національної єдності, започаткований командою «Українського Радіо» у 2000 році, за двадцять п’ять років перетворився з невеликого просвітницького експерименту на масштабну культурну подію. Вона щороку збирає тисячі учасників і водночас відображає настрої суспільства щодо української мови. Його символічна мета, що полягає в об’єднанні українців у спільному слові, залишалася незмінною, однак формат дедалі частіше викликає дискусії, оскільки за рекордними цифрами участі приховується відчуття втоми від форми диктанту, яка потребує оновлення.

Перші тексти диктантів не створювали спеціально для події, а учасники знаходили їх у книжках і переписували, що виглядало щиро, але дещо хаотично. Однак все змінилося, коли до процесу долучився мовознавець Олександр Авраменко. З 2002 по 2020 він писав і читав тексти диктантів, перетворивши цю подію на впізнаваний бренд. Саме за його участі у 2014 році було встановлено рекорд, коли 689 учасників одночасно писали диктант у Київському університеті імені Бориса Грінченка. Авраменко залишив за собою спадщину чіткої дикції, педагогічної точності й поваги до мовної норми, що, по суті, заклало стандарт для всіх подальших диктантів.

Починаючи з 2020 року, організатори вирішили залучати до диктантів відомих українських письменників і акторів, що надало події більш мистецького забарвлення. У 2020 році текст під назвою «Виклики книжкової ери» написав дитячий письменник Іван Малкович, а читала його акторка Римма Зюбіна, відома своєю бездоганною дикцією та спокійним темпом. Саме тоді до написання вперше долучилися українські науковці зі станції «Академік Вернадський» в Антарктиці, а кількість електронних листів сягнула 14 тисяч.

У 2021 році текст «Слідом за пам’яттю» створив і зачитав сам письменник Юрій Андрухович, який надав диктанту глибокого філософського звучання, хоча його літературна складність виявилася непосильною для багатьох учасників. Наступного, 2022 року, радіодиктант «Твій дім» написала режисерка і письменниця Ірина Цілик, а озвучила легендарна акторка Ада Роговцева, чиє виконання зворушувало, але темп і складність тексту стали серйозним випробуванням для 40 тисяч учасників.

Після переходу Православної церкви України на новоюліанський календар у 2023 році диктант почали проводити 27 жовтня, у День української писемності та мови. Тоді шевченківська лауреатка Катерина Калитко написала текст «Дороги України», а читав його актор і театральний режисер Олексій Гнатковський, чий емоційний тембр створював атмосферу урочистості. Тоді писали диктант 20 тисяч українців, але без помилок впоралися лише дві учасниці.

У 2024 році авторкою диктанту стала Оксана Забужко, чий текст «Магія голосу» читав поет і військовий Павло Вишебаба. Це надало диктанту воєнного контексту і водночас глибокого людського звучання. В ньому прийняли участь понад 700 тисяч українців, проте бездоганно написала диктант лише одна людина. Такий результат свідчить не про низьку грамотність, а невідповідність між ідеєю єдності та надмірною складністю текстів і форматом, який часто перетворює свято мови на справжнє випробування.

Радіодиктант за ці роки створив літописну хроніку мовної культури, де кожен рік додає нове ім’я і нову інтонацію. Проте водночас ця історія нагадує, що популяризація української мови має спиратися не лише на символи і статистику, а на глибоке розуміння її живої суті. Мова, яку змушують писати з напругою, не стане улюбленою, водночас мова, що звучить і любов’ю, здатна об’єднати навіть без диктанту.

Що не так з Радіодиктантом 2025

І все ж, попри шлях, який Радіодиктант пройшов від камерного радіоексперименту до масової події з сотнями тисяч учасників, цьогорічна історія показала, що масштаб події не гарантує успішного результату. У 2025 році інтерес до диктанту став рекордним – із запитами про участь звернулися сотні тисяч чиновників міністерств, співробітників компаній, навчальних закладів, військових і навіть засуджені виправних колоній.

Радіодиктант 2025 року, який мав би стати взірцем любові до української мови та доказом її живої енергії, викликав подив вже з перших рядків, оскільки замість зрозумілої, сучасної й виразної мови слухач отримав строкату суміш коротких, безглуздих і примітивних речень, діалектів, архаїзмів та маловживаних слів, що давно втратили зв’язок з повсякденною мовною практикою. Враження посилилося тим, що авторка, посилаючись у першому реченні на улюбленого драматурга Леся Подерв’янського, очевидно прагнула додати тексту дотепності та стилістичної оригінальності. Однак спроба наслідування видалася недолугою, оскільки нагадувала не творче переосмислення, а невдале копіювання манери, що вийняло з тексту його природність.

Варто визнати, що текст цьогорічного диктанту, попри пафосну назву «Треба жити!», виявився далеким від натхнення. Короткі речення, пересипані безкінечними «треба», створювали враження нав’язливого повчання, немов українцям знову нагадують про їх обов’язки, а не право жити, мріяти і відчувати свободу власного вибору. Намір пробудити диктантом життєствердження, без сумніву, мав шляхетну мету. Однак його форма виявилася настільки нав’язливою, що перетворила заклик на догму, від якої хочеться не надихатися, а втекти.

Українська мова, сповнена м’яких відтінків і природної мелодійності, заслуговує на глибше відчуття, ніж те, що було представлено у тексті, адже навіть досвідчені мовці розгубилися, коли почули слова «пітятко», «кияхи», «допіру». Це більше нагадували етнографічну колекцію, ніж сучасний літературний текст. Такий текст не об’єднує людей, а віддаляє, адже втрачає відчуття спільності, на якій тримається культура літературної мови.

Подив викликає і той факт, що за останні роки існування Радіодиктанту жодного разу його не читали вчителі української мови, хоча саме вони володіють методикою. Вона дозволяє слухачам не лише почути текст, а й зрозуміти його ритм і логіку. Варто зрозуміти, що читання диктанту не має нічого спільного з акторським виконанням та сценічною імпровізацією, адже це чітко структурований процес, який вимагає послідовності. Він передбачає озвучення абзаців, трьох етапів читання речень для сприйняття, написання та перевірки, а також фінального прочитання всього тексту для осмислення змісту. При чому в диктанті не має бути жодних сторонніх коментарів, бо саме ця строгість забезпечує однакові умови для всіх учасників.

Окрему критику викликає читання тексту Наталією Сумською, бо вона нехтувала темпом читання, немов кудись поспішала. Акторка надавала непотрібні коментарі щодо розміру речень, а також губила початок та кінець деяких речень, плутаючись у тексті. Склалося враження, що напередодні диктанту його текст вона зовсім не читала. Багато учасників зізналися, що не встигали записувати слова, плутали знаки пунктуації й взагалі переставали сприймати зміст, адже диктант перетворився скоріше на конкурс стенографістів. Люди різного віку, з різними можливостями, писали диктант в різних умовах. Втім, замість приємного випробування своїх знань вони отримали стрес і відчуття власної неспроможності. Багато хто з них, роздратувавшись, навіть не захотів продовжувати писати диктант.

Обурення українців викликала і ситуація з вимкненням мікрофона львів’янці Христині Гоянюк, яка всі роки поспіль бере участь у диктанті і неодноразово була серед переможців. Її критичні слова про недолугість тексту і те, що його було прочитано з неможливістю написати, могли б стати сигналом для організаторів. Однак замість того, щоб зробити висновки, її коментар просто вимкнули під час ефіру. Така реакція свідчить про небажання чути конструктивну критику і нагадує стару звичку знищувати незручні думки замість осмислювати їх. Той, хто боїться публічного аналізу, ніколи не створить справді якісний культурний продукт, бо культура тримається не на самовихвалянні, а готовності визнавати помилки і працювати над ними.

Водночас варто визнати, що цьогорічний диктант, на жаль, став не уроком єдності, а нагадуванням, що навіть найкраща ідея втрачає силу, коли її втілення підмінює зміст формою, а щирість — манірністю. Диктант національної єдності не сприяв цьому, а лише створив ілюзію. В коментарях у соцмережах українці, висловлюючи свої думки, замість цікавої дискусії і конструктивної критики, висловлювали неприязнь, агресію, лайливі слова по відношенню один до одного. І тут постають питання: що відбувається в нашому суспільстві? Куди ми прямуємо? Чи дійсно ми є єдиним згуртованим народом?

Взагалі сама ідея перевіряти любов до мови через диктант видається застарілою. У світі, де важливішим є живий, повсякденний вжиток мови, спроба довести свою мовну гідність через короткочасне випробування ручкою й папером виглядає не надто сучасно. Тож формат диктанту, який у перші роки існування здавався дотепним способом популяризувати мову, поступово став виглядати анахронізмом. Замість того, щоб наближати людей до українського слова, він дедалі частіше відштовхує навіть щирих прихильників мови своєю складністю, темпом і штучною театральністю. У країні, яка століттями боролася за право говорити рідною мовою, особливо важливо, щоб подібні заходи не перетворювалися на випробування нервової системи, а ставали містком до розуміння, любові та поваги до українського слова.

Сьогодні, коли українська мова є не лише засобом спілкування, а й маркером національної гідності, диктант мав би надихати, а не виснажувати, бути містком до пізнання, а не випробуванням терпіння. Якщо ми справді хочемо єдності, варто почати не з гасел, а чесного погляду на те, як легко підмінюється зміст формою. Бажаючи єдності, українцям, перш за все, слід навчитися бути культурними і толерантними один до одного, а також поважаючи точку зору своїх опонентів.

Усвідомлення важливості мови як живого організму ніколи не може ґрунтуватися на формальних непродуманих акціях, покликаних створити видимість культурної активності. Без глибокого ідеологічного і освітнього підходу, а також виховання культури поведінки українців, жоден диктант не об’єднає суспільство. Справжня єдність народу народжується не з написаних під спішне диктування нелогічних слів та гасел щодо патріотизму, а зрілої суспільної поведінки.