Українські діти, чиє дитинство проходить у тіні вибухів і сирен, намагаються віднайти спосіб не лише жити поруч з війною, а й осмислювати її. Багато з них стали свідками руйнувань, втрати дому або вимушеного переселення, і тепер шукають мову, якою можна говорити про власний досвід без страху. Для когось таким засобом стала камера. Вона перетворюється на інструмент, який допомагає не просто спостерігати, а фіксувати те, що зникає — світ, де попри все ще є місце для мрій, надії і людського голосу. З цього прагнення з’явився освітній проєкт “Жовтий автобус”, який вже дев’ятий рік навчає підлітків кіномистецтву й журналістиці.
У Києві показали фільми дітей з прифронтових територій
У столиці відбувся показ робіт учасників “Жовтого автобуса” — освітньої ініціативи, яка вже дев’ятий рік поспіль навчає підлітків з прифронтових і постраждалих від бойових дій територій кіномистецтву, операторській справі та основам журналістики. Цьогорічна програма була присвячена дітям-переселенцям і родинам військовослужбовців, які переживають наслідки війни безпосередньо, у повсякденному житті.
Проєкт створив кінооператор і режисер Ярослав Пілунський, який з 2015 року разом із командою волонтерів відвідує різні регіони України, зокрема прифронтові міста й села. Мета проєкту полягає у допомозі дітям навчитися не лише користуватися камерою, а й розповідати власні історії — ті, які часто залишаються непочутими.
Пілунський наголошує, що робота з підлітками у стані війни має насамперед виховний і терапевтичний ефект: діти, які зазнали стресу, отримують можливість через мистецтво структурувати свої емоції, подивитися на власний досвід з боку і зрозуміти, що їхній голос має значення.
Як народжуються історії, в яких немає вигадки
Під час тижневого інтенсиву учасники відвідували майстер-класи зі сценарної роботи, режисури, операторства, гриму, костюму та монтажу. Вони вчилися створювати повноцінні фільми — від першої ідеї до готового відео. Паралельно діти опановували журналістські навички: брали інтерв’ю, працювали з камерою, створювали репортажі.
Єлизавета з Макарова обрала журналістику, бо давно мріяла навчитися ставити правильні запитання і розповідати про людей навколо себе. Вона каже, що навчання стало для неї відкриттям — змога висловлювати те, що раніше залишалося всередині.
Денис з Кривого Рогу брав участь у створенні короткометражного фільму “Не ханахаки”, який розповідає про підлітків, що втекли від війни й намагаються звикнути до нового міста. Він пробував себе одразу у кількох ролях — режисера, оператора і навіть актора, і тепер переконаний, що зйомки допомогли йому подолати відчуття безсилля, яке переслідує багатьох дітей переселенців.
Сестри Аліна й Ангеліна з Луганської області працювали операторами над історією про доньку військового, яка загубила кепку батька. Для них цей сюжет став особистим — не лише творчою вправою, а способом зберегти пам’ять про власного батька, який воює. Вони знімали три дні поспіль, від ранку до вечора, як на справжньому кіномайданчику, і вперше відчули, що можуть створити щось значуще власними руками.
Київський показ і розмова про сенси
Показ робіт у Києві став для дітей важливою подією: вони вперше побачили свої фільми на великому екрані. У залі панувала особлива тиша — без офіційності, без пафосу, лише зосередженість і розуміння, що перед глядачами — не вигадка, а реальні історії, народжені зі страху, втрат і спроби почати знову.
Координатор показу Артем Миколайчук зазначив, що учасники працювали у двох напрямах — художньому та журналістському, і кожен із них виявився повноцінним, зі своїм емоційним змістом. Він наголосив, що ці роботи будуть показані і за кордоном, адже важливо, щоб світ бачив, наскільки глибоко й свідомо молоде покоління України сприймає події, які змінили їхні життя.
“Жовтий автобус” існує на волонтерських засадах і тримається завдяки ентузіазму людей, які вірять у силу освіти і мистецтва. Цього року проєкт підтримав фонд імені Пилипа Орлика. Організатори вже планують новий набір на зимові канікули, сподіваючись знайти фінансування. Вони переконані, що кожна дитина, яка пройшла через війну, має право на розвиток і на можливість розповісти про свій досвід так, як вона його відчуває.
Ці діти не мають дитинства у звичному розумінні, але вони створюють інше — наповнене світлом, навіть якщо за кадром залишаються темрява й руїни. Вони не знімають про війну як тему, вони знімають життя, яке триває поруч з нею. У цих коротких фільмах і репортажах немає вигаданих героїв, проте є чесність, якої часто бракує дорослим.
Проєкт “Жовтий автобус” доводить, що навіть під обстрілами може народжуватися культура, а у світі, де зруйновано багато слів, камера залишається тим місцем, де дитина ще може бути собою. І можливо, саме ці фільми збережуть для майбутнього справжній образ нашого сьогодення: очі дітей, які бачать усе, але продовжують знімати.
