Від великої конкуренції до дефіциту абітурієнтів: як демографічна криза під час війни змінила вступну кампанію
Ще не так давно вступ до вишів в Україні асоціювався з конкуренцією, хвилюванням і чергами до приймальних комісій. Проте останнім часом ситуація змінилася кардинально, і тепер університети мають значно більше можливостей для набору, ніж є охочих здобувати вищу освіту. На превеликий жаль, це вже зовсім не тимчасове просідання, а стабільна тенденція, яку формує не якість освіти чи престиж диплома, а об’єктивна демографічна реальність, за якої молодих людей стає все менше.
Університетська мережа в епоху дефіциту молоді
Університети, які будувались на інфраструктурі й логіці, коли абітурієнтів було багато, тепер змушені працювати в умовах значного недобору. Повномасштабне вторгнення теж зробило свій негативний внесок і змінило поведінку абітурієнтів, ускладнило доступ до освіти в Україні, і для частини молоді тепер навчання за кордоном стало не просто варіантом, а єдиним логічним вибором. Традиційна модель, яка десятиліттями була стандартом, втратила ефективність у нових умовах.
Система вищої освіти в Україні опинилася в ситуації хронічного перенасичення пропозиції, оскільки заклади вищої освіти технічно можуть прийняти значно більше студентів, ніж є фактичний попит. Причина криється не у зниженні якості чи престижу освіти, а в об’єктивному демографічному спаді, який Україна переживає останні два десятиліття.
Раніше вступна кампанія для бакалаврату збирала до пів мільйона абітурієнтів щороку. Тепер же ця цифра зменшилась майже вдвічі, так як просто немає стільки молодих людей, які б досягли віку вступу. Навіть у межах додаткового набору, що триває до середини жовтня, університети не здатні залучити обіцяні 400 тисяч першокурсників, бо таких кандидатів не існує в принципі.
Цей дисбаланс між кількістю наявних освітніх місць та реальним контингентом вступників формувався не за один рік. Багато вишів продовжують працювати за інерцією часів, коли демографічна ситуація була стабільнішою. Втім, освітня система вже частково адаптована до нової реальності, і тепер обсяг державного замовлення прив’язаний до актуальної кількості випускників шкіл, а не до теоретичних потужностей університетів.
Варто зазначити, що зменшення кількості студентів не є унікальним явищем для України. Подібні процеси відбуваються і в інших країнах, де населення скорочується або старіє. Проте для України це виклик, який тисне одночасно і на фінансування, і на якість освіти, і на кадрову політику вишів. У перспективі це потребуватиме рішень не лише з боку Міністерства освіти і науки, а й з боку самих університетів, починаючи з об’єднання ресурсів і завершуючи трансформацією освітньої моделі.
Повномасштабна війна істотно вплинула на всі сфери життя в Україні, і процес вступу до закладів вищої освіти не став винятком. Якщо простежити статистику за останні п’ять років, можна побачити, як змінюється поведінка абітурієнтів, загальний попит на вищу освіту та реакція освітньої системи на нові виклики.
У 2021 році, ще до початку вторгнення, ситуація залишалась відносно стабільною, так як на бакалаврат було подано понад один мільйон електронних заяв, що свідчило про високий інтерес молоді до вищої освіти. Університети мали достатню кількість абітурієнтів, а співвідношення попиту та пропозиції було більш-менш збалансованим.
У 2022 році, коли відбувся перший вступ у воєнних умовах, зміни стали очевидними. Кампанія проходила в умовах нестабільності, масштабного внутрішнього переміщення населення, руйнування освітньої інфраструктури та обмеженого доступу до цифрових сервісів. У результаті на основі повної загальної середньої освіти до бакалаврату було зараховано лише 131 тисячу осіб, що продемонструвало різке падіння обсягів вступу та відображало складний стан країни в перший рік війни.
У 2023 році ситуація дещо стабілізувалась і почала проявлятися позитивна динаміка щодо кількості заяв на бакалаврат, яка зросла приблизно на 11 відсотків порівняно з попереднім роком. Це дало підстави говорити про часткове відновлення вступної активності, адже система адаптувалась і вдалося налагодити онлайн-тестування, забезпечити організаційні процеси та дати змогу абітурієнтам планувати своє освітнє майбутнє навіть у складних умовах.
Протягом 2024 року попри те, що загальна кількість заяв сягнула понад 217 тисяч, кількість зарахованих до першого курсу бакалаврату становила лише 187 801 особу. Як бачимо, цей показник став найнижчим за останні три роки. Серед головних причин можна виокремити зростання міграції серед молоді, відтермінування вступу через невизначеність, а також скорочення кількості тих, хто перебуває в Україні та має змогу навчатися.
У 2025 році було зареєстровано 207 494 вступники на освітні програми бакалавра та медичного магістра, а загальна кількість поданих заяв на всі освітні рівні сягнула 904 383. Зокрема, на бакалаврат і медичний магістр надійшло понад 816 тисяч заяв, що майже на три відсотки більше, ніж торік. Водночас зарахування на бюджет відбулося для 65,5 тисяч осіб, а на контракт — для 110 883, тож загальна кількість вступників склала приблизно 176 тисяч.
Всі ці дані свідчать про стабільне зниження кількості студентів, що вступають до закладів вищої освіти. Йдеться не лише про наслідки війни, оскільки на її фоні значну роль відіграє також і демографічна криза, що бере свій початок ще у 2000-х роках. Кількість потенційних абітурієнтів скорочується незалежно від обставин, а університети змушені конкурувати за обмежений контингент. Цю ситуацію ускладнює активна міграція молоді, яка все частіше обирає навчання за кордоном, а також зростання кількості тих, хто вирішує розпочати трудову діяльність одразу після школи, відкладаючи здобуття вищої освіти на невизначений термін.
Освітня міграція: нова норма для української молоді
Динаміка вступу українських студентів до вищих навчальних закладів за кордоном свідчить про значне зростання інтересу до освіти поза межами України. Польща залишається лідером за кількістю українських студентів , бо понад 45 тисяч навчаються у польських університетах, що складає майже половину від усіх іноземних студентів у країні.
Литва приймає близько 1,1 тисячі українських студентів, пропонуючи популярні спеціальності в галузях бізнесу, інформаційних технологій та інженерії. Німеччина та Чехія також є привабливими напрямками, з понад 10 тисячами та 5 тисячами українських студентів відповідно. Велика Британія та США приймають кілька тисяч студентів із України, надаючи можливості в таких сферах, як міжнародні відносини, право, бізнес та комп’ютерні науки.
Зростання кількості студентів, що обирають навчання за кордоном, відображає не лише пошук якісної освіти, а й вплив демографічних змін та поточних викликів всередині країни. Зменшення кількості випускників шкіл в Україні посилює конкуренцію у вишах, що стимулює молодь шукати альтернативи за кордоном. Водночас міжнародні стипендії, програми обміну та підтримка закордонних університетів створюють додаткові можливості для українських студентів.
Однак зростання цього тренду має й потенційні негативні наслідки, оскільки відтік молодих спеціалістів може уповільнити розвиток національної науки, технологій та економіки, особливо якщо не буде створено достатніх умов для повернення випускників. Тому важливо посилювати внутрішню освітню систему, модернізувати програми та покращувати умови для студентів, щоб мінімізувати ризики «втрати кадрів» та підтримати довгостроковий розвиток країни.
Цілком зрозуміло, що, якщо нинішні тенденції збережуться, то найближчим часом заклади вищої освіти зіткнуться з потребою перегляду власної моделі функціонування. Частині університетів доведеться об’єднувати ресурси або змінювати освітні стратегії, а паралельно з цим зростатиме потреба в дистанційних, короткотермінових програмах та в освітніх продуктах для дорослих і для тих, хто хоче змінити професію. Саме в цьому сегменті вищі навчальні заклади зможуть знайти нових студентів і компенсувати скорочення традиційної молодіжної аудиторії.
Очевидно, що подальше функціонування українських університетів залежатиме не лише від кількості вступників, а й від здатності бути гнучкими, швидко адаптуватися до змін та відповідати на нові суспільні запити. Після того, як система вже довела свою здатність працювати в умовах війни, наступним викликом стане потреба залишатися актуальною в період демографічного спаду та глобальної конкуренції за студента.
Системна тріщина в університетській моделі
Тривалий недобір абітурієнтів в українських університетах поступово запускає ефект доміно, коли фінансування вишів скорочується, кадрові проблеми загострюються, а нерівність між освітніми можливостями у великих містах і регіонах стає ще відчутнішою.
Фінансова модель, яка роками трималася на обсягах держзамовлення та платних контрактах, сьогодні пробуксовує. Державне фінансування вже кілька років як прив’язане до кількості студентів, і ця формула в нових демографічних умовах починає працювати проти самих університетів. Навіть ті, хто технічно зберігає ліцензії на великі набори, не мають ні людського, ні матеріального ресурсу, щоб їх реалізувати. А це означає зменшення коштів на зарплати, оновлення програм, утримання інфраструктури.
Кадрова проблема посилює тиск, оскільки через нестабільне навантаження, низькі ставки та відсутність перспектив, частина викладачів переходить у коледжі, школи, приватний сектор або взагалі змінює професію. Молоді фахівці, які могли б прийти у викладання, часто не бачать ні професійного, ні економічного сенсу у цьому. Виші, у яких ще залишився потужний професорсько-викладацький склад, тримаються, але таких залишається меншість.
На цьому фоні освітня нерівність перестає бути лише соціальним питанням і стає структурним викликом. Регіональні університети, що втратили студентів, не мають змоги підтримувати якість викладання на рівні провідних центрів. Для багатьох абітурієнтів із малих міст єдиним реалістичним варіантом стає вступ туди, де ще «є бюджет». Проте доступ до актуального змісту, якісної практики й сучасних підходів до навчання нерівномірний. У результаті , формується освітній ландшафт із дуже різною «глибиною», де на папері всі випускники отримують дипломи бакалавра,а на практиці матимуть дуже відмінні стартові позиції.
Очевидно, що ці процеси не є наслідком прорахунку окремих закладів чи тимчасових труднощів, оскільки мова йде про системну перебудову університетської моделі. Якщо університети не адаптуються до нової демографії, змін у попиті та викликів часу, то вони опиняться на периферії не лише освітнього поля, а й інституційного життя країни. Це означає необхідність перегляду підходів до фінансування, модернізації кадрової політики, відкритості до нових форматів навчання.
Університетська система, що роками орієнтувалася на обсяг, сьогодні повинна вчитися працювати з якістю. Але зробити це без підтримки держави, інвестицій у людей і чесної оцінки власних спроможностей майже неможливо.
Виживають адаптивні: як університети світу перебудовують себе
Схожі виклики щодо браку абітурієнтів у вищих навчальних закладах вже давно стоять перед освітніми системами низки країн, де населення стрімко старіє або просто скорочується. У Японії, Південній Кореї, Італії чи Німеччині виші також змушені переосмислювати свою роль у новій демографічній реальності.
У Японії, наприклад, частина університетів просто закривається, не витримуючи конкуренції за все меншу кількість студентів. Там, де ще є попит, виші переходять на нові формати і пропонують коротші, практично орієнтовані програми, активно співпрацюють з бізнесом та адаптують навчання під дорослих, які хочуть змінити фах.
У Німеччині роблять ставку на інтернаціоналізацію. Недостатню кількість внутрішніх студентів компенсують завдяки залученню іноземних вступників, спрощуючи умови вступу, розширюючи програми англійською мовою та активно розвиваючи партнерські зв’язки з іншими країнами.
А в Канаді, окрім імміграції, зростає попит на так звану «освіту протягом життя». Люди в 30–40 років повертаються до вишів, щоб здобути нову кваліфікацію або перепрофілюватися в умовах ринку, що швидко змінюється. Це стає окремим сегментом, на який активно орієнтуються університети.
Світовий досвід чітко показує, що пасивне очікування на нових студентів стає просто шляхом у нікуди. Виживають ті заклади, які вміють адаптуватися, дивитися ширше й мислити стратегічно. І хоча кожна країна має свою специфіку, напрям змін у них спільний і проявляється у гнучкості, відкритості і орієнтації на потреби сучасного суспільства.
Отже, ситуація, в якій опинилася система вищої освіти в Україні, дедалі менше нагадує тимчасову кризу і дедалі більше нову норму. Демографічне скорочення, посилене війною і міграційними процесами, змінило саму природу вступної кампанії, і тепер від колишньої конкуренції та дефіциту місць система перейшла до хронічного недобору, що ставить під питання ефективність функціонування багатьох вишів.
При цьому проблема не обмежується лише кількістю студентів, адже вона зачіпає економіку закладів, кадрову політику, наповнення державного замовлення, а зрештою й стійкість цілої освітньої мережі. Реагувати лише адміністративними заходами більше не достатньо, оскільки йдеться про необхідність глибокої трансформації, що потребує зміни освітніх форматів, перегляду спеціалізацій, розвитку короткострокових і дистанційних програм, відкриття до дорослої аудиторії та співпраці з бізнесом.
Очевидно, що без системної роботи та стратегічного планування з боку держави частина українських вишів ризикує втратити не тільки студентів, а й перспективу як інституції. Це той випадок, коли зволікання створює не просто ризики, а цементує відставання.
