300 тисяч снарядів на рік: як бюрократія гальмує артилерійський прорив України (продовження)
ІА “ФАКТ” вже писало про те, як гендиректор Rheinmetall Армін Паппергер розкритикував українську бюрократію за затримку запуску заводу з виробництва артснарядів, який планують відкрити лише у наступному році, тоді як аналогічний об’єкт у Німеччині вже працює. Підприємство в Україні має щорічно виробляти 300 тис. боєприпасів і стати центром повного артилерійського циклу: від виготовлення снарядів до ремонту й модернізації систем, що зменшить залежність від іноземних поставок.
Затримки пояснюють складними дозвільними процедурами: реєстрацією бізнесу з іноземними інвесторами, виділенням і погодженням землі, будівельними та безпековими експертизами, ліцензіями на виробництво боєприпасів і перевірками донорів. На відміну від Німеччини, де діє прискорений законодавчий “fast-track”, в Україні кожен етап проходить багато погоджень, що розтягує процес на місяці, хоча загалом оборонне виробництво в країні вже зростає у 2–3 рази й активно залучає приватний сектор.
Rheinmetall в Україні: спільне виробництво боєприпасів і нова хвиля оборонних інвестицій ЄС
Присутність в Україні одного із провідних німецьких брендів у сфері оборонної промисловості та автомобільних технологій – класний кейс, який показує, як фінансуються схожі проєкти в Європі. Тут усе базується на моделі спільного підприємства. Rheinmetall та український держконцерн погодили частки приблизно в 51 на 49%: німецька компанія вкладає в обладнання та запуск, українська сторона – це земля, підтримка та операційна інфраструктура.
Вартість такого проєкту оцінюють у низький трицифровий мільйон євро, і Rheinmetall бере на себе частину витрат, насамперед технічну: машини, лінії, навчання персоналу.
Чому Україна не може потягнути це сама? Бо зараз бюджет “натягнутий до межі”: фінансування оборонки йде з резервів, донорів і кредитів. Вкласти сотні мільйонів в новий завод без зовнішньої допомоги просто нереально.
Між тим ЄС не тільки посилає боєприпаси, а й переходить до підтримки власного виробництва. Так, програма ASAP (Act in Support of Ammunition Production) виділила €500 млн на збільшення випуску боєприпасів по всій Європі в 2023–2024 роках. Частина цих коштів – понад €130 млн – отримала сама Rheinmetall для розширення своїх потужностей у Німеччині, Угорщині, Румунії та Іспанії. А зараз ЄС готує додаткове фінансування для продовження програми, яке оцінюють, у €750 млн – €1 млрд.
І ще важливий тренд: Європа більше не просто постачає, а інвестує в те, щоб Україна виробляла зброю самостійно. Показово, що частка українського виробництва на фронті вже сягає 40 %, а країна стає світовим лідером у виробництві безпілотників.
Бюрократія під прицілом: як затримки та корупційні скандали гальмують стратегічні проєкти України
Водночас поруч із цими досягненнями є й інший бік реальності: важливі оборонні та інфраструктурні проєкти, які зупиняє або суттєво уповільнює українська бюрократія. Зокрема, після російських атак з’ясувалося, що Міністерство енергетики України довго зволікало з укріпленням критичних енергетичних точок, зокрема, перемикачів біля ядерних станцій. Лише після попереджень розвідки з будівництвом фортифікацій почали в листопаді-грудні, і завершити планують аж у 2026 році. А межі витримки країни у холодну зиму – мінімум 30–36 годин blackout – поставлені під загрозу через це затягування.
Минулоріч Україна отримала €150 млн на захист енергетики та €130 млн на портову інфраструктуру. Але через запізнілі рішення Кабміну гроші просто застрягли на кілька місяців, роботи зупинилися, а підрядники змушені були вкладати свої кошти, щоб хоча б щось продовжувати робити.
У свою чергу, проєкт з оновлення доріг і шкіл обернувся епічним скандалом. За офіційними даними, у 2020‑му побудували 4 000 км доріг за ₴120 млрд, тоді як у 2018‑му – 3 800 км за ₴40 млрд. Це викликало підозри: 429 кримінальних справ, “великі крадіжки”, і програму звинуватили в корупції.
Реформа Агентства оборонних закупівель позиціонується як ключовий пріоритет №1 для прискорення постачання допомоги армії. Але замість швидкості відбуваються кадрові кризи, політичного впливу та спроб закриття агенції. У результаті трапляються затримки у закупівлях, хоча ціни на снаряди все ж вдалося знизити на 15–23 %, мінімізувавши роль посередників.
Fast-track по-українськи: як працює і де буксує система пришвидшення оборонних проєктів
Але ефективність оборонних закупівель залежить від роботи не однієї агенції. Паралельно в Україні формується ціла система координації ключових оборонних ініціатив, де за пришвидшенням стратегічних проєктів стежать одразу кілька центрів впливу: РНБО, Міністерство стратегічних галузей промисловості, Міністерство оборони та інші відомства.
Зокрема, Нацрада з безпеки і оборони є свого роду штабом, де президент, прем’єр та ключові міністри ухвалюють рішення про “пріоритетні” проєкти та стратегічні ініціативи. Молодий міністр Олександр Камишін перетворює старі держпідприємства на гнучкі СП та залучає приватний бізнес. Завдяки цьому за перші місяці отримано потужність у кілька разів більшу, ніж на початку війни: понад 500 компаній і 300 тис. спеціалістів працюють над вітчизняним “арсеналом свободи”.
Міноборони, у партнерстві з НАТО, запустило аналіз – Strategic Defense Procurement Review, – який пропонує 21 рекомендацію для пришвидшення закупівель, інтеграції з НАТО, цифровізації й звільнення від зайвих процедур.
“Швидкою трасою” для розробників стала платформа Brave1, на якій стартапи подають ідеї, проходять комісію і вже впродовж тижнів отримують гранти, тестують ідеї на фронті, а також отримують доступ до тестових майданчиків. У 2023–24 роках через неї профінансовано понад 540 проєктів на суму 2,2 млрд ₴, а бюджет на 2025 – 2,9 млрд ₴ лише на оборонні технології – ракети, лазери, “материнські” дрони й інше.
Важлива роль й Державного агентства логістики, нової структури при Міноборони, яка автоматизувала закупівлі продовольства, палива й спорядження. За рік через прозору платформу DOT‑Chain вдалося заощадити 25 % із бюджету й виконати 95 % замовлень.
Варто зазначити, що жорстких “fast-track” процедур іноді не вистачає через адміністративну інерцію, бюрократію, залежність від донорів та кадровий голод. Навіть коли РНБО дає добро, майже на кожному етапі проєкт ускладнюється без чіткої координації між міністерствами.
Попри Prozorro, кампус Brave1 чи DOT-Chain, оформлення, перевірки та тендери все одно відбуваються, примушуючи чекати. Платформи типу SAFE від ЄС дають гроші на техніку, але додають погодження, аудити, умови, а це не прискорює, як хотілося б.
У багатьох міністерствах досі бракує досвідчених проєктних менеджерів, які могли б працювати в “авральному” темпі. Але є й люди, які працюють над прискоренням (Камишін, Міноборони, DOT, Brave1) – і перші результати вже є. Але в цілому система ще не синхронізована: “fast-track” – не універсальна кнопка, а набір точкових інструментів, яким бракує масштабності, ресурсів і кадрів, щоб усі стратегічні проєкти пішли “з запуском уже завтра”.
Rheinmetall як економічний драйвер: чому український завод боєприпасів здатен запустити цілу оборонну екосистему
Одним із таких проєктів, здатних зламати інерцію та продемонструвати, як може працювати справжній fast-track, міг би стати завод Rheinmetall в Україні. Він мав би стати магнітом для інвестицій, кадрів та цілого виробничого ланцюжка навколо гарматних боєприпасів – за умови, що його доведуть до робочого стану та інтегрують у прискорені процедури.
Що це дає економіці після війни на практиці? По-перше, якір для кластера. В Україні вже працює близько 500 оборонних компаній і орієнтовно 300 тис. працівників, причому левова частка – приватний сектор. Поява великого якірного виробника в боєприпасах замикає коло: металургія (гільзи), хімія та енергетики (вибухові речовини й метальні заряди), машинобудування (лінії, пресформи, калібри), логістика, випробувальні полігони, ремонт і калібрування стволів. Це і є класичний кластерний ефект: довкола однієї “великої фабрики” виростає десяток суміжних ніш із доданою вартістю та експортним потенціалом.
По-друге, робочі місця та навички. Навіть якщо сам завод автоматизований, він “тягне” за собою підрядників і сервіс: вибухові речовини, тари, контроль якості, транспорт, безпеку. Європейський тренд показовий: оборонка вже забирає кадри з інших галузей і розкручує локальні економіки – приклад Німеччини, де зсув у бік оборони став окремим драйвером зайнятості та виробництва.
По-третє, стабільний попит. ЄС і НАТО фактично перемикають континент на довгу “оборонну хвилю”: темпи будівництва заводів у Європі втричі вищі, ніж у мирні роки, а боєприпаси й ракети на особливому рахунку. Rheinmetall у Європі вже планує наростити випуск 155-мм снарядів до 1,1 млн на рік до 2027-го, тобто ринок гарантовано “довгий”, а не разовий. Для України це означає не тільки внутрішній попит, а й участь у європейських ланцюгах постачання, якщо завод інтегрують у контракти на поповнення складів НАТО.
По-четверте, сигнал для інвесторів. Формат СП із Rheinmetall – не просто “цех у полі”, а захід якірного глобального гравця з 51% часткою і зобов’язанням робити “шестизначну” кількість 155-мм снарядів щороку. Коли таких проєктів кілька, країна перестає виглядати як майданчик тимчасового монтажу й перетворюється на місце, де роблять складні речі серійно. Це знижує країновий ризик для приватних грошей у суміжних сегментах: енергетиці, виробництві машин, РЕБ та безпілотників).
Єврокомісія підрахувала, що якщо країни ЄС збільшать витрати на оборонку на 1,5% від ВВП, то економіка до 2028 року отримає додатково 0,5% зростання. За рахунок того, що гроші на оборону запускають ланцюг інвестицій і виробництва. Якщо Україна робитиме більше зброї сама, то більше коштів залишатиметься в країні у вигляді зарплат, податків і замовлень для місцевих компаній.
Тетяна Вікторова
