У Львові добудовують перший в Європі шкільний корпус, надрукований на бетонному 3D-принтері. Це проєкт фонду Team4UA та данських партнерів Cobod і 3DCP Group на території школи №23 на Сихові. Комусь це може видатись екзотикою, далекою від тарифів, пенсій і черг у поліклініці. Але саме на таких пілотних проєктах вирішується, чи стане 3D-друк звичайним інструментом відбудови шкіл, садків і житла для переселенців, чи залишиться красивим винятком для медіа й донорських презентацій.
Що саме побудували у Львові і що від цього мають батьки
Новий корпус – одноповерхова будівля площею 500 м² для 4 початкових класів. Він розташований на території вже існуючої школи №23, де проєктно має навчатися близько 700 учнів, але фактично навчається приблизно 1 000 дітей, адже район густонаселений, плюс додався потік переселенців.
Додатковий корпус дає не вражаючу на рівні всієї громади цифру, але дуже відчутну на рівні одного мікрорайону: це десятки дітей, які йдуть не у другу зміну в переповнений клас, а в нормальний денний розклад у новому крилі. Львівська міська рада говорить, що корпус дозволяє частково позбутися другої зміни і розвантажити стару будівлю, де раніше діти поверталися додому о 19:00.
Питання укриття вирішене “латкою”: власного сховища в цьому корпусі немає, під час повітряної тривоги діти переходять у сусідній заклад – облаштоване укриття на відстані приблизно 30 м. Це відповідає оновленим нормам, де дозволена дистанція до сховища не більше 100 м (раніше було до 300–400 м), але кожна сирена означає вихід на вулицю, перехід у дощ чи сніг і втрачений навчальний час.
Контекст по країні робить цю історію менш “іграшковою”. Наразі пошкоджено або зруйновано понад 4 000 закладів освіти – школи, садки, професійні училища й університети. Це означає, що для багатьох громад питання не в тому, “яка стіна модніша”, а чи буде взагалі де вчитися офлайн. У цьому сенсі львівський 3D-корпус – один з перших реальних прикладів, як відносно швидко додати теплі квадратні метри в існуючій школі без багаторічної будови.
Як працює технологія: що друкує принтер, а що робиться “по-старому”
У проєкті використовували данський принтер BOD2. Він рухається по рейковій конструкції над майданчиком і шар за шаром видавлює спеціальну бетонно-піщану суміш по заданій траєкторії. Сам бетон для львівської школи в основному український: портландцемент від “Миколаївцементу” (СЕМARK) плюс дві хімічні добавки – одна робить суміш більш пластичною, друга пришвидшує твердіння, щоб шари не “пливли”.
Принтер друкує саме стіни – зовнішні та внутрішні. Зазвичай це трипорожнинна стіна: два паралельні бетонні пояси й порожнина між ними, куди можна закласти утеплювач або залити моноліт з арматурою. За суттю це той самий залізобетон, який десятиліттями стоїть у багатоповерхівках, тільки сформований не опалубкою й кельмою, а соплом.
Усе інше робиться “по-старому”: фундамент, перекриття, дах; вікна, двері, сходи, електрика, водопостачання, каналізація, вентиляція, а також внутрішні оздоблювальні роботи. Тобто картинка “натиснули кнопку – будинок виріс за ніч” – це радше маркетинг. Щодо міцності й морозостійкості, дослідження показують, що правильно підібрані суміші з повітровтягувальними і армувальними добавками можуть досягати морозостійкості рівня F200–F300, тобто витримувати сотні циклів “замерзання – відтавання” без критичних руйнувань. У країнах з подібним або суворішим кліматом, зокрема, у Данії чи Німеччині, 3D-друковані будівлі вже кілька років використовують як офіси і житло, а не як павільйони для виставок.
Перший 3D-надрукований будинок в Ірпені української компанії 3D UTU друкували 58 годин чистого машинного часу, витративши 72 т суміші; він пройшов сертифікацію як монолітна залізобетонна конструкція і отримав високий клас енергоефективності. Це свідчить про те, що технологія перестає бути “чужою” і з’являються українські команди, які вміють не тільки привезти іноземний принтер, а й побудувати свій.
Для звичайного мешканця головна відмінність від панельного будинку в тому, що стіни тут – монолітна оболонка без вертикальних монтажних швів. Це менше потенційних “містків холоду” і протікань, але більше вимог до якості суміші й налаштування обладнання. За звукоізоляцією й теплом правильно спроєктовані 3D-стіни нічим не гірші за звичний моноліт із зовнішнім утепленням.
Гроші: звідки 400 000 доларів і чому квадрат вийшов приблизно 800 доларів
Етап друку бетонної “коробки” львівського корпусу коштував близько 400 000 доларів. Ці кошти надали вітчизняна фінустанова та освітній фонд TED, а партнери з Данії забезпечили принтер, систему подачі суміші й інженерний супровід. Після друку будівлю передали місту, а добудову – дах, вікна, комунікації, внутрішні роботи – профінансували львівські девелопери як приватну благодійність. Міський бюджет на саму коробку гроші не витрачав.
Якщо поділити ці 400 000 доларів на приблизно 500 м², виходить орієнтовно 800 доларів за 1 м² “коробки”. За оцінками архітекторів, це дуже близько до вартості аналогічної будівлі, зведеної традиційним монолітно-цегляним способом без урахування повноцінного підземного укриття.
Для порівняння: індикативна “опосередкована вартість” будівництва 1 м² житла у середині цього року становила в середньому 25 000–26 000 грн по Україні ( 600–700 доларів за тодішнім курсом). Ця цифра включає проєкт, роботи та прибуток підрядника. Реальна вартість бюджетних будівель, особливо з укриттями, часто виходить далеко за 30 000–60 000 грн за 1 м², залежно від регіону та прозорості закупівель.
Тобто львівський проєкт не є ані демпінговим чудом, ані аферою: це приблизно рівень якісного традиційного будівництва у воєнний час. Важливий нюанс: тут в одну будівлю закладені витрати на логістику принтера з ЄС, навчання команди та розробку нетипового проєкту.
Якщо такі корпуси робити серійно, ефект масштабу може змінити картину. Досвід Німеччини та Португалії доводить, що при серійному 3D-будівництві (коли один принтер друкує багато однотипних будинків) вдається скоротити час зведення приблизно на третину і знизити собівартість на 10–15 % у порівнянні з кладкою, саме за рахунок повторюваності й оптимізованої логістики. Очевидно, що один показовий 3D-корпус коштуватиме “як хороший моноліт”, але серійна програма дитсадків, шкіл чи амбулаторій має шанс реально зекономити частину бюджету.
Чи є місце 3D-друку в Державних будівельних нормах
У чинних державних будівельних нормах немає окремого розділу про 3D-друк будівель. Експерти кажуть, що держава поки не визначила цю технологію як окремий тип, немає стандартизованих методик випробувань саме для друкованих конструкцій.
На практиці все вирішують простіше: 3D-надруковані стіни класифікують як різновид монолітного залізобетону і перевіряють за тими самими параметрами: міцність, тріщиностійкість, теплоізоляція та вогнестійкість.
З точки зору права львівський корпус – не “експериментальний павільйон”, а повноцінна капітальна будівля з тим самим класом відповідальності, що й цегляна школа. На нього поширюються ті самі закони про містобудівну діяльність: є замовник, проєктувальник, підрядник, авторський і технічний нагляд, органи держархбудконтролю. Саме ці суб’єкти, а не виробник принтера в Данії, несуть юридичну відповідальність за безпеку будівлі.
Щоби 3D-школа стала типовим рішенням для програм відбудови Харківщини, Херсонщини чи Донеччини, потрібно зробити кілька кроків.
По-перше, адаптувати ДБН – описати вимоги до 3D-бетону, прийняти методики випробувань, дати проектувальникам і експертизі зрозумілу рамку.
По-друге, або зареєструвати типовий проєкт таких корпусів, або створити каталог варіантів під різні громади.
По-третє, забезпечити чесну конкуренцію. Закон про публічні закупівлі забороняє вказувати конкретний бренд чи технологію без фрази “або еквівалент”, а Антимонопольний комітет контролює оскарження тендерів. Це означає, що держава не може написати: “будуємо тільки на принтері COBOD”, – доведеться відкривати ринок і для інших виробників обладнання, у тому числі українських.
У львівському кейсі Prozorro взагалі не було, тому що друк фінансували донори й приватні благодійники, які напряму замовили конкретну технологію. Але щойно заходять бюджетні гроші, правила міняються: тендер, конкуренція, відкриті кошториси.
Робочі місця: чи забирає принтер роботу у будівельників
Українське будівництво давно живе в умовах дефіциту рук. За оцінкою Асоціації “Українські підприємства в будівництві”, зараз на багатьох об’єктах працює лише 40–50 % довоєнної кількості працівників, а нестача кваліфікованих кадрів перевищує 30 %. Частину вакансій закривають трудовими мігрантами з Азії та Африки.
У цьому контексті страх того, що “принтер забере роботу у муляра” виглядає не дуже реалістично. Йдеться радше про перерозподіл праці. Повноцінна бригада на класичних стінах – це окремо опалубники, бетонярі, арматурники, люди на розпалубці й зачистці. На 3D-друці стін працює команда з 3–6 людей: 2–3 оператори принтера і кілька універсальних робітників на допоміжних операціях.
Так, потреба в частині “мокрих” спеціальностей на етапі стін зменшується. Але залишаються фундамент, перекриття, інженерні мережі, оздоблення, благоустрій, тисячі об’єктів без принтера. При дефіциті кадрів технологія радше дає можливість тими самими людьми збудувати більше об’єктів і перевести частину робочих з тяжкої фізичної праці на більш технологічні ролі.
З’являються нові спеціальності: оператор будівельного 3D-принтера, технолог бетонних сумішей для друку, проєктант, який вміє оптимізувати форми під адитивні технології, сервісний інженер, що обслуговує принтер і ПЗ.
Вітчизняні компанії уже продемонстрували, що можуть створювати власні промислові принтери й повний цикл “від моделі до стін”. Це означає, що люди, які зараз навчаться працювати з 3D-друком у Львові, Ірпені та інших пілотах, потенційно матимуть попит не тільки на об’єктах в Україні, а й у ЄС, де дефіцит будівельників є хронічним.
Тетяна Вікторова
