Останніми роками 8 березня Україна входить в зону ідеологічної турбулентності, де квіткові черги в крамницях межують із запеклими баталіями про зміну дати святкування. Ми опинилися в стані болісного «ментального шпагату», бо старі радянські звички ще тримають нас за плечі, а прагнення до нової національної ідентичності вже вимагає радикального розриву з минулим. Попри численні спроби переглянути календар свят, багато людей підтримують збереження 8 березня, наголошуючи на його міжнародному значенні та простому бажанні привітати жінок.
Від Клари Цеткін до Лесі Українки: як змінюється сенс жіночого дня
Походження Міжнародного жіночого дня сягає похмурих промислових кварталів Нью-Йорка початку XX ст, де реальні вимоги рівної оплати та виборчого права мали мало спільного з пізнішим радянським культом тюльпанів. Тодішні протести робітниць текстильних фабрик у 1908 році виникали як відчайдушна реакція на нелюдські умови праці, проте вже за кілька років цей низовий активізм був майстерно перехоплений соціалістичним рухом Європи. Клара Цеткін на конференції в Копенгагені 1910 року запропонувала щорічну дату, що, насправді, не мала нічого спільного зі святом весни, а слугувала інструментом мобілізації жінок для класової боротьби, а згодом дозволила більшовикам перетворити цей день на потужний ідеологічний маркер.
Більшовицька інтерпретація 8 березня остаточно закріпилася після подій лютого 1917 року в Петрограді, коли масовий страйк жінок за «хліб і мир» став детонатором падіння монархії. Радянська влада швидко монополізувала цей історичний момент, вибудовуючи навколо нього міф про «звільнену жінку Сходу», яка зобов’язана своєю свободою виключно партії, а не власним зусиллям чи еволюції права. У ранні роки СРСР цей день відзначали в цехах і на мітингах, де жінку позиціонували як «трудову одиницю», чия головна цінність полягала у здатності замінити чоловіка біля верстата або в полі. Такий підхід повністю ігнорував особистість, натомість створюючи образ ідеологічно правильної активістки, позбавленої права на приватність чи альтернативний погляд на свою роль у суспільстві.
Трансформація бойового дня солідарності в «свято весни та краси» відбулася вже в епоху брежнєвського застою, коли ідеологічний запал згас, поступившись місцем традиції. У 1965 році 8 березня офіційно зробили вихідним, що фактично стало початком його деполітизації та перетворення на патріархальну пастку під виглядом вшанування берегині. Упродовж 1970–1990-х років святкування 8 березня у радянському суспільстві мало чітко сформований зміст, у якому поєднувалися офіційна ідеологія та повсякденні традиції. У державних установах, на підприємствах і в навчальних закладах цей день супроводжувався урочистими зборами, під час яких говорили про роль жінок у виробництві, науці, освіті, сім’ї й громадському житті, згадуючи про їхню працю як важливу складову розвитку держави.
Разом з цими офіційними акцентами в побутовій культурі поступово сформувалася інша, більш особиста атмосфера свята: чоловіки дарували квіти, листівки та невеликі подарунки матерям, дружинам, колегам і вчителькам, а в сім’ях і трудових колективах влаштовували святкові обіди або невеликі концерти. Саме так поступово поєднувалися два різні смислові шари — публічний, пов’язаний з розмовами про рівність і трудові заслуги жінок, і приватний, в якому цей день сприймався як нагода висловити увагу та повагу до жінок у родині та найближчому оточенні.
Упродовж періоду незалежності України святкування 8 березня поступово змінювало свій зміст, відходячи від радянської традиції урочистих зібрань і виробничих відзнак та перетворюючись переважно на день особистої уваги до жінок у родині, колективі чи колі друзів. У містах і селах цей день здебільшого асоціювався з квітами, подарунками та сімейними зустрічами, а в навчальних закладах і на роботі його супроводжували святкові привітання, концерти або неформальні зібрання колег. Однак з початку 2020-х років у суспільстві дедалі частіше стали звучали дискусії щодо змісту цієї дати, адже частина громадських організацій і дослідників нагадувала про історичне походження свята як дня боротьби за права жінок, тоді як для значної частини українців воно залишалося традиційною нагодою висловити повагу матерям, дружинам, колегам і вчителькам.
Сучасна спірність цієї дати в Україні коріниться у неможливості відокремити первинний правозахисний зміст від багатошарового радянського нашарування, яке десятиліттями формувало нашу колективну пам’ять. Критики свята вказують на те, що в СРСР воно слугувало ширмою для приховування реальної нерівності, де жінка несла подвійну ношу — повний робочий день на виробництві та повний цикл неоплачуваної домашньої праці. Водночас спроби повної заборони 8 березня стикаються з опором тих, хто вбачає в ньому світовий контекст ООН, де цей день залишається платформою для звітування про прогрес у правах людини.
Глобальний прогрес зупинився на позначці законодавчої дискримінації, через яку 2,7 млрд жінок позбавлені права вільно обирати професію нарівні з чоловіками. Ця економічна нерівність підкріплюється політичним вакуумом, адже присутність жінок у світових парламентах досі не подолала критичний поріг у 25%, залишаючи реальні важелі управління у руках чоловічої більшості. Та найбільш болючим індикатором неспроможності міжнародної правозахисної системи є статистика насильства, оскільки кожна третя жінка у світі стає жертвою агресії за ознакою статі. Ці цифри перетворюють 8 березня з урочистої дати на тривожне нагадування про те, що жодна держава світу досі не створила для жінки середовище, де її вибір, голос та безпека були б гарантовані не лише на папері, а й у щоденній практиці.
Запровадження Дня української жінки
3 березня на розгляд Верховної Ради подали проєкт постанови № 15052, яким хочуть запровадити нове державне свято — День української жінки, яке має щорічно відзначатися 25 лютого. Позафракційна депутатка Оксана Савчук та «слуга народу» Ростислав Тистик вказують на абсурдність ситуації, адже Україна досі офіційно відзначає дату, яку колись нав’язав Радянський Союз для тиражування свого сурогатного бачення ролі жінки.
У пояснювальній записці до документа зазначається, що на державному рівні досі зберігається вихідний день 8 березня — так званий Міжнародний жіночий день, який був запроваджений за часів радянської влади та пов’язаний із її уявленнями про роль жінок у суспільстві. У тексті також нагадується, що свято започаткували у 1921 році з ініціативи Клари Цеткін, прив’язавши його до подій Лютневої революції 1917 року в Росії.
Автори проєкту постанови вважають більш доречним запровадити День української жінки на честь дня народження письменниці та громадської діячки Лесі Українки. У пояснювальній записці підкреслюється, що ця дата вже тривалий час відзначається українськими спільнотами як в Україні, так і за її межами, тому, на думку ініціаторів, настав час закріпити її на офіційному рівні.
Народні депутати зазначають, що метою проєкту постанови є запровадження українського свята, яке має сприяти відмові від символічної спадщини колоніального минулого в культурному житті та повсякденних традиціях. Ініціатори документа також наголошують на необхідності перегляду державного календаря, очищення його від дат, які були запроваджені у попередні історичні періоди, а також на прагненні підтримати вже сформовані суспільні традиції та посилити присутність історичної пам’яті в українському культурному просторі. Водночас у проєкті постанови не уточнюється, чи передбачатиме нова дата статус вихідного дня.
Як у світі відзначають 8 березня
Упродовж 2020–2026 років Міжнародний жіночий день в різних країнах світу зберіг кілька різних традицій святкування, які сформувалися під впливом історії, політики та сучасних суспільних дискусій про права жінок. Для одних держав ця дата залишається офіційним вихідним днем із державними урочистостями та публічними подіями, тоді як в інших вона перетворилася на привід для громадських акцій, конференцій або благодійних ініціатив, присвячених темам рівності, освіти й безпеки жінок.
У багатьох містах Європи, Північної та Південної Америки на початку березня проводять марші, дискусійні панелі та культурні заходи, під час яких активісти, дослідники та правозахисники обговорюють доступ до праці, представництво жінок у політиці та боротьбу з домашнім насильством.
Водночас у низці держав Центральної та Східної Європи, а також у частині країн пострадянського простору, 8 березня зберігає більш побутовий характер. У цей день чоловіки дарують квіти, солодощі або невеликі подарунки матерям, дружинам і колегам, а у школах та на роботі проводять короткі святкові зустрічі чи концерти. Подібна традиція поширена також у деяких країнах Балкан і Центральної Азії, де історично склалося поєднання символічних урочистостей із приватним сімейним святкуванням.
У великих містах Італії, Іспанії, Франції, Німеччини, Канади чи США проводилися тематичні форуми, виставки, освітні програми та марші солідарності, під час яких піднімали питання гендерної рівності, доступу жінок до керівних посад і захисту трудових прав. Після пандемії COVID-19, що у 2020–2021 роках обмежила масові заходи, багато організацій почали проводити частину подій у змішаному форматі — з онлайн-дискусіями, трансляціями лекцій та міжнародними конференціями.
У США 8 березня не має статусу державного вихідного дня і не супроводжується масовими побутовими традиціями, подібними до тих, що поширені в країнах Східної Європи. Упродовж 2020–2026 років ця дата здебільшого відзначається як частина ширшого періоду — Місяця жіночої історії, який у США триває весь березень. В цей час у містах, університетах, музеях і громадських організаціях проводять лекції, виставки, конференції та освітні програми, присвячені внеску жінок у політику, науку, культуру та громадське життя країни.
Багато американських установ, зокрема бібліотеки, навчальні заклади та громадські центри, організовують тематичні зустрічі, під час яких дослідники та активісти обговорюють історію жіночого руху, розвиток трудових прав і участь жінок у державному управлінні. У великих містах, таких як Нью-Йорк, Вашингтон або Сан-Франциско, громадські організації проводять дискусії, культурні події та невеликі марші, які нагадують про історію боротьби за рівні можливості та звертають увагу на сучасні соціальні питання.
Окремі федеральні установи та органи влади також долучаються до відзначення цієї дати. Білий дім традиційно оприлюднює президентське звернення до Міжнародного жіночого дня або до Місяця жіночої історії, у якому згадують досягнення американок у різних сферах. Проте для більшості громадян США 8 березня не має виразного святкового характеру в повсякденному житті, а сприймається радше як дата, пов’язана з освітніми, культурними та громадськими ініціативами.
Крім того, в країнах Азії та Латинської Америки ця дата також набуває різних форм. У Мексиці, Чилі та Аргентині щороку проходять масштабні громадські демонстрації, під час яких активістки звертають увагу на проблему насильства щодо жінок і нерівності в оплаті праці. Водночас у Китаї або В’єтнамі 8 березня часто супроводжується корпоративними подіями на підприємствах і державними програмами підтримки жінок у бізнесі чи освіті.
Отже, останніми роками Міжнародний жіночий день у світі не має єдиного сценарію святкування. У різних суспільствах він поєднує офіційні заходи, громадські ініціативи, культурні події та сімейні традиції, які відображають місцеву історію та сучасні суспільні дискусії про роль жінок у політиці, економіці й повсякденному житті.
Як в Україні різняться суспільні думки
Популярність святкування 8 березня в Україні за останні роки демонструє стійку тенденцію до зниження, що відображає глибші соціально-культурні зміни в суспільстві. Сучасні українці переглядають значення цього дня, оцінюючи його не лише як можливість прояву уваги до жінок, а й через практичні, економічні та психологічні чинники, пов’язані з повсякденним життям та суспільними трансформаціями. Соціологи зазначають, що навіть ті, хто планує відзначати свято, роблять це без колишнього розмаху і традицій, що відображає зміну пріоритетів і ставлення до радянських та пострадянських свят у цілому.
За даними дослідження Rating Group, проведеного з 26 по 28 лютого 2026 року серед 1000 українців, лише 45% опитаних планують святкувати 8 березня, тоді як 52% заявили, що цей день залишиться поза їхніми планами. Для порівняння, у лютому 2021 року частка тих, хто відзначав свято, становила 68%, що вказує на помітне зниження популярності протягом останніх п’яти років. Аналіз показників у різних соціально-демографічних групах демонструє, що зниження є загальнонаціональним явищем, а не результатом локальних особливостей.
Водночас привертають увагу регіональні відмінності думок, які висловлюють українці. Жителі сходу України демонструють найвищу готовність відзначати свято — 61%, на півдні цей показник становить 51%, а у західних та центральних областях частка тих, хто планує святкування, коливається близько 40–45%. Віковий фактор теж відіграє роль: чоловіки віком 36–50 років частіше організовують привітання та подарунки — 58%, тоді як серед жінок тієї ж вікової категорії цей показник становить лише 42%.
Традиційно 8 березня сприймалося як день уваги до жінок у сім’ї та на роботі, але сучасне покоління змінює ці уявлення. Чоловіки середнього віку дотримуються звичних моделей — дарують квіти та невеликі подарунки, організовують привітання, тоді як молодші українці все частіше ігнорують день або залишають його звичайним робочим. При цьому трансформації сприйняття свята сприяють соціальні мережі та сучасна масова культура, де втрачається колишня урочистість, а сучасна форма привітання набуває більш персоналізованого, неформального характеру.
Економічні та соціальні фактори також впливають на популярність 8 березня. Підвищена інфляція, зростання цін та обмежені доходи змушують громадян обирати пріоритети, віддаючи перевагу повсякденним потребам родини над масовими святкуваннями. Війна та її тривалі наслідки ще більше стримують масштабні прояви урочистостей — навіть ті, хто раніше відзначав свято активно, нині обмежуються символічними жестами уваги.
Крім економічних причин, змінюються культурні та психологічні орієнтири. Українці дедалі більше концентруються на персональних святах — днях народження, річницях, сімейних подіях, тоді як колективні радянські традиції втрачають значущість. Отже, статистика демонструє, що святкування 8 березня серед українців поступово змінює форму та зміст: воно стає менш масовим, більш символічним і персоналізованим. Соціологи прогнозують, що в найближчі роки цей день відзначатиметься переважно невеликими групами населення, а його колишній масштаб і суспільна роль продовжать поступове зменшення.
Примітно, що профспілка освітян одна з перших почала активно наполягати на сучасному і змістовному проведенні Міжнародного жіночого дня в школах, а саме без стереотипних сценаріїв і «традиційних букетів за списком». Однак такий вибірковий активізм перетворює серйозну інституцію на разову акцію, яка замість дієвого захисту трудових прав освітян обирає безпечну роль куратора шкільних сценаріїв. Поки освітянські лідери завзято воюють з «букетами за списком» та святковими лінійками, реальні проблеми — від ганебно низьких зарплат до тотального бюрократичного тиску — залишаються за дужками профспілкової уваги.
Як бачимо, зараз Україна перебуває на роздоріжжі, де один шлях веде до консервації «старого доброго 8 березня» з його ідеологічним корінням, а інший — до створення нової традиції, заснованої на повазі до власної історії та видатних постатей. Хоча в українському суспільстві існують різні погляди на 8 березня і дата його офіційного святкування ще не визначена, значна частина громадян висловлює підтримку збереженню цього дня, підкреслюючи його міжнародне значення та прагнення особисто привітати жінок.
Редакція агентства ІА «ФАКТ» приєднується до цих привітань і бажає українським жінкам миру, щирої любові та уваги від чоловіків і дітей у повсякденному житті.
