Боротьба за законну пенсію: як держава загнала військових пенсіонерів у бюрократичне пекло

Проблема пенсійного забезпечення колишніх силовиків, які віддали десятиліття своєї служби державі, перетворилася на одну з найтриваліших і найболючіших соціально-правових проблем в Україні. Те, що колись сприймалося як заслужена винагорода за службу, тепер для сотень тисяч людей стало джерелом приниження і багаторічною боротьбою в судах. Законодавство гарантує військовим пенсіонерам чітко визначені права, однак механізми їх реалізації зазнають постійних обмежень, а ухвалені судами рішення роками залишаються невиконаними.

Як держава перетворила право військових пенсіонерів на нескінченну судову тяганину

6 листопада в Полтаві військові пенсіонери перекрили рух транспорту на одній з центральних магістралей — вулиці Соборності, тримаючи в руках плакати з написами, які нагадують скоріше про правову безвихідь, ніж політичну акцію. Серед них найчастіше звучала фраза: «Невиконання Пенсійним фондом рішення суду — це злочин». За цими словами стоять роки марних очікувань, нескінченних черг у судах і приниження в кабінетах чиновників. Більшість з цих людей мають на руках рішення судів, які набрали законної сили, однак навіть після цього кошти, на які вони мають законне право, залишаються лише на папері.

Держава, яка зобов’язалася гарантувати соціальний захист тим, хто ризикував життям заради її безпеки, зараз опинилася в пастці власних рішень. За даними Пенсійного фонду, станом на 1 липня 2025 року заборгованість перед військовими пенсіонерами за рішеннями судів сягнула понад 51 мільярд гривень. Це лише частина загальної суми невиплачених пенсійних зобов’язань, яка наближається до 85 мільярдів. Зростання цього боргу є прямим наслідком порожнього Держбюджету, законодавчої невизначеності, постійних змін у нормативній базі, суперечливої судової практики. При чому кількість рішень, ухвалених на користь пенсіонерів, за останні п’ять років збільшилася у 26 разів, що свідчить не лише про масштаби проблеми, а й про зростання правової свідомості самих військових, які вимагають справедливості.

Попри це, уряд продовжує ухвалювати нормативні акти, які ускладнюють процес відновлення прав пенсіонерів. Постанова Кабінету Міністрів №821 від 14 липня 2025 року визначила новий порядок здійснення видатків Пенсійного фонду на виплату пенсій, призначених або перерахованих на виконання судових рішень. Вона мала б стати кроком до впорядкування виплат, проте фактично закріпила поетапний, розтягнутий у часі механізм погашення заборгованості, який залишає простір для подальших затримок.

У документі передбачено, що кошти на виконання судових рішень розподілятимуться залежно від джерела фінансування — окремо з Державного бюджету і зі страхових надходжень. У реальності це означає, що виплата кожної суми залежатиме від наявності фінансування у відповідному бюджетному рядку, тобто від політичної волі та фінансової спроможності уряду, а не від обов’язковості судового рішення.

Згідно з даними уряду, щорічно на погашення таких боргів передбачаються кошти, яких явно не вистачає. У 2022–2023 роках ця сума становила по 360 мільйонів гривень, у 2024-му — 500 мільйонів, що є краплиною в морі порівняно із загальним боргом у десятки мільярдів. Водночас кількість виграних пенсіонерами справ лише зростає: у 2023 році — 240 тисяч, у 2024-му — понад 100 тисяч, а лише за перші місяці 2025 року — ще понад 18 тисяч. Таким чином, навіть у випадку повного виконання бюджетних планів, держава не встигає погашати нові зобов’язання, які накопичуються швидше, ніж виплачуються старі.

Додатковою причиною невдоволення пенсіонерів-силовиків став новий механізм обмеження великих пенсій, запроваджений з 1 січня 2025 року. Постанова Кабміну визначила, що пенсійні виплати, які перевищують десятикратний прожитковий мінімум (23 610 гривень), підлягають зменшенню за прогресивною шкалою. Такий підхід уряд пояснює необхідністю «усунення дисбалансів» і забезпечення «справедливості» в системі пенсійного забезпечення, однак для багатьох колишніх військових, прокурорів, працівників спецслужб та ліквідаторів аварії на ЧАЕС це означало фактичне зменшення раніше призначених виплат. Не дивно, що суди по всій країні почали масово скасовувати ці обмеження як такі, що суперечать чинному законодавству та принципу недопустимості звуження соціальних прав.

Однак проблема має глибше коріння, ніж здається на перший погляд. Починаючи з 2016 року, держава послідовно змінювала правила пенсійного забезпечення військових у бік скорочення їхніх прав. Підвищення мінімальної вислуги з 20 до 25 років, зменшення відсоткового розміру пенсії з 90 до 70 відсотків, обмеження максимального розміру виплат десятьма прожитковими мінімумами, запровадження понижуючих коефіцієнтів — усі ці кроки формально обґрунтовувалися необхідністю «оптимізації» видатків, проте фактично призвели до того, що люди, які колись виконували державні накази, тепер змушені воювати з державою у судах.

Особливо цинічним виглядає підхід, коли уряд, усвідомлюючи масштаб заборгованості, замість пошуку шляхів наповнення Пенсійного фонду, ініціює нормативні зміни, які фактично унеможливлюють виконання судових рішень. Відтак, з’являються терміни, що не мають юридичного підґрунтя, наприклад, «заборгованість пенсій», натомість існує законодавче поняття «невиплачена вчасно пенсія». Розстрочка виплат, черги на отримання належних сум, постанова №649 фактично легітимізують відстрочення виконання судових рішень, перетворивши «правову» державу на систему, де закон діє вибірково.

У цій ситуації особливо виразним є контраст між риторикою про «шанування ветеранів» і реальністю, в якій ті самі ветерани роками виборюють своє право на гідне життя. Коли люди, які колись ризикували життям, вимушені стояти під стінами урядових будівель з плакатами, а держава, замість виплатити їм належне, витрачає кошти на юридичні апеляції, виникає питання не лише про фінансову, а й про моральну відповідальність.

Отже, проблема військових пенсій в Україні давно перестала бути суто економічною. Вона перетворилася на показник довіри до держави, тест на спроможність її інституцій діяти в межах закону і поважати власні зобов’язання. При цьому кожне невиконане судове рішення є людською історією, в якій зневіра замінила віру, а правосуддя стало черговим пунктом у нескінченному списку обіцянок. Багато пенсіонерів не доживає до виплат заборгованостей. І поки держава продовжує шукати юридичні приводи для відстрочки виплат, замість реального вирішення проблеми, розрив між нею та тими, хто колись захищав її кордони, лише зростає.

Замкнене коло бюрократії та історія з довідками

Проблема невиконання судових рішень у справах щодо пенсійних виплат має ще один болісний вимір — отримання довідок про розмір грошового забезпечення для надання до суду. Без цих документів колишні військові, працівники силових структур і особливо пенсіонери податкової міліції не можуть навіть подати позов чи ініціювати перерахунок своєї пенсії. Саме довідка про грошове забезпечення є ключовим документом, що підтверджує розмір посадового окладу, надбавок і премій, які мають бути враховані під час обчислення пенсії.

Здавалося б, така процедура мала б бути суто технічною: архіви відомств, кадрові служби, порядок видачі — все це має бути чітко врегульовано. Проте реальність перетворила цей процес на хронічне знущання з людей, які присвятили життя службі державі. При цьому найскладніша ситуація склалася у колишніх працівників податкової міліції. Після ліквідації цього органу правонаступником мала стати новостворена структура — Бюро економічної безпеки України. Проте правовий механізм передачі кадрових архівів і повноважень так і не був належним чином врегульований. Внаслідок цього тисячі колишніх офіцерів податкової міліції опинилися у вакуумі — без відомства, яке б могло видати їм необхідні довідки, і без правових важелів примусити державу це зробити.

На численні звернення пенсіонерів податкової міліції до Кабінету Міністрів, Міністерства фінансів та самого Бюро економічної безпеки чиновники відповідають у найкращих традиціях бюрократичного уникнення: замість чіткої відповіді — пересилання звернень між установами. Листи перекладаються з міністерства в міністерство, з посиланням на відсутність компетенції чи «непередбаченість процедурою». Офіційно правонаступником податкової міліції вважається Бюро економічної безпеки, однак воно не визнає за собою зобов’язань щодо архівів, а комісія з реорганізації Державної фіскальної служби, яка ще з 2021 року перебуває у процесі ліквідації не здійснює видачу довідок.

Таким чином, для тисяч пенсіонерів єдиний документ, який підтверджує їхнє право на перерахунок, став недосяжним, і він є ще одним приводом звернення до суду. Своїми рішеннями вони зобов’язують комісію видати довідки, але ці рішення не виконуються, оскільки ліквідований орган фактично не має реального адміністративного апарату.

Найабсурдніше те, що відсутність довідки не означає відсутності права на пенсію. У більшості таких справ пенсіонери не вимагають підвищення виплат, вони лише прагнуть підтвердити те, що вже їм належить. Однак система створила ситуацію, коли громадянин має судитися як за свою законну пенсію, так і можливість отримати довідку, яка дозволяє звернутися до суду. Це правовий парадокс, підриває саму ідею адміністративного управління: замість того, щоб гарантувати право, держава вимагає від пенсіонера довести, що він на це має право.

Слід зазначити, що в системі Міністерства внутрішніх справ ситуація дещо краща: довідки видаються, суди визнають їх дійсними, і пенсіонери отримують рішення на свою користь. Проте навіть тут механізм виплат буксує — держава ставить людей у чергу на отримання належних виплат, яка може тривати роками. Тобто формально рішення виконано, але фактично пенсіонер не отримує грошей, на які має право. Відтак формується подвійна несправедливість: ті, хто ще може отримати документи, не можуть домогтися виплат, а ті, хто не може отримати документи, взагалі не можуть розпочати судовий процес.

Водночас держава демонструє дивовижну рішучість в боротьбі не зі своїми боргами, а боржниками серед громадян. Підготовлений законопроєкт №14005 про цифровізацію виконавчого провадження покликаний перевести стягнення боргів у цифрову площину, автоматизувати арешти рахунків і обмежити права осіб, внесених до Єдиного реєстру боржників. Потрапляння до цього реєстру означатиме неможливість продати, подарувати чи навіть закласти майно, а в окремих випадках — втрату житла. Отже, держава, яка запроваджує цифрові інструменти, щоб швидше карати боржників, сама залишається найбільшим боржником перед тими, хто колись її захищав.

У цій ситуації не можна говорити лише про фінансовий дефіцит чи адміністративну неузгодженість. Йдеться про системну кризу відповідальності, а також розбалансування управлінських процесів.

Попри численні урядові заяви про прагнення дотримуватися соціальних гарантій, проблема пенсій силовиків поступово перетворилася на відображення глибокого конфлікту між законом і реальністю. Формально держава визнає існування заборгованості, пояснюючи її тяжким економічним становищем, обмеженими бюджетними ресурсами, зростанням воєнних витрат і потребою стабілізувати фінансову систему. Однак така аргументація виглядає непереконливою, коли йдеться про зобов’язання, зафіксовані рішеннями судів, які набрали законної сили. Фінансові труднощі не можуть бути підставою для невиконання власних законів, тим більше щодо людей, які присвятили життя службі державі.

Насправді джерело проблеми полягає не лише в браку коштів, а в неефективності системи управління фінансами, вибірковості державних пріоритетів і нездатності забезпечити належний контроль за витратами. Протягом багатьох років Україна втрачає мільярди гривень через корупцію, нецільове використання бюджетних ресурсів і масштабну тіньову економіку, яка й досі залишається поза реальним податковим обліком. Якби уряд послідовно і системно зосередився на ліквідації цих явищ, а не на скороченні соціальних виплат, коштів на виконання судових рішень для військових пенсіонерів вистачило б без додаткових скорочень і черг у судах.

Взагалі ситуація, в якій пенсіонери змушені виборювати в судах те, що закон їм гарантує, є вкрай абсурдною. Такої практики немає в жодній європейській державі, до яких так прагнуть нас вести. Держава зобов’язана забезпечувати пенсійні виплати силовикам автоматично, без позовів і затягувань тим. Вона колись покладалася на цих людей для власного захисту, а тепер перетворила їх на обурених позивачів проти себе.

Оксана Іщенко