Що дає книга нам — читачам, які переживають війну? Художня проза — це спосіб пізнати світ, навіть якщо йдеться про вигадану реальність. Вона уніфікує досвід, структурує біль, втрати, очікування. Вона не стільки про вигадку, скільки про можливість сказати загальнозрозумілою мовою те, про що важко говорити вголос. У цьому сенсі художній текст — це форма спільного мовлення, де читацьке «я» не самотнє, бо хтось у цій книзі вже пережив щось подібне. У часи, коли світ падає, самотність може бути найнебезпечнішим станом.
Документальна проза — інша. Вона тримається на деталях, з якими не впорається вигадка: запахах, напівтонах, конкретиці маршрутів, якими пересуваються герої, нетипових реакціях, випадкових думках. Тут важливо не те, як на твір відреагує читач, а те, наскільки правдиво митець зуміє зафіксувати власне, непересічне. Документальна проза засвідчує: кожен досвід унікальний. І саме тому вона потрібна — аби ми не забували, що поруч завжди є інша людина зі своїм болем і ритмом життя.
Є також тексти, які спираються на обидві ці опори — вигадку і факт. Вони заплутують: здається, прочитав живу історію — аж раптом вона стає метафорою. Гадаєш, що це мемуар, а потім натрапляєш на вигаданий лист або діалог. Так працює публіцистика. В умовах війни цей жанр стає несподівано чесним.
У будь-якому з жанрів книга — це не просто втеча від тиші чи страху. Це спосіб зберігати себе у світі, де все нестале, окрім слова.
Читання збирає людину з уламків
Опитування, проведене виданням «Дзеркало тижня», показує, що українці переживають війну, тримаючись за слово. Понад 23% опитаних обирають фентезі та наукову фантастику як спосіб втекти від реальності. І це не втеча в поганому сенсі. Це прагнення мати простір, де правила зрозумілі, де зло можна перемогти, а майбутнє — уявити. У час, коли реальність розсипається, вигаданий світ стає не лише порятунком, а й терапією.
Класика з її позачасовими історіями, що “дають перспективу”, стала джерелом розради для 17%. У цьому проявляється потреба за щось триматися, коли все хитке. Класика — це тиха впевненість у тому, що людство вже проходило темні часи й говорило про них мовою, яка досі звучить. Її читають не для втечі, а щоб побачити війну як частину великого наративу.
Зрозумілим є і вибір 14% читачів — документалістика про історичні події. Імовірно, тому, що розуміння минулого допомагає прочитувати теперішнє. Українці в цьому випадку прагнуть не лише емоційної підтримки, а й інтелектуальної рамки того, що з нами відбувається.
Сучасна художня література (11%) — ще один важливий маркер: читач прагне знайти слова, які допоможуть осмислити й назвати те, що болить саме зараз. Водночас лише 3% надають перевагу книжкам про війну — і це говорить або про втому, або про небажання ще раз повертатися до теми, яка й так не полишає щоденної дійсності. Книжка в таких умовах має бути прихистком, а не ще одним полем бою.
Усі ці цифри вказують на головне: книжка під час війни — не продукт, а процес. Вона або лікує, або викликає опір, або просто лежить поруч — ніби обіцянка, що її дочитають у мирному житті.
21% опитаних відповіли, що взагалі не читають — обирають інші способи відновлення. Це чесна відповідь. У досвіді катастрофи не існує єдиної правильної траєкторії. Комусь потрібне слово, а комусь — тиша. Але й ця тиша — теж форма усвідомлення потреби в поверненні до себе.
Це опитування — не лише про смаки. Воно про наш стан. І про той шлях, який веде до моменту, коли слово знову стане своїм.
Радити — означає бути поруч
Друге опитування, проведене “Дзеркалом тижня”, — інше за темою, але знову про довіру. Цього разу — про довіру до книги. Про те, як ми обираємо, що читати у часи, коли довкола надто багато невизначеності, а кожне рішення — ще один крок у темряві. Як показують відповіді, навіть у цьому, здавалося б, простому виборі — відлуння війни.
Найчастіше українці орієнтуються на “відгуки інших читачів чи поради знайомих” — так відповіли 33% респондентів. Але за цим — не просто довіра до літературного смаку. Це — жадоба спільного досвіду. Коли книга — це не індивідуальний жест, а продовження розмови. Коли вибір книжки — це спосіб залишатися в колі своїх. Люди читають те, що читають інші, аби не почуватися самотніми. У цьому — одна з головних функцій літератури: створювати горизонт спільних смислів. А слово “знайомі” сьогодні часто означає не просто приятелів, а тих, з ким разом ховались в укриттях, хто скидав посилання на безкоштовні електронні бібліотеки у перші тижні вторгнення тощо.
31% обирають книжку спонтанно — “за тим, що зацікавить у книгарні”. Цей варіант особливо промовистий. Ми втомилися прораховувати. Живемо в режимі реагування, а не стратегічного планування. І книжка — це теж про момент. Про настрій, який змінюється щогодини. Про палітурку, яка промовляє щось саме сьогодні. Це вибір, коли довіряєш випадку — майже як подих, майже як жест.
20% орієнтуються на автора чи улюблене видавництво. Це ті, хто досі вірять у систему координат. У те, що імена — тримають якість. Що навіть у хаосі є ті, хто не здає позицій. Це про пам’ять. Про досвід, який уже ти колись підтримав — і, можливо, зробиш це знову.
Лише 9% довіряють літературним преміям. Це не просто показник. Це сигнал про кризу інституційної довіри. Премії вже не гарантують — ні значущості, ні щирості. Читач шукає не канон, а однодумця. Не нагородженого, а екзистенційно близького. І ще 7% — це ті, хто обирає щось інше. Можливо, за запахом сторінки. За шрифтом. За першою фразою. А може, за інтуїцією. Їхній вибір — це спротив одноманітному. Це чуття, яке не потребує пояснень.
Це опитування — не лише про критерії. Воно — про пошук. Про те, що ми хочемо знайти в книзі: впевненість, знайомий голос, ковток іншої реальності. І про те, що попри втому, український читач не припиняє шукати. Бо в пошуку — теж життя.
Бібліотека не як місце, а як тривалість
Ще одне опитування видання “Дзеркало тижня” — не стільки про книжки, скільки про наше уявлення майбутнього і місце пам’яті у ньому. Понад половина респондентів (51%) відповіли: бібліотеки потрібні, але їхній формат має змінитися, пристосуватися до нової епохи. Це — голос за гнучкість. За поєднання традиції й технології. За те, щоб бібліотека не стала музеєм, але й не втратила свій автентичний сенс, ставши просто сервером. У цьому — бажання мати місце, де не лише зберігається слово, а й живе спільнота.
44% сказали: “Так, ніщо не замінить книги”. Це не про заперечення цифрових технологій, а про інше — про сторінку, яку можна перегорнути. Про час, який іде інакше серед книжкових полиць. Про досвід читання, якого не відтворить жоден екран. Про те, що книжка — це не лише зміст, а й присутність.
4% вважають, що всі книжки мають і можуть бути в смартфоні — і цього достатньо. Це голос людей, які живуть максимально мобільно. В них уся бібліотека — в кишені, весь архів — у хмарі. І це не легковажність, а вибір способу виживання у світі, де швидкість часто важливіша за глибину.
1% обрали “інше”. І, можливо, саме в цій позиції — щось особливо цікаве. Адже це може бути про ті бібліотеки, які існують на перехресті досвіду: бібліотеки в голові, бібліотеки в жестах, бібліотеки усної пам’яті. Може, це про бомбосховища, які стали читальнями, або про волонтерські полиці в центрах для переселенців.
У підсумку, це опитування — про велику спільну потребу: мати точку опори. Формат може змінюватися. Але сам факт того, що ми говоримо про бібліотеки — вже знак того, що слово досі важливе. І поки воно є маємо шанс залишатися людьми, навіть у світі, що змінюється швидше, ніж встигаєш дочитати розділ.
