З початком повномасштабної війни мільйони українців були змушені залишити свої домівки й шукати прихисток за кордоном. Європейські країни надали їм не лише безпечний простір, але й змогу інтегруватися в упорядковану систему життя, де чітко прописані соціальні норми, правила й механізми. Однак повернення додому для багатьох біженців стало не менш складним викликом, ніж сам від’їзд.
Чимало українців, особливо тих, хто опинився у країнах Європейського Союзу, не поспішають повертатися. Причини варіюються від елементарного страху за свою безпеку до складнощів адаптації в Україні, яка досі бореться з наслідками війни. Відсутність упевненості у стабільному майбутньому, нерозв’язана бюрократія, слабкі соціальні інституції — усе це створює додаткові бар’єри для повернення. Але серед основних причин також виділяється різниця у ментальності й соціальних нормах, про що розповіла Наталія Панченко, голова організації «Євромайдан-Варшава» та фонду Stand with Ukraine.
Чому українці бояться повертатися?
Наталія Панченко, яка тривалий час мешкає в Польщі й має значний досвід роботи з українськими біженцями, зазначає: головною проблемою для багатьох є відсутність зрозумілих «правил гри» в Україні.
«Дуже часто, коли я запитую людей, чому вони не повертаються, чую одну й ту ж відповідь: “Я розумію, як працює система в Польщі, Німеччині чи Франції. А в Україні — ні. Тут усе передбачувано, а вдома — ні”. І це насправді велика проблема», — пояснює Панченко.
Вона додає, що після багаторічного перебування за кордоном у багатьох виробляється чітке розуміння, як діяти в різних ситуаціях. В Україні ж подібний досвід часто стає непридатним через кардинально іншу соціальну динаміку.
«Наприклад, я повертаюся в Україну й стикаюся із ситуацією, коли мене обходять у черзі в аптеці. Я кажу: «Я тут стою», і очікую, що цього буде достатньо, як у Польщі. Але мені відповідають: «Ну так і стій». У цей момент моя система дає збій: я не знаю, що робити далі, бо не звикла до такої реакції», — наводить приклад Панченко.
Ці побутові ситуації, які можуть здаватися дрібницями, насправді впливають на загальне відчуття комфорту й безпеки. Українці, які інтегрувалися у впорядковані системи інших країн, нерідко відчувають розгубленість перед хаотичністю й непередбачуваністю вітчизняної реальності.
Більше, ніж безпека
Інша проблема, на яку звертають увагу експерти, — це відсутність системної роботи держави для створення умов, які сприяли б поверненню українців. Виконавчий директор Асоціації міст України Олександр Слобожан зауважує, що для багатьох вирішальними є не лише питання безпеки чи відновлення інфраструктури, але й ефективність роботи державних органів. Неефективна бюрократія, нерозвинені соціальні служби й відсутність конкретних стимулів для повернення залишають багатьох українців за кордоном.
Експерт із міграційної політики Андрій Гайдуцький зазначає, що значна частина відповідальності за повернення українців лежить на місцевих громадах, а не лише на міністерствах чи центральних органах влади. Саме місцеві ініціативи можуть стати основою для інтеграції біженців, які вирішили повернутися додому.
Хто готовий повертатися?
Згідно з дослідженнями, найбільше шансів повернути українців, які мають високий рівень кваліфікації та конкурентні навички. Однак навіть ці люди потребують гарантій стабільності й умов, які дозволять їм реалізувати свій потенціал.
Елла Лібанова, очільниця Інституту демографії та соціальних досліджень, зазначає, що найбільша ймовірність повернення спостерігається серед тих, хто відчуває перспективи професійного розвитку в Україні. Проте для цього потрібні масштабні зусилля держави й суспільства в цілому.
Чи є надія?
Повернення українців додому — це питання не лише демографії, але й відновлення економіки та зміцнення національної ідентичності. Як зазначає Наталія Панченко, для багатьох це питання також адаптації до нових умов і сприйняття зміненої реальності в Україні.
Забезпечення чітких правил, розвиток інфраструктури й створення комфортних умов для повернення повинні стати пріоритетами державної політики. Лише так Україна зможе не лише повернути своїх громадян, але й закласти фундамент для сталого розвитку й відновлення після війни.
