Чому Болгарія мало не зупинила нові санкції проти Росії – і що це говорить про весь Євросоюз

Після більш ніж чотирьох років повномасштабної війни санкційна політика Європейського Союзу перейшла на новий етап. Якщо перші пакети ухвалювалися в атмосфері політичної мобілізації, то сьогодні кожне нове рішення дедалі частіше супроводжується тривалими переговорами, винятками та спробами окремих держав захистити власні економічні інтереси.

Саме такою виявилася історія із двадцять першим пакетом санкцій. На початку липня Болгарія заявила, що не готова підтримати документ у запропонованому вигляді. Втім, уже за кілька днів Софія відмовилася від намірів блокувати рішення ЄС, однак зберегла вимогу переглянути окремі положення. Йдеться насамперед про виключення зі списку санкцій патріарха Російської православної церкви Кирила та одного з найбагатших російських бізнесменів, співвласника «Лукойлу» Вагіта Алекперова.

Чому Болгарія наполягає на винятках?

Аргументація болгарського уряду така: у випадку патріарха Кирила влада заявляє, що персональні санкції не матимуть практичного впливу на здатність Росії вести війну, але можуть бути використані російською пропагандою для формування образу «гонінь на православ’я» та посилення антиєвропейських настроїв. Щодо Алекперова Софія наголошує вже на економічних ризиках. Болгарія побоюється можливого впливу санкцій на діяльність підприємств групи «Лукойл», які залишаються важливою частиною болгарської економіки, а також на арбітражний спір, у якому російська компанія вимагає від держави майже три мільярди євро компенсації.

Не менш показовими стали й інші застереження. Болгарський уряд просить врахувати можливі проблеми із постачанням комплектуючих для метро Софії, виступає проти санкцій щодо пов’язаного з російським виробництвом добрив «Тольяттіхімбанку», а також не підтримує внесення до санкційного списку міністра спорту Росії Михайла Дегтярьова, вважаючи, що спортивна сфера не повинна ставати об’єктом санкцій.

У результаті компроміс було знайдено не через зміну болгарської позиції щодо окремих осіб, а завдяки тому, що Софія погодилася не застосовувати право вето. Для Європейського Союзу це було принципово важливо. Санкції у сфері зовнішньої політики ухвалюються лише одностайно, тому навіть одна держава-член може заблокувати весь пакет незалежно від розміру своєї економіки чи політичної ваги.

Історія із Болгарією демонструє вже сформовану тенденцію. Після двадцяти санкційних пакетів дискусії в ЄС дедалі рідше точаться навколо самого принципу тиску на Росію. Натомість предметом суперечок стає межа між політичним сигналом і економічною ціною, яку готові платити окремі держави. Що більше обмежень уже запроваджено, то частіше нові санкції зачіпають конкретні виробництва, транспортну інфраструктуру, енергетику чи судові процеси всередині держав-членів. Саме тому кожен наступний пакет вимагає дедалі складніших компромісів між європейською єдністю та національними інтересами.

Санкції на межі компромісу: чому ЄС дедалі важче знаходить одностайність

Кейс Болгарії – це лише один епізод у більш масштабному санкційному процесі. Після запровадження двадцяти пакетів санкцій Європейський Союз дедалі рідше сперечається про те, чи потрібно посилювати тиск на Росію. Значно складнішим стає питання, де проходить межа між необхідністю ізолювати російську економіку та готовністю самих держав-членів брати на себе пов’язані з цим витрати.

Причина полягає не лише в економіці. Рішення про санкції у сфері спільної зовнішньої політики ухвалюються одностайно. Це означає, що кожна країна, незалежно від її розміру, може заблокувати весь пакет. Саме тому переговори дедалі більше нагадують пошук балансу між двадцятьма сімома різними економічними моделями, політичними інтересами та рівнем залежності від Росії.

Якщо перші санкційні пакети були спрямовані переважно на очевидні сфери – банківський сектор, золотовалютні резерви, авіацію, експорт технологій, активи російських посадовців і олігархів, то нині Євросоюз працює з набагато складнішими механізмами. Нові обмеження дедалі частіше стосуються судноплавства, фінансових посередників, страхування танкерів, схем обходу санкцій через треті країни, постачання промислових компонентів подвійного призначення та діяльності окремих підприємств, які залишаються інтегрованими в економіку держав ЄС. 

Саме тому майже кожен новий пакет зачіпає інтереси хоча б однієї країни. Болгарія порушує питання роботи нафтопереробної галузі та транспортної інфраструктури. Угорщина неодноразово домагалася винятків щодо енергетики та блокувала окремі санкційні рішення, пов’язуючи їх із власною енергетичною безпекою. Словаччина виступала проти занадто швидкої відмови від російських енергоносіїв, наголошуючи на ризиках для промисловості. Подібні дискусії виникали також навколо імпорту російських добрив, ядерного палива та окремих видів металургійної продукції, для яких окремі країни просили перехідні періоди або винятки.

При цьому Європейська комісія дедалі більше зміщує акцент із запровадження нових масштабних заборон на боротьбу з обходом уже чинних санкцій. За оцінками Єврокомісії та Європейської служби зовнішніх дій, після 2022 року Росія вибудувала розгалужену систему паралельного імпорту через країни Центральної Азії, Кавказу, Туреччину, Об’єднані Арабські Емірати та інші юрисдикції. Через ці канали до Росії продовжують надходити мікроелектроніка, верстати, електронні компоненти, оптичне обладнання та інша продукція, яка використовується у виробництві озброєння. Саме тому останні санкційні пакети дедалі частіше включають не лише російські компанії, а й підприємства з третіх країн, які допомагають Москві обходити обмеження.

Тіньовий флот, компроміси та європейська єдність

Окремим напрямом залишається боротьба з так званим “тіньовим флотом” нафтових танкерів. За даними Європейської комісії, G7 та аналітичного центру CREA, Росія значною мірою перебудувала експорт сирої нафти після запровадження цінової стелі, використовуючи старі судна зі складною структурою власності, зміну прапорів, непрозоре страхування та перевалку вантажів у відкритому морі. Саме тому останні санкційні пакети дедалі більше розширюють перелік суден, портових операторів, страхових компаній і посередників, які беруть участь у цих схемах.

Попри регулярні суперечки, жодна держава Євросоюзу відкрито не ставить під сумнів сам принцип санкційного тиску. Дискусія точиться навколо його меж, ефективності та ціни для європейських економік. Це добре ілюструє ситуація з Болгарією: країна не погоджується з окремими рішеннями, але водночас відмовляється блокувати весь пакет. Така модель дедалі частіше стає характерною для санкційної політики ЄС – жорсткі переговори щодо деталей завершуються компромісом, який дозволяє зберегти головне: єдність Союзу у питаннях тиску на Росію.

Саме ця здатність знаходити компроміс сьогодні стає не менш важливою, ніж зміст самих санкцій. Для Кремля будь-які публічні розбіжності всередині ЄС є можливістю демонструвати нібито втому Європи від підтримки України. Для Брюсселя, навпаки, кожне погоджене рішення залишається політичним сигналом, що, попри суперечності та різні національні інтереси, механізм колективного тиску продовжує працювати.

Чи досягають санкції своєї мети

Саме навколо цього питання сьогодні точаться найбільші дискусії серед економістів, політиків і працівників аналітичних центрів. Критики санкцій звертають увагу на те, що російська економіка не зазнала миттєвого обвалу, як прогнозували на початку повномасштабної війни. Росія продовжує експортувати нафту, отримує доходи від продажу енергоносіїв, нарощує військове виробництво та знаходить нові ринки збуту через Азію, Близький Схід і країни Глобального Півдня.

Втім, більшість міжнародних досліджень пропонують оцінювати санкції за іншими критеріями. Їхнім завданням ніколи не було одномоментно зупинити російську економіку чи примусити Кремль відмовитися від війни протягом кількох місяців. Значно важливішим показником вважають поступове виснаження ресурсів, необхідних для ведення тривалої війни.

Саме на це звертають увагу Європейська комісія, Міжнародний валютний фонд, Київська школа економіки, аналітичний центр CREA та низка дослідницьких інституцій. За їхніми оцінками, найбільш відчутний ефект санкцій проявляється не у загальному обсязі російського ВВП, а у технологічних секторах. Російські підприємства дедалі частіше стикаються з дефіцитом сучасного обладнання, електроніки, високоточних верстатів, компонентів для авіації та машинобудування. Значну частину такої продукції доводиться закуповувати через довгі ланцюги посередників, що робить її дорожчою та менш доступною.

Не менш важливим напрямом став енергетичний сектор. Після запровадження ембарго на морські поставки російської нафти до ЄС та механізму цінової стелі Росія була змушена перебудувати всю логістику експорту. Продажі дедалі більше залежать від власного танкерного флоту, непрозорих страхових механізмів і великих транспортних витрат. Це не позбавило Кремль нафтових доходів, однак суттєво збільшило витрати на їх отримання та зменшило бюджетну ефективність експорту.

Окремою проблемою для Москви залишаються фінансові обмеження. Відключення більшості російських банків від SWIFT, замороження значної частини золотовалютних резервів Центрального банку Росії, санкції проти найбільших фінансових установ і обмежений доступ до західних ринків капіталу ускладнили зовнішні розрахунки та підвищили вартість фінансування російської економіки.

Водночас санкційний механізм має й очевидні обмеження. Росія адаптувалася до частини обмежень, розширила співпрацю з Китаєм, Індією, Туреччиною, країнами Центральної Азії та Перської затоки. Саме тому в Європейському Союзі дедалі більше уваги приділяють не стільки запровадженню нових санкцій, скільки підвищенню ефективності вже чинних, боротьбі з їх обходом та координації дій із партнерами по G7.