Рішення Київради про демонтаж пам’ятника Михайлу Булгакову стало приводом не лише для чергової суперечки навколо символів у публічному просторі, а й для ширшої розмови про те, хто, як і чому визначає межі “допустимого” в українській культурі. На полюсах цієї дискусії – прагнення держави чітко окреслити межі публічного вшанування, визначивши коло осіб, гідних для меморації. Це з одного боку, а з іншого, ризик перетворити культуру на систему фільтрів, у якій неоднозначність сприймається як загроза.
Для українського суспільства така полеміка не є новою, вона вкотре оголює його внутрішню неоднорідність. Писати про неї складно, адже значна частина публічної дискусії не виходить за межі гасел, стереотипів і готових формул – тих самих, що засвідчують: сам предмет розмови мало кого цікавить. Цікавлять поляризуючі меседжі, якими традиційно оперують, визначаючи міру “свого” й “чужого” в культурному полі. Навмисно їх не цитуємо, аби не роздмухувати деструктивні емоції та не підсилювати конфронтацію.
Які питання підсвітила ця полеміка? Що таке пам’ятник – форма вшанування чи лише фіксація історичної присутності? Чи здатна держава утримувати суперечливі постаті, не перетворюючи культуру на “санітарну зону”? Чи можуть українські інституції працювати зі складними авторами, не зводячи їхні тексти до бінарної опозиції “своє/чуже”? І де проходить межа між переглядом культурної спадщини та символічною самокастрацією?
Позиція держави: пам’ятник як знак нормативності
Якою є логіка Українського інституту національної пам’яті та Київради, які прийняли рішення про те, що Булгаков – за межею української культури? У висновках УІНП письменник постає носієм російського імперського світогляду, а публічні пам’ятники не просто фіксують минуле, а сигналізують, кого держава вважає гідним для публічного вшанування. Іншими словами, символічна присутність у просторі міста перетворюється на маркер нормованого культурного стандарту, і будь-яка неоднозначність ризикує бути витісненою. Тож маємо позицію, жорсткість якої ставить під сумнів здатність культури витримувати складність і багатоголосся.
У Музеї Булгакова цілком очікувано обурилися рішенням УІНП і піддали критиці методологію, яка призвела до вимоги демонтувати пам’ятник. Ключові тези музейників можна звести до кількох пунктів. По-перше, висновок УІНП не є повноцінною експертизою: у ньому переважають емоційні твердження, бракує чіткої роботи з джерелами, а також відсутнє розмежування рівнів аналізу, що робить аргументацію слабкою з точки зору методології.
По-друге, ігнорується важливий факт: сам Булгаков зазнав цензури та витіснення сталінським режимом, не був агентом жодної державної імперської політики, а його тексти скоріше фіксують кризу радянського способу мислення, ніж возвеличують його.
По-третє, відбувається системне змішування різних рівнів і площин: автора й його персонажів, родинної біографії й особистих переконань, різних історичних контекстів, які подаються як єдиний ідеологічний ряд. На сайті Музею зазначається: твердження про те, що Булгаков “негативно відгукувався про становлення Української держави та її очільників” і нібито заперечував існування українців, літератури та культури, не відповідає дійсності.
У романі “Біла гвардія” виразно присутня поліфонія політичних реалій Києва 1918 року. Далі йдуть цитати:
“А з-поміж усіх соціалістів найбільше ненавиджу Олександра Федоровича Керенського”.
“Справа в тому, що Місто – Містом, в ньому і поліція – варта, і міністерство, і навіть військо, і газети численні, а от що діється навколо, у тій справжній Україні, яка розміром більша за Францію, у якій десятки мільйонів людей, – цього не знав ніхто”.
“…всі говорять українською мовою, всі люблять Україну чарівну, уявну, без панів, без офіцерів-москалів, – і тисячі колишніх полонених українців, що повернулися з Галичини”.
“Симон… Просто слово, у якому злилися і невситима лють, і спрага мужицької помсти, і сподівання тих вірних синів своєї підсонячної, спекотної України… що ненавиділи Москву, якою б вона не була – чи більшовицькою, чи царською, або ще якоюсь”.
Ці уривки демонструють, що Булгаков відтворює складний, багатоголосий простір української політики та суспільства, а не спрощує його до “імперських кліше”.
Щодо ототожнення “автор-персонаж” не можемо не згадати влучну репліку з соцмережі: “Найбільша кількість памʼятників у світі – не Тарасу Шевченку, як думає багато хто. А одному з персонажів твору Булгакова – в кожному селі, на кожному перехресті. Ієшуа Га-Ноцрі. Правда, вже закатованому. Але що є, то є. Стоять собі. Наратив розповсюджують”.
Ще один важливий вузол дискусії – розуміння самого акту комеморації. Пам’ятник письменнику не означає визнання його політичним героєм. Світова культура не функціонує за принципом моральної бездоганності; вона працює зі складними, часто суперечливими авторами, не знімаючи з них відповідальності, але й не редукуючи їх до єдиного ідеологічного виміру.
Булгаков не “наш”, але Київ – його: як культура утримує складність
Серед тих, хто послідовно захищає Булгакова – літературознавець Михайло Назаренко. Він вважає, що Булгаков не є частиною української культури, але він є частиною культури України, що репрезентує конкретну соціальну й інтелектуальну групу – російськомовну київську інтелігенцію початку ХХ століття, глибоко інтегровану в цей культурний простір. На думку Назаренка, спроба відмахнутися від Булгакова, мовляв, “кому він потрібен”, не витримує реальності. Він об’єктивно надзвичайно відомий у світі. Ігнорування цієї фігури віддає її інтерпретацію іншим – часто ворожим до України середовищам. Завдання української культури – не скасовувати Булгакова, а поміщати його в повний і чесний контекст.
Один із можливих шляхів, на який вказує літературознавець, – український переклад “Білої гвардії”, який готувався ще до 2014 року, але так і не був опублікований. Такий переклад міг би стати водночас інтелектуальним викликом і культурним жестом, адже міг би бути доповнений відповідним коментарем. Не лише довідкового (“хто такий Петлюра”), а концептуального характеру: пояснення того, про що Булгаков не написав – про багатокультурність і багатомовність Києва 1917–1919 років. Якби в культурному просторі з’явився повний, насичений український контекст – хрестоматійні цитати про Київ, знання того, що таке Київ в українській літературі, – Булгаков автоматично посів би своє місце: талановитий письменник, який не сприймав українського світу навколо себе.
Хочемо ми цього чи ні, резюмує М.Назаренко, але Булгаков – один із найвідоміших у світі письменників, народжених у Києві, який писав про Київ. І його описи міста, зокрема зимового Києва в “Білій гвардії”, — це справді блискуча проза. При тому, що сама “Біла гвардія” аж ніяк не є найсильнішим його твором.
“Майстер і Маргарита”: роман, який не вписується в спрощення
Зводити постать Булгакова виключно до “Білої гвардії” означає ігнорувати головний його текст – “Майстра і Маргариту”, роман, що зробив Булгакова фігурою світового масштабу. Це твір іншого порядку: не про імперію, не про Київ і не про громадянську війну, а про природу влади, страху, відповідальності й свободи в умовах тоталітарного світу.
“Майстер і Маргарита” – один із найглибших антиутопічних романів ХХ століття, написаний не як політичний маніфест, а як складна метафізична притча. Москва в ньому – не столиця держави, а лабораторія абсурду, де влада нищить мову, пам’ять і саму можливість правди. Воланд тут постає не як звичний образу диявола, а як інструмент оголення фальші системи. Сміх стає формою опору, а фентезійна умовність – єдиним способом говорити правду. “Британська енциклопедія” визнає цей твір Булгакова шедевром ХХ століття, зазначаючи: “дотепний і фривольний, роман у той самий час є проникливим філософським твором, у якому торкаються глибокі і вічні проблеми добра і зла… “.
Саме цей роман зробив Булгакова автором, якого читають у світі – незалежно від мов, кордонів і політичних контекстів. І водночас він не скасовує його світоглядних обмежень, зафіксованих у ранніх київських текстах. Булгаков не еволюціонував у симпатиках українського проєкту – але він радикально еволюціонував як письменник, який усвідомив руйнівну природу тоталітарної машини. І саме тому спроба звести всю розмову про нього до “Білої гвардії” – це така сама редукція, як і спроба перетворити пам’ятник на знак беззастережного шанування. “Майстер і Маргарита” не робить Булгакова “нашим”, але робить його складнішим – а отже, потребує не викреслення, а критичного читання.
Соцмережі як поле культурної війни
У соцмережах ця складна розмова швидко редукувалася до кількох типових позицій. Першу можна окреслити як “деколонізаційний радикалізм”, який просуває формулу “пам’ятник = шанування = неприйнятно”, другу – полярну – як культурний універсалізм із формулою : “великий текст переживає будь-яку політику”.
Третя увиразнює логіку конкурентної пам’яті: “Підмогильний замість Булгакова”. Четверта позиція просуває антивандалістський аргумент: “чому Підмогильний має бути “замість” Булгакова, чому не “разом”?”. Полеміка в мережевому просторі дедалі більше нагадує какофонію, де кожен висловлює своє бачення, незважаючи на голоси інших. При цьому кожен сперечається про своє. І це не дивно, адже в масовій свідомості існує кілька образів Булгакова, і саме їхнє переплетіння породжує плутанину й суперечки.
Професор Преображенський із фільму “Собаче серце” – антирадянський, саркастичний і критичний до системи. Це найвідоміший і наймасовіший образ, який уособлює гострий розум і моральну позицію. Магічний і загадковий Майстер із роману “Майстер і Маргарита” – складний, інтелектуально насичений, містичний. В
ін не символізує політичну позицію, але демонструє глибоку художню та моральну рефлексію над владою, страхом і свободою. Турбін із “Білої гвардії” – герой київської інтелігенції початку ХХ століття, інтегрований у російський імперський культурний простір. Саме на ньому часто фокусуються звинувачення у “проросійськості” Булгакова. Є також Булгаков із “Записок лікаря” та щоденників – вузькоцільовий, біографічно детальний образ, цікавий лише читачам із глибоким інтересом до життя і творчості автора.
Булгаков залишається частиною світового канону, його читають, перекладають, екранізують. Демонтаж пам’ятника в Києві не скасовує цієї присутності, але може вплинути на те, хто саме і як буде його інтерпретувати. Світ не відмовляється від складних авторів – він працює з ними. Питання лише в тому, чи хоче Україна бути суб’єктом цієї розмови, чи залишитися стороннім коментатором, який відмовляється від складного спадку замість його осмислення.
І питання тут не в тому, чи любити Булгакова. Питання в тому, чи здатна Україна дозволити собі культуру без стерильності. Пам’ятники не роблять письменників героями, але їх демонтаж часто робить суспільство примітивнішим, ніж воно було, є і буде.
