Чому канцлер Німеччини Мерц вважає Чорногорію “найбільш просунутою” країною-кандидатом на вступ до ЄС: висновки для України

У країні, яка живе між фронтом і реформами, будь-яка фраза європейського лідера про “вступ” іншої держави до Євросоюзу мимоволі звучить як репетиція нашого майбутнього. Але саме тому такі сигнали варто читати не як емоцію, а як інструкцію: вони показують, як насправді працює розширення – з його процедурою, торгами і правом кожної столиці загальмувати процес. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц назвав Чорногорію “найбільш просунутою” країною-кандидатом і припустив, що Євросоюз може “незабаром” почати роботу над договором про її приєднання.

Комусь ця новина видасться суто балканською. Утім, для нас це зріз реальності про те, що розширення не відбувається “історичним рішенням” під камери. Воно складається з років переговорної техніки, закриття конкретних переговорних глав і політичної одностайності держав-членів, яку інколи ламає не “Брюссель”, а позиція певного уряду в якийсь конкретний день.

Що означає “почати роботу над договором про вступ” насправді

У новинах фраза “почати роботу над договором про вступ” часто звучить як “майже фініш”. Процедурно це лише пізній етап, але точно не фінал.

По суті йдеться про те, що Євросоюз допускає можливість членства, якщо країна виконає решту зобов’язань. Сам “договір про вступ” на цьому кроці – не готовий документ, а чернетка, де одразу закладають винятки, перехідні періоди, технічні додатки й умови, які можуть змінюватися до самого кінця переговорів. У реальному процесі Євросоюз не купується на “закони на папері”. Він хоче довіряти тому, що реформи незворотні, і саме в цій точці кандидати найчастіше застрягають роками.

Важливо те, що навіть після старту підготовки договору країну можуть поставити “на паузу”. Найтиповіші точки зупинки – тимчасове закриття переговорних глав (якщо певна держава-член блокує рішення), фінальне політичне погодження, а також ратифікація, яка проходить через національні парламенти. Тому будь-які гучні формули важливі як сигнал, але вони не гарантують швидкого результату.

Де переговори буксують: “фундаментальні” глави проти “технічних”

Чорногорія сьогодні – не “екзотика Балкан”, а одна з ключових історій у порядку денному майбутнього розширення Євросоюзу. Вона входить до нинішнього пулу з 8 країн, які мають статус кандидата і конкурують не стільки між собою, скільки з європейською бюрократією та політичною волею 27 столиць – поряд з Албанією, Молдовою, Сербією, Північною Македонією, Туреччиною, Грузією та Україною.

Чорногорія може стати показовим кейсом для тих, хто любить швидкі висновки. Після понад 13 років переговорів вона відкрила всі 33 переговорні глави, але тимчасово закрила лише 7. Це і є різниця між “говорити про європейський курс” та “довести систему до стандартів, яким довіряє 27 столиць”.

Чому так? Бо вузькі місця виникають не там, де треба просто переписати норми, а там, де Євросоюз вимагає перевіреної практики – реального “послужного списку” для судів, антикорупції, фінансового контролю і процедур, які не можна обійти “вручну”. Євросоюз не задовольняється формулюваннями, він дивиться на те, як інституції поводяться щодня: чи доходять корупційні справи до вироків, чи є незалежні судові рішення, чи працює аудит, чи закупівлі захищені від схем.

У чорногорському випадку Єврокомісія фіксувала, що у червні минулого року країна отримала “закривальні орієнтири” для ключових глав 23 і 24, але це лише перевело переговори в найвимогливішу фазу, а в 2025 році Комісія зазначала уповільнення прогресу за цими напрямами через внутрішні політичні проблеми. Для нас важливий не балканський сюжет, а “переклад на наше життя”.

Коли Євросоюз говорить про публічні закупівлі та фінансовий контроль, це не бюрократія. Це довіра до того, як країна керує великими грошима. В Україні лише конкурентні закупівлі через Prozorro торік становили 841 млрд грн проти 616,8 млрд грн у 2023 році. На такому обсязі навіть невелике погіршення контролю перетворюється на мільярди втрат, а невелике покращення – на мільярди економії.

Чому одна столиця може перекреслити “прогрес”: як працює політичне гальмо

Слово “Євросоюз” звучить як єдиний актор, але на практиці розширення – це 27 різних інтересів, календарів і внутрішніх політик. Саме тому навіть “найпросунутіший кандидат” може рухатися ривками.

Як це виглядає в реальності? Не як гучні промови, а як порядок денний міжурядових зустрічей. Так, на завтра у Брюсселі запланована 24-та міжурядова конференція з Чорногорією, де мали закривати конкретні глави: тобто рішення відбуваються пакетом і по пунктах.

Уявіть, що ви здали всі іспити, зібрали довідки, пройшли співбесіди, а на самому вході вам кажуть: “вибачте, сьогодні один член комісії проти, приходьте потім”. Саме так у Євросоюзі працює “одностайність” у питанні розширення – і це найпрактичніший урок для нас: навіть реальний прогрес може впертися не в наші закони, а в політику певної столиці.

Свого часу чорногорські медіа описували, як Франція пригальмувала тимчасове закриття 2 переговорних глав – 11 і 13 – хоча інші глави в тому ж пакеті могли рухатися далі. Глава 11 стосується сільського господарства і розвитку сільських територій: як держава розподіляє аграрні дотації, як веде реєстри землі та фермерів, як контролює виплати, які правила і перевірки стоять за грошима в агросекторі, щоб “підтримка села” не перетворювалася на схеми. У главі 13 йдеться про рибальство: квоти й облік вилову, контроль флоту, правила промислу, моніторинг і відповідність спільній політиці, щоб рибні ресурси не “виносилися” в тінь, а цифри у звітах відповідали реальності.

Чому саме ці глави часто стають нервовими? Бо вони про доступ до ринку і гроші, а ще про інтереси конкретних секторів усередині самої єврозони. Агроіндустрія у багатьох країнах Європи – політично чутлива тема, і будь-яке відчуття, що кандидат “ще не готовий” у правилах субсидій і контролю, легко перетворюється на аргумент “давайте не поспішати”.

Саме так це й виглядало в чорногорській історії: французькі представники в органах ЄС заперечили проти “викреслення” глав 11 і 13, вважаючи їх не готовими, і через це на міжурядовій конференції мали закривати менше глав, ніж планувалося.

Це і є “одностайність” на практиці: будь-яке заперечення – і переговорний прогрес перестає виглядати як рівна дорога вперед, а стає мозаїкою компромісів і дрібних зупинок. Очевидно, що темп інтеграції визначається не лише реформами “вдома”, а й тим, чи здатна вітчизняна дипломатія постійно працювати з конкретними урядами, знімати їхні політичні страхи та пояснювати, чому український прогрес зменшує їхні ризики – бюджетні, міграційні, безпекові й секторальні. Інакше “пауза” можлива навіть тоді, коли по суті ми рухаємося правильно, просто тому, що в когось із 27 столиць у цей момент інша внутрішня логіка.

Чому після 2022 року розширення – це про безпеку, міграцію і стійкість

Коли Мерц говорить про Чорногорію, він прив’язує інтеграцію до безпеки, нерегулярної міграції і стабільності регіону. Це не риторика для красного слівця. Після повномасштабної війни Росії проти України розширення дедалі частіше сприймають як інструмент безпеки – як спосіб зменшити кількість “сірих зон”, де легко працює контрабанда, мережі впливу й політична нестабільність.

Міграційний вимір тут теж приземлений. Виявлені торік нерегулярні перетини зовнішнього кордону Євросоюзу знизилися на 38% – до приблизно 239 000. Для європейських урядів ці цифри – не статистика, а один із головних факторів внутрішньої політики.

Де в цій логіці Україна? Вона ключовий, але складний актив. Ключовий, бо без українського спротиву і стійкості загальна європейська безпека виглядатиме гірше. Єврокомісія фіксує мобілізацію близько 124 млрд євро підтримки Україні.

Складний – бо Україна велика, у війні, з високими бюджетними та інституційними ставками. Саме тому в європейських дискусіях так багато йдеться про те, як потенційне членство України впливатиме на бюджет, аграрну політику і фонди. Це не “упередженість”, а математика великого рішення.

Чорногорія як “конкурент” чи як тест для Європи: два сценарії для України

Природно виникає питання “чи конкурує Чорногорія з Україною”. Але в реальності Чорногорія радше тестує здатність Євросоюзу знову працювати як машина розширення – із дедлайнами, процедурами й рішеннями, які можна довести до кінця.

Позитивний сценарій для України простий: якщо Євросоюз доведе “малий” кейс до зрозумілого результату, він поверне довіру до процесу. Це зменшує спокусу відкладати складніші рішення щодо України “на потім”.

Утім реальний і негативний сценарій теж: після одного успіху частина столиць може намагатися продати виборцю “паузу” – особливо на тлі бюджетних суперечок і міграційної чутливості. Тоді Україні доведеться довше боротися за політичний ресурс уваги, навіть якщо реформи рухаються.

Україна формально відкрила переговори у червні минулого року – і її темп буде залежати від того, чи зможе країна показати реальний “послужний список” у фундаментальних питаннях, які Євросоюз вважає маркерами довіри.

Ця історія не про те, що “комусь пощастило більше”, а про правила гри. Вступ до Євросоюзу – довга інституційна дистанція, а не дипломатичний трюк. Навіть Чорногорія після 13 років переговорів вимірює прогрес тимчасово закритими главами, а не заявами лідерів.

…Отже, ключові реформи потрібні Україні не як “квиток у Європу”, а як умова нормального життя. Прозорі закупівлі, фінансовий контроль і незалежні суди зменшують повсякденний “податок на корупцію” і роблять державу дешевшою в управлінні. І коли через конкурентні закупівлі проходить 841 млрд грн на рік, це питання не теорії, а реальних втрат або реальної економії.

Успіхи інших не дорівнюють автоматичній несправедливості до України. Євросоюз прагматичний: він легше доводить до результату менші й керовані кейси, паралельно готуючись до складніших рішень. Україна – інший масштаб і інший контекст, тому порівняння “хто попереду” майже завжди спрощує картину до неправильних емоцій.

Тетяна Вікторова