20 лютого Україна разом зі світом відзначає День соціальної справедливості. Але що ми насправді святкуємо? Рівність можливостей чи фарс, в якому чиновники декларують гучні обіцянки, а реальність розбиває їх у пил? Соціальна справедливість – це не слова у виступах політиків чи гасла на мітингах, а чесні правила гри, гідні зарплати та відсутність кастової системи привілеїв. Однак у країні, де депутати, судді та держслужбовці отримують зарплатню в сотні тисяч гривень, лікарі, вчителі та прості робітники змушені шукати другу чи третю роботу, а пенсіонери ледь виживають, справедливість виглядає радше як театральна декорація. Вона є на словах, але за лаштунками діє інша реальність – привілеї для обраних, нерівність як система і безкарність як норма. То чи є що святкувати?
Розрив між “простими” і “обраними” в реальних цифрах
Стаття 48 Конституції України гарантує кожному громадянину право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Однак “достатній рівень” чомусь зовсім не співпадає з цінами на продукти, комунальні послуги та медицину в країні.
Офіційно щомісячна мінімальна заробітна плата в Україні у 2025 році становить 8 000 гривень. Але візьмемо для прикладу ставку молодого вчителя без категорії та стажу, що становить 5 699 грн і є, навіть, меншою за мінімальну заробітну плату. Взагалі, розмір заробітної плати вчителя дуже залежить від таких чинників, як педагогічний стаж та навантаження. Але й надбавки мало чим можуть зарадити. Так у периферії постійна нестача годин через низьку кількість дітей. Максимальна надбавка може становити близько 1500 грн за умови не більше 30% від ставки та не менше 5%. Проте деякі місцеві громади нараховують по мінімуму. Міністерство ще й придумало сертифікацію вчителів, що дасть 20% до заробітної плати. Але навряд чи ці 20% дуже допоможуть при нинішніх цінах.
Понад 50% педагогів заявляють, що фінансові умови є основною причиною, чому освітяни масово йдуть з професії. В той час як зарплата українського вчителя більше нагадує кишенькові витрати європейських колег, ніж достойну оплату праці. Якщо в Польщі педагоги отримують $1 200–1 500, у Чехії – від $1 400, а в Німеччині ця сума сягає $4 000–5 000, то в Україні середній дохід вчителя ледве дотягує до $300–400. Різниця вражає, особливо якщо зважати на рівень відповідальності, який не змінюється незалежно від країни. А міністр освіти Оксен Лісовий з його окладом в 76 тис грн, заявляє, що виплат для вчителів у держбюджеті немає.
Подібна ситуація з оплатою праці призвела і до медичного колапсу в країні. Попри гучні заяви держави щодо підвищення рівня оплати праці медичним працівникам, вона залишається однією з найнижчих в економіці. Заробітна плата лікарів зростає, але виникає питання, наскільки її рівень адекватний в сучасних реаліях. Середня заробітна плата медичного працівника в Україні становить 16 тис грн. На її рівень впливає посада, досвід медика та коло його обов’язків. Варто зазначити, що не останню роль у розмірі заробітної плати медика відіграє і місце його роботи. Найбільше заробляє лікар у столиці (17 500 грн). Медик із Запоріжжя отримує 14 000 грн. Найнижче оплачується праця медика із Харкова (13 500 грн). У Збройних Силах України нараховується безліч медичних працівників, які виконують свій обов’язок у надзвичайно важких умовах, наражаючись на постійну небезпеку. Їх праця оцінюється наступним чином:
- молодші медичні працівники – 9 тис грн;
- медсестри та медбрати – 18 тис грн;
- лікарі та фармацевти, а також особи з немедичною освітою у медичній сфері отримують 28 тис грн.
При цьому спостерігається дуже помітний дисбаланс між доходами медпрацівників, які обіймають адміністративні посади (середня заробітна плата становить 23,5 тис грн), та медперсоналом, який займається безпосередньо медичною практикою (середня заробітна плата становить трохи більше 8 тис грн). От і спостерігаємо сумну картину, коли щодня десятки кваліфікованих медиків змушені покидати країну не через бажання, а через неможливість гідно жити і працювати у своїй країні. Лікар з 20-річним досвідом отримує в Україні стільки, що не може забезпечити свою родину.
Водночас у Європі його колеги заробляють в рази більше за таку ж саму роботу. Це не може не спонукати до пошуку кращої долі за кордоном. І не дивно, адже у сусідніх країнах, оплата їхньої праці за фахом в середньому у 4 – 5 разів вища за українську. За різними даними, українським медсестрам за кордоном на початковому етапі роботи пропонують зарплату від 700 євро на місяць. Кваліфіковані лікарі в Європі можуть заробляти від 1500 до 3500 євро.
Чи не найжахливіших викликів впродовж військового часу зазнає сфера енергетики України. Щодня, і вдень, і вночі, енергетики змушені виїжджати на зруйновані об’єкти та чинити їх під постійними обстрілами. Середня заробітна плата енергетика в Україні становить 13 363 грн. Заробітна плата тут варіюється в залежності від спеціалізації та регіону. Найбільше отримує енергетик із Запорізької області – 16 900 грн, у Дніпропетровській області – 12 567 грн, в Харківській обл. – 12 093 грн, в Одеській області найнижчий показник – 9 350 грн. Працівники енергосфери неодноразово потрапляють під обстріли, виконуючи ремонтно-відновлювальні роботи. За період повномасштабного вторгнення вже налічується близько 100 загиблих енергетиків, а поранених вдвічі більше. Виникає питання, а чи відповідає заробітна плата у розмірі 13 363 грн всім тим ризикам та неймовірно складним умовам праці, на які наражаються щодня працівники енергетичної сфери. Та чомусь і досі ніхто з депутатів не подав на розгляд питання про підвищення заробітної плати таким працівникам. Адже саме від них залежить функціонування багатьох сфер у державі.
Ще більш сумна ситуація склалася і з українськими пенсіонерами, людьми, які в молоді роки працювали на користь країни, віддали тяжкій праці своє здоров’я, а зараз ледве зводять кінці з кінцями. Ті ж, хто скоро досягне пенсійного віку, у розпачі хапаються за голову, адже пенсійний вік постійно зростає, а от здоров’я в нинішніх реаліях тільки підточується. За даними Пенсійного фонді України, середній розмір пенсійної виплати в Україні станом на 1 січня 2025 року становив 5789,05 грн. Крім того бюджетною декларацією 2025-2027 року не передбачено підвищення цих виплат. Жити на українську пенсію — це щоденний виклик. За комуналку доводиться віддавати більше половини виплат, ліки коштують так, що доводиться вибирати між здоров’ям і їжею, а продукти дорожчають швидше, ніж влада встигає перераховувати пенсії.
Ті, хто все життя працювали, тепер змушені економити на найнеобхіднішому. А чиновники розповідають про соціальні гарантії, особливо акцентуючи увагу на індексації. Але і тут все не так просто, як здається. Якщо пенсія складає 1 230 гривень, а разом із доплатами – 2 361 гривню, то після індексації на 10% основна сума зросте до 1 353 гривень. Однак доплата відповідно зменшиться, тож загальний розмір пенсії залишиться незмінним – 2 361 гривня. Нашим пенсіонерам нічого радіти, а залишається продовжити рахувати копійки та думати, як дожити до наступної виплати.
Натомість середній розмір прокурорської пенсії становить 21 940 грн, а середній розмір довічного утримання судді у відставці — 99 737 грн на місяць. Щомісячне утримання суддів у відставці стрибнуло одразу на 22 тисячі. Як бачимо, середня суддівська пенсія вища за звичайну у 17 разів.
Прожитковий мінімум для працездатних громадян залишається на рівні 3028 грн, а розмір мінімальної заробітної плати — 8000 грн, а чиновники продовжують запевняти нас, що в країні є соціальна справедливість. У цей же самий час депутати Верховної Ради отримують понад 50 000 гривень щомісяця, не рахуючи премій, компенсацій за житло та транспорт, а високопосадовці та керівники державних підприємств можуть мати дохід у сотні тисяч гривень.
Чиновники не можуть знайти кошти у державному бюджеті на підвищення рівня заробітних плат та пенсійних виплат для пересічних громадян, в той самий час, як Верховна Рада 19 листопада 2024 року преспокійно затвердила свій кошторис на 2025 рік, згідно з яким норми витрат на одного народного депутата України становитимуть:
- 90 тис грн – кошти для компенсації вартості проїзду територією України, які щомісячно видаються народному депутату;
- 1,59 млн грн – фонд для оплати праці помічників-консультантів народного депутата України;
- 350 тис грн – нарахування на оплату праці помічників-консультантів народного депутата України;
- 8 тис грн – відрядження помічників-консультантів народних депутатів України у виборчі округи (з розрахунку на 10 місяців);
- 2 тис грн – відшкодування витрат на оплату утримання приміщень у виборчих округах;
- 237,9 тис грн – кошти для компенсації вартості оренди житла або винайму готельного номера;
- 670 грн – відшкодування витрат, пов’язаних з організацією та проведенням зустрічей народного депутата України з виборцями.
Якось занадто дорого обходяться країні народні обранці у порівнянні з простим населенням. Чиновники постійно нагадують нам, що в країні зараз війна і всім нелегко, тож треба якомога тугіше затягнути паски. Але якщо порівняти ситуацію з виплатами пенсій для суддів з перших років війни, то маємо наступну картину:
- у 2022 році Пенсійний фонд виділив на ці виплати 4,1 млрд грн;
- у 2023-му – 4,4 млрд грн;
- у 2024 році сума зросла до 5 млрд грн.
У Верховній Раді ці витрати називають лише незначною часткою загального бюджету, яка, мовляв, не створює істотного навантаження на державу. В народі говорять, ситий голодному не товариш. І ця проста істина справджується у будь-які часи.
Соціальна рівність в СРСР: чи була вона
Радянський Союз декларував себе як країну рівних можливостей, де “від кожного – за здібностями, кожному – за працею”. У підручниках малювали світ, де заводський робітник і партійний діяч мають рівні права, а зарплати не розділяють людей на касти.
Офіційно у СРСР зарплатна різниця була незначною. Робітник міг отримувати 120–150 рублів на місяць, інженер – 170–200 рублів, а директор заводу – 250–300 рублів. Це було далеко від прірви, яку можна побачити в сучасному капіталізмі, де керівники компаній заробляють у сотні разів більше за своїх підлеглих.
Але це лише частина правди. Номінальні зарплати справді виглядали соціально справедливими, проте була маса прихованих привілеїв. Особливий статус мала номенклатура – чиновники середнього та вищого рівня. Чиновники, партійна еліта, генерали та академіки мали доступ до спецрозподільників, санаторіїв, закритих магазинів із дефіцитними товарами, окремих медичних закладів і житла. У той час як звичайна людина стояла в черзі за маслом чи ковбасою, член ЦК міг отримувати продукти без проблем.
Якщо щось дійсно рівняло всіх громадян СРСР, так це дефіцит. Незалежно від професії, люди шукали шляхи, як дістати товари: від імпортних чобіт до нормальної ковбаси. Умовний лікар і вчитель могли заробляти майже однаково, але той, хто мав знайомих у торговельній сфері, міг жити куди краще. Так утворювалася ще одна неофіційна ієрархія: не за зарплатою, а за доступом до благ. Той, хто працював у системі, мав значно більше можливостей, ніж простий робітник. Якщо для пересічного радянського громадянина отримати житло означало очікування у черзі, то для партійної верхівки квартири, дачі та машини надавалися автоматично. При цьому прості люди все-таки отримували квартири.
Крім того, безробіття в ті часи зовсім не існувало, всі мали гарантоване житло, якісні медицину та освіту. СРСР справді створив певний варіант соціальної рівності. Однак ця рівність проявлялася вибірково: доки всі стояли в одній черзі за молоком, справжня еліта жила за іншими правилами. При цьому тій нерівності вкрай далеко до сучасної.
Як проявляється соціальна рівність за кордоном
У більшості розвинених країн зарплати та пенсії не перетворюються на привілей лише для обраних. Тут співвідношення між мінімальними та високими зарплатами регулюється на рівні законодавства та колективних угод. Наприклад, у Франції, Німеччині чи Скандинавських країнах розрив між мінімальною зарплатою та середнім рівнем доходу у державному секторі значно менший, ніж у пострадянських країнах.
Для порівняння: у Німеччині мінімальна зарплата у 2024 році становить приблизно 2 000 євро брутто на місяць, а середній заробіток вчителя – 4 000–5 000 євро. Це не фантастичний прибуток, але його достатньо для комфортного життя. Водночас зарплата німецького канцлера, яка становить близько 30 000 євро, не є недосяжною цифрою у порівнянні з середнім рівнем доходів громадян.
У скандинавських країнах система ще більш рівномірна: Данія, Швеція та Норвегія мають сильні профспілки, які забезпечують збалансований рівень доходів і не дозволяють топменеджерам отримувати космічні бонуси за рахунок рядових працівників.
Окремо варто звернути увагу на держслужбовців. У багатьох країнах їхні зарплати дійсно достойні, але без гіпертрофованих надбавок і привілеїв. Наприклад, у Фінляндії та Швеції зарплата міністра перевищує середній рівень зарплат у країні всього у 4–5 разів. Водночас держслужбовці мають ті ж соціальні гарантії, що й інші громадяни, без окремих “золотих парашутів” у вигляді надвисоких пенсій.
Наприклад, у Німеччині або Франції пенсійні виплати хоч і залежать від трудового стажу та внесків у систему, проте дозволяють людям похилого віку жити гідно, а не рахувати кожен цент. При цьому розрив між звичайними пенсіонерами та тими, хто працював на державних посадах, не є таким приголомшливим, як в Україні. Так, у Німеччині судді виходять на пенсію за законом про забезпечення держслужбовців (Beamtenversorgungsgesetz), а її розмір залежить від стажу та зарплати. У середньому це 4 000–6 000 євро на місяць, тоді як звичайна пенсія для громадян у 2023 році становила приблизно 1 500 євро.
У Європі чи США пенсії високопосадовців і суддів вищі, але вони не досягають абсурдних рівнів, коли один отримує десятки тисяч євро, а інший змушений виживати на копійки.
У багатьох країнах працює механізм, який забезпечує стабільність виплат і перерахунок у залежності від рівня інфляції. В Україні ж пенсіонери можуть чекати підвищення у кілька сотень гривень, які миттєво з’їдає зростання цін на базові продукти та послуги.
Соціальна справедливість у її справжньому значенні передбачає не лише рівні права, а й рівні можливості та адекватний рівень оплати праці. В умовах, коли бюджетні витрати розподіляються так, що найменш захищені верстви населення отримують мінімум, а чиновники – максимум, ця концепція залишається лише політичним декором. Доки соціальні стандарти будуть предметом маніпуляцій, а не реального забезпечення гідного життя для всіх громадян, розмови про рівність залишатимуться лише частиною великої політичної гри та порожнім гаслом.
