Кожна п’ята дитина погоджується на зустріч після віртуального спілкування: що не так з онлайн-безпекою
Інтернет вже давно перетворився для дітей і підлітків на цілий всесвіт, однак замість захоплюючої космічної подорожі часто виходить приземлення в зону турбулентності: кібербулінг, сексуальні хижаки, шахраї, токсичні спільноти, втягування в азартні ігри чи депресивні тренди. Поки дорослі сперечаються про свободу слова, приватність і права платформ, найуразливіші залишаються наодинці з системою, що не вибачає наївності. Та найбільше вражає пасивність в цьому важливому питанні держави, вона або не чує, або робить вигляд, що не бачить. Будь-які законодавчі ініціативи та профілактика перебувають в мінусі, а інструментів захисту дітей майже немає. І поки чиновники пишуть райдужні звіти та рахують вподобайки під своїми постами у Facebook, діти щодня стають мішенями у віртуальних пастках.
Онлайн-пастка: тривожна статистика
Осіннє дослідження, проведене громадською організацією Dignity Online спільно з Proinsight Lab, стало однією з найточніших спроб зазирнути за завісу онлайн-реальності українських дітей під час війни. Експерти намагалися не просто виміряти, скільки часу діти проводять в інтернеті, а зрозуміти, з чим саме вони там стикаються і наскільки це загрозливо. Учасниками дослідження стали 1799 дітей віком від 10 до 17 років з усіх регіонів України, окрім тимчасово окупованих територій. Це опитування стало справжнім сигналом про небезпеку, яка щодня сидить у дитячому смартфоні.
Три чверті опитаних дітей проводять в інтернеті понад три години щодня. Популярні платформи YouTube, Telegram, TikTok, Viber, Instagram створюють цифрове середовище, яке стало для дітей частиною повсякденного життя. Там вони навчаються, спілкуються, шукають підтримку. Але саме там на них чатує небезпека.
Найбільше бентежить той факт, що 8,8% дітей приймають всі запити на додавання у друзі. Це означає, що майже кожна десята дитина відчиняє двері незнайомцям без будь-яких запобіжників. 20% дітей отримували в інтернет-листуванні повідомлення з сексуальним підтекстом.18% зустрічалися з незнайомцями, з якими познайомилися онлайн. 12% отримували запити на надсилання інтимних фото, а 3% з них навіть самі їх надсилали. Справжнім викликом є те, що ці цифри зростають. Ще у 2020 році готовність зустрітися з онлайн-знайомцем виявляли лише 7% дітей, а у 2024-му році цей показник зріс до 20%. Та найбільшої тривоги викликає дитяче мовчання. Понад половина дітей, які стикалися з сексуальним насильством онлайн, не розповіли про це нікому. Частина заблокувала кривдника, деякі поділилися з друзями. Але третина не зробила нічого. А 3% взагалі погодилися на пропозицію. Така ситуація не просто свідчить про необачність дітей, а вказує на те, наскільки часто вони залишаються сам на сам з травматичним досвідом.
Світ, у якому живе сучасна дитина, поділений між реальністю і мережею. У цій мережі, на перший погляд знайомій і безпечній, щодня криється цілий набір ризиків. Від банального “перейшов не за тим посиланням” до ситуацій, які можуть зламати психіку, підірвати довіру і залишити по собі шлейф страху на роки. І хоча відповідальність за безпеку дитини в інтернеті починається з батьків, мовчазна байдужість держави в цій історії надто гучна, щоб не помічати. Насильство, порно, пропаганда наркотиків чи торгівлі тілом з’являється на екрані миттєво і без запрошення. Для дітей, чия психіка ще формується, такий контент наносить потенційну травму, яка може довго не зникати, навіть якщо її вчасно не помітили.
До цього додаються сайти з екстремістськими ідеологіями, псевдорелігійними сектами чи культами смерті. У соцмережах діти спілкуються, знайомляться, грають. Іноді вони знайомляться з людьми, яких краще б ніколи не зустрічали. Дорослі зазвичай не знають, хто “той дядько з гри”, або “дівчинка зі спільноти”. І поки батьки вважають, що дружба в інтернеті проявляється лише в подобайках і повідомленнях, дитина може отримувати пропозиції зустрічей, запити на фото або психологічний тиск.
Онлайн-знущання часто зустрічаються на просторах інтернету, досить дитині викласти свої фото в одній із соцмереж, або написати якийсь пост. Це цілеспрямований тиск: образи, погрози, злив особистої інформації або фото, наклеп. Коли ображають у школі, дитина тікає додому. А коли вдома триває онлайн-цькування, то дитині ніде сховатися.
Варто згадати і онлайн-ігри, які часто стають єдиною розвагою, стимулом, відрадою й джерелом емоцій, а тому швидко переростають в залежність. Причому, якщо дітям спочатку дозволяти грати годинами, а потім раптом заборонити, то у них одразу з’являється дратівливість, замкнутість та навіть агресія. Їх життя починає залежати від постійної цифрової битви за бали, скіни й досягнення. А потім запускається нескінченний процес покупок в грі, підписки, бонуси, що може виглядати невинно, поки з батьківської карти не починають зникати значні суми грошей. Більшість дітей не розуміє, що таке фінансова відповідальність. І платна підписка на улюблений додаток для них має вигляд звичайної кнопки.
Штучний інтелект: новий інструмент у руках злочинців
Дослідники також зафіксували нову форму небезпеки у використанні технологій штучного інтелекту для створення фейкових інтимних фото дітей. Ці зображення використовуються для залякування, шантажу або маніпуляцій. На перший план виходить грумінг — процесу, коли злочинець поступово формує емоційний зв’язок з дитиною, щоб згодом використати її.
На превеликий жаль, діти дедалі частіше стикаються із сексуальним контентом. 40% бачили його хоча б кілька разів на рік. Іноді це матеріали з незнайомцями, а бувають і ситуації, де вони бачать цілком знайомих людей. Бентежить той факт, що частина дітей (до 6%) стикається з подібним контентом на безмежних просторах інтернету кожного дня. Не варто забувати, що війна також стала додатковим чинником тиску. Воєнний контент безперервним потоком виливається на третину дітей щогодини. Зрозуміло, що він викликає постійну тривогу, страх і злість. Це ті емоції, які формують загальний стан психічного здоров’я дитини, коли війна перестає бути лише новиною, а стає емоційним тлом.
Боротися з проявами сексуального насильства та переслідування дітей в інтернеті нелегко, бо злочинців досить важко відстежити та знайти. Як показує статистика, більшість дітей бояться признатися, що стали об’єктом злочину, а також жодна з них не отримувала попереджувальної чи роз’яснювальної інформації про загрозу сексуального насильства в інтернеті. За даними дослідження Глобального інституту безпеки дітей Childlight Единбурзького університету, кожна восьма дитина у світі (12,6%) ставала в інтернеті жертвою розмов без згоди щодо сексуального домагання, обміну та перегляду сексуальних зображень і відео.12,5% неповнолітніх відчули на собі наслідки небажаних розмов на сексуальні теми. Дітей спонукали до надсилання особистих оголених фото, їм надсилали повідомлення інтимного змісту з проханням про сексуальні дії. Також зловмисники часто вимагають від жертв гроші за збереження приватності надісланих зображень.
Як бачимо, всі ці дослідження вказують на важливу тенденцію, згідно з якою діти, проводячи свій час в інтернеті, потрапляють у біду і рідко звертаються по допомогу. Батьки, вчителі, політики, технологічні компанії мають адаптуватися до нової реальності. Варто зрозуміти, що онлайн-світ давно перестав бути іграшкою, перетворившись на місце, де на несформовану дитячу психіку чатує небезпека. Усе це відбувається в просторі, який держава продовжує вважати “приватною справою”. Водночас, державна реакція лише імітує діяльність у вигляді окремих ініціатив без продовження. Перше, що кидається в очі – це повна відсутність обов’язкової цифрової освіти в школах. Немає прозорих механізмів скарг і захисту. Немає відповідальності платформ, які систематично перетворюються на канали доступу до дітей. Натомість є безліч пресрелізів і нуль інструментів. Кожного разу, коли в інтернет-просторі з’являється черговий безглуздий та шкідливий для здоров’я челлендж, коли YouTube-алгоритми рекомендують дітям шок-контент, держава обмежується лише публікацією офіційних застережень. Українська освітня система взагалі не знає, як говорити з підлітками про подібні ризики та як від них захиститися. Варто зрозуміти, поки Україна вкладає мільйони у діджиталізацію, жоден закон, реформа чи сервіс не зможе називатися успішним, якщо в ньому не передбачено базового: як захистити дитину, коли інтернет перестає бути другом.
Як розвинені країни запроваджують цифрову гігієну для наймолодших
Поки в Україні діти щодня переглядають відео насильства і отримують “сексуальні прохання” від незнайомців, європейські країни вже будують цифрову стіну з правових, освітніх і технологічних цеглин. І це не розкіш, а необхідний мінімум. Адже там питання онлайн-безпеки дітей сприймається не як “турбота на папері”, а конкретна політика з реальними інструментами. Там не сподіваються на “уважних батьків” чи “моральну відповідальність платформ”, а будують жорсткі, технологічні й добре пропрацьовані системи. Саме тому діти в Європі чи Північній Америці частіше стикаються не з погрозами, а з алгоритмами, які ці погрози фільтрують.
У Німеччині, наприклад, діє NetzDG — закон, який змушує соцмережі оперативно видаляти контент, що порушує правові норми: мова ненависті, цькування, порнографія з участю неповнолітніх. Платформи мають лише 24 години, щоб прибрати очевидно незаконні матеріали після скарги користувача. У разі невиконання порушники будуть вимушені сплатити мільйонний штраф. У Франції та Італії діють подібні норми із санкціями, які справді відчутні для глобальних корпорацій. Там закон не радить, а змушує.
У Великій Британії цифрова грамотність є частиною обов’язкової шкільної програми. Дітей системно навчають, як розпізнавати маніпуляції, фейки, кібербулінг, шахрайство та пояснюють як реагувати на них. У США діти проходять інтерактивні курси безпеки в мережі ще з початкової школи. Тут держава не скидає відповідальність на батьків, а інтегрує цифрову безпеку в освіту на одному рівні з математикою чи англійською мовою. У США діє закон COPPA, який чітко регламентує, як цифрові сервіси мають поводитися з дітьми до 13 років. Порушення закону призводить до серйозних штрафів.
Скандинавські країни вже давно виступають лідерами за впровадженням державного контролю над доступом до небажаного контенту. У Швеції та Норвегії працюють національні фільтри, які на рівні провайдерів блокують сайти з порнографією, насильством, радикальним контентом. Це не просто рекомендації, а інфраструктура, що працює на рівні державних регламентів. Водночас батьки мають доступ до безкоштовного державного програмного забезпечення з батьківським контролем, і воно регулярно оновлюється. Бо дитина не має воювати із загрозами самотужки. Її захищає дієва система.
У Євросоюзі вже кілька років діє Регламент GDPR, який особливо жорстко захищає персональні дані дітей. Якщо платформа збирає, обробляє чи зберігає інформацію неповнолітніх, то повинна отримати дозвіл від батьків. У деяких країнах навіть передбачено, що відеоплатформи, на кшталт YouTube, мають окремі режими для дітей із верифікацією віку, фільтрацією контенту та обмеженням збору даних.
У Канаді чи Австралії на випадки онлайн-знущання, шантажу чи залякування реагують не через два тижні після заяви, а максимум за кілька годин. Діють спеціальні кіберполіційні підрозділи, а гарячі лінії приймають анонімні звернення і мають доступ до механізмів видалення контенту з платформ без судової тяганини.
Отже, інтернет для української дитини сьогодні став своєрідними дверима без замка. І поки діти самотужки намагаються розібратися друг, шахрай чи злочинець знаходиться за цими дверима, дорослі розповідають байки про “цифрову освіту майбутнього”. Варто зрозуміти, що проблема полягає не скільки в небезпеці інтернет-простору, а в тому, що ми досі не маємо дієвих державних механізмів регулювання цього явища. І поки в європейських країнах онлайн-безпека дітей давно стала питанням національної гігієни, в Україні її підмінили самонавіюванням, що “все вирішать уважні батьки”. Якщо держава не здатна захистити найуразливіших у цифровому світі, то навряд чи вона має право святкувати свою “кібермодернізацію”.
