Чому мільйони працездатних людей у Європі залишаються поза грою, хоча економіка потребує рук і мізків? У 2023-24 роках в країнах ЄС кожен восьмий із потенційної робочої сили — це невикористаний ресурс. Йдеться не лише про офіційне безробіття, а й про невидиму армію тих, хто хоче працювати більше, але не може. Від сезонної зайнятості в Іспанії до часткових контрактів у Нідерландах — європейський ринок праці виявився надто строкатим, аби дати однозначну відповідь на питання: чому так багато людей не реалізують свій трудовий потенціал? І що це говорить про майбутнє соціально-економічної стабільності Євросоюзу?
12% робочого потенціалу ЄС залишається невикористаним
У 2023-24 роках рівень прихованого безробіття та недостатньої зайнятості в ЄС склав 12% від загальної робочої сили. Це означає, що 27,1 млн осіб віком від 15 до 74 років мали трудові ресурси, які не були повністю задіяні. Йдеться не лише про офіційно безробітних, а й про тих, хто працював неповний робочий день, шукав роботу, але не міг відразу приступити до її виконання, або був готовий працювати, але не шукав вакансії.
Що означає цей показник?
Рівень так званого “прихованого безробіття” — один із найважливіших індикаторів того, наскільки ефективно економіка використовує свій людський капітал. Йдеться не лише про формальну кількість робочих місць, а про реальну спроможність суспільства залучати людей до продуктивної діяльності, де їхній потенціал не просто використовується, а розвивається.
Чим нижчий цей показник, тим більше країна наближена до повної зайнятості, де кожен охочий має змогу працювати за фахом, із гідною оплатою, стабільністю та відчуттям професійного сенсу. І навпаки — високий рівень прихованого безробіття свідчить не лише про економічні дисбаланси, а й про соціальну фрустрацію, втрату довіри до системи й розмивання зв’язку між зусиллями та результатами.
У 2023–2024 роках найбільшу частку серед незадіяних працівників становили офіційно безробітні — 5,8% розширеної робочої сили. Ще 2,8% були готові працювати, але з тих чи інших причин не шукали роботу: це можуть бути люди, які втратили віру у власні шанси на ринку праці або ж опинилися в умовах, коли пошук роботи здається безглуздим — наприклад, через догляд за родиною, хворобу, брак підтримки чи хронічну втомленість. Ще 2,5% працювали неповний день, хоча бажали мати більше годин. Це так звана вимушена часткова зайнятість, яка часто не забезпечує достатнього доходу для життя й супроводжується тривожністю щодо завтрашнього дня. І 0,9% — це ті, хто шукав роботу, але не міг розпочати її одразу, що часто пов’язано з інституційними обмеженнями або особистими життєвими обставинами.
Усе це формує не лише економічну статистику, а й глибоко психологічну картину. Люди, які втрачають зв’язок із ринком праці або працюють нижче свого потенціалу, нерідко переживають відчуття маргіналізації, знецінення, втрату ідентичності. У цьому стані виникає явище соціальної дереалізації — коли навіть реальні проблеми втрачають чіткі обриси, а життя здається таким, що “відбувається поза тобою”.
Рівень прихованого безробіття — це не просто про економіку. Це про настрій суспільства, про впевненість у завтрашньому дні, про те, чи почувається людина частиною соціального договору. І саме тому його зниження — не лише завдання для політики зайнятості, а й виклик для всіх інституцій, відповідальних за добробут і психологічну стійкість людей.
Які країни мають найбільший рівень незадіяного трудового потенціалу?
У 24 країнах ЄС найбільшу частку серед усіх категорій становили саме безробітні. Найвищий рівень безробіття у розширеній робочій силі зафіксовано в Іспанії (11,7%) та Греції (10,8%).
Втім, були й винятки. У Нідерландах (5,1%) та Ірландії (4,5%) найбільше виявилося працівників, які працювали неповний день, але хотіли б мати більше годин. А в Чехії (3,2%) найбільшу частку обіймали ті, хто шукав роботу, але не міг відразу приступити до неї.
Загалом у 2023-24 роках найбільший рівень прихованого безробіття спостерігався в Іспанії (20,2% розширеної робочої сили), Італії (17,7%), Швеції (16,4%) та Греції (16,3%).
Натомість найменший рівень незадіяного трудового потенціалу зафіксовано в Польщі (4,8%), на Мальті (5,2%), в Угорщині (6,0%), Чехії (6,4%) та Словенії (6,5%).
Ці показники свідчать про суттєві відмінності між країнами ЄС у здатності економіки залучати доступну робочу силу, що є важливим індикатором стабільності ринку праці та ефективності економічної політики.
Розбіжності у рівні незадіяної робочої сили між країнами ЄС зумовлені кількома ключовими факторами. Країни з потужним промисловим сектором та високим попитом на робочу силу (наприклад, Польща, Чехія, Угорщина) мають нижчий рівень незадіяного потенціалу. Водночас, держави з великою часткою сфери послуг та сезонних робіт (Іспанія, Італія, Греція) більше страждають від нестабільності зайнятості.
Впливає на показники безробіття і рівень гнучкості ринку праці. У країнах на кшталт Нідерландів та Ірландії підвищений рівень часткової зайнятості. Це може бути результатом більшої гнучкості трудового законодавства, коли компанії активно використовують тимчасові контракти, а працівники самі частіше обирають неповний робочий день.
Іспанія та Греція мають традиційно високий рівень безробіття, зокрема серед молоді. Це пов’язано зі структурними проблемами ринку праці, бюрократією та складнощами для молодих спеціалістів у пошуку першого місця роботи. Водночас Польща та Чехія, які мають розвинену систему професійно-технічної освіти та політику підтримки зайнятості, демонструють найнижчий рівень незадіяного потенціалу.
У країнах Центрально-Східної Європи (Польща, Угорщина) багато громадян виїжджають на заробітки за кордон, що зменшує кількість незадіяної робочої сили. Водночас, в Іспанії та Італії спостерігається високий рівень імміграції, що збільшує конкуренцію на ринку праці.
Держави з активною державною підтримкою зайнятості (наприклад, Німеччина, Польща) мають нижчий рівень незадіяної робочої сили. Водночас у країнах з високим рівнем бюрократії та низькою ефективністю програм зайнятості (Іспанія, Італія) ситуація гірша.
Отже, різниця між країнами ЄС у рівні незадіяної робочої сили свідчить не лише про економічну неоднорідність, а й про різні підходи до регулювання ринку праці. Країни з ефективними програмами зайнятості, розвиненою промисловістю та високим попитом на робочу силу демонструють стабільний ринок праці, тоді як держави з нестабільною економікою, високим рівнем безробіття та бюрократією стикаються з труднощами у залученні усього трудового потенціалу.
Скільки платять у ЄС?
Рівень оплати праці в країнах Європейського Союзу демонструє значні розбіжності навіть попри загальну тенденцію до зростання. Дані за 2024 рік свідчать: середньоєвропейський ландшафт оплати праці залишається економічно неоднорідним, а вартість однієї години роботи може відрізнятись п’ятикратно залежно від країни.
Найнижчі середні погодинні витрати на працю зафіксовано в Болгарії (€10,6), Румунії (€12,5) та Угорщині (€14,1). Для порівняння, у Люксембурзі роботодавці витрачають на одну годину праці €55,2, у Данії – €50,1, а в Бельгії – €48,2.
Рівень оплати суттєво відрізняється також залежно від сфери діяльності. У 2024 році середня погодинна оплата в промисловості становила €33,9 в ЄС та €39,8 у зоні євро. У будівництві – €30,0 та €33,4 відповідно, у сфері послуг – €33,3 в ЄС і €36,4 у єврозоні. Якщо не враховувати державне управління, середній показник по ЄС дорівнює €34,2, у зоні євро – €37,5.
Загалом у 2024 році погодинні витрати на працю зросли на 5,0% в ЄС та на 4,5% у єврозоні. Найвищі темпи зафіксовано у Хорватії (+14,2%), Латвії (+12,1%) та Литві (+10,8%). Найменше подорожчання праці в Чехії (+1,3%), Фінляндії (+1,8%) та Люксембурзі (+2,1%).
Серед країн ЄС, які не входять до єврозони, найшвидше зростання продемонстрували Румунія (+14,2%), Болгарія (+13,9%), Угорщина (+13,6%) та Польща (+12,8%). Водночас у Швеції рівень підвищення був найнижчим (+3,6%).
Скільки платять в Україні?
На тлі цих показників українська економічна ситуація виглядає доволі скромно: за оцінками 2023 року, середня погодинна зарплата в Україні становила близько €4–5. Основними стримувальними чинниками залишаються воєнний стан, інфляційний тиск, скорочення промислового виробництва та тінізація економіки. Проте в окремих секторах – зокрема ІТ, енергетиці та фінансах – спостерігається поступове зростання оплати, що свідчить про наявність локальних точок стабільності та відновлення.
Вартість праці – це не лише індикатор економічної активності, а й показник рівня соціального розвитку, регуляторної спроможності та ринку праці. Те, наскільки ефективно країни ЄС здатні конвертувати економічне зростання у добробут працівників, дедалі більше визначатиме і їхню конкурентоспроможність у глобальному вимірі.
Для України ж уважне спостереження за динамікою на європейському ринку праці є не лише статистичним інтересом, а й орієнтиром для довгострокового реформування трудового законодавства, модернізації податкової політики та залучення інвестицій у продуктивну зайнятість.
