Діти війни і вогню: як українські школярі з опіками після вибуху нафтопроводу лікуються в Німеччині

Українські діти страждають не лише від вибухів, обстрілів і втрат на фронті. У багатьох випадках їхнє життя змінюється назавжди через події, які здаються побічними, але напряму пов’язані з загальним станом небезпеки в країні. Вибухи на нафтопроводах, обвали інфраструктури, пожежі через технічну зношеність або людську недбалість — все це, так чи інакше, є частиною ширшої картини воєнного часу. Однією з таких трагічних подій став вибух нафтопроводу поблизу села Стримба в Івано-Франківській області, де постраждали двоє дітей. Історія дев’ятирічного Юрія Дзебчука та дванадцятирічного Євгена Григи — це історія боротьби, болю, адаптації та волі до життя в чужій країні, коли дитинство розбите на фрагменти й зібране наново — уже в лікарняних палатах Кельна.

Як все сталося: вибух, паніка і полум’я, що накрило село

30 вересня 2023 року село Стримба, розташоване в Надвірнянському районі Івано-Франківської області, опинилося в епіцентрі вибуху. З нафтопроводу, який проходив поблизу річки, вирвалося полум’я і чорний дим, який накрив все навколо. За словами очевидців, було два вибухи. Гул стояв такий, ніби небо розривалося над головами, а вогняна хвиля котилася вгору річкою, не залишаючи шансів на втечу тим, хто був поруч.

Уляна Дзебчук, мати Юрія, пам’ятає цю мить до деталей. Діти бавилися біля будинку — її син катався на велосипеді. Вийшовши надвір, вона побачила, як вогонь летить просто на хату. Юрчик з другом Євгеном тікали знизу вулиці, обличчя і одяг уже були охоплені полум’ям. Матері, які побачили своїх дітей обпеченими, мали лише кілька секунд, щоби вирішити, як діяти. Люди навколо тікали городами, кидали все, охоплені панікою.

«Діти просто просили води. І засинали на ходу. Там, де йшли, просто засинали. Вони обидва стояли і засинали. Це неможливо передати словами», — згадує Уляна.

Хлопців виніс на руках місцевий чоловік, посадив у машину і повіз до лікарні — без жодного захисту, просто обгорілих дітей, яких не можна було навіть торкнутися.

Опіки охоплювали понад 85% тіла обох хлопців. Медики прямо казали: шансів на життя — мізер. У таких випадках, за словами лікарів, зазвичай навіть не починають лікування, а лише виводять із шоку, бо організм не витримує. І все ж, вирішили спробувати. В одному з львівських центрів головний лікар зібрав родину і повідомив: «Ми будемо переливати кров. Якщо дитина витримає — перевеземо».

Довгий шлях: зі Стримби — через Львів, Польщу до Німеччини

Спершу дітей перевезли до Львова, потім у Польщу. Було багато варіантів, розглядали навіть Швейцарію, але врешті зупинилися на Кельні. Це місто взяло на себе всі витрати на лікування. Без цього підтримати хірургічну та реанімаційну допомогу такого рівня родини не могли б. Батьки Юрія та Євгена оселилися біля клініки, орендували житло неподалік, щоби не залишати дітей навіть на ніч.

Сім місяців мати Євгена провела в реанімації біля ліжка сина. У цей час її чоловік був на фронті. Лише після смерті рідного брата його комісували з армії й дозволили приїхати в Німеччину. Перше, про що спитав Євген, коли прийшов до тями: «Чи сестричка жива? Чи мама жива? Чи з ними все гаразд?»

Обидва хлопці пережили десятки операцій. У Євгена — майже пів сотні втручань. У нього пошкоджено око, яке вдалося частково врятувати. Пальці на руках не розгинаються, він не може тримати склянку чи вдягнутися самостійно. Але щодня займається з фізіотерапевтами, розробляє кисті, бореться за рухливість. Каже: хоче не просто повернутися до спорту, а — «стати повноцінною дитиною».

Юрій переніс ампутацію пальців, навчився ходити заново.

«Я хочу грати у футбол, бігати, вчитися, як раніше. Подобається все — уроки, німецька, математика, бо вона найкраща. А ще — хочу бути в поліції», — говорить він.

Школа, яка лікує душу: навчання, українські пісні і молитви німецькою

Діти відвідують німецьку школу чотири рази на тиждень. Їх навчає Марія Кауц — українка, яка давно живе в Німеччині. Вона зголосилася працювати з хлопцями, коли дізналася, що в клініці лежать діти з України, які потребують навчання. Раніше вона вже мала досвід роботи з пораненими українськими військовими і дітьми, які постраждали внаслідок війни.

Німецькі вчителі, за її словами, не відмовлялися, але не витримували психологічно — їм снилися кошмари. А от Марія працює з ними комплексно: вивчають німецьку, математику, співають українські пісні, моляться разом.

«Ці діти — це диво. Те, що вони вижили, — межує зі святістю. Їхня сила — це не здібності в навчанні. Їхня сила — в волі жити. І в тому, як вони надихають інших», — каже вона.

Попри добрі умови, кваліфіковану медицину та теплий прийом, хлопці щодня думають про Україну.

«У Німеччині добре жити. Але й в Україні — теж. Я сумую за гаражем. За всім», — каже Юрій.

«Я скучив за друзями. Я б хотів забрати їх усіх сюди. Дуже їх люблю і тих, хто молився за мене», — зізнається Євген.