Трагедія під Покровськом: загинули діти, які раніше були евакуйовані, але повернулися додому

Війна в Україні триває вже понад три роки, забираючи життя найціннішого — дітей. За цей час тисячі маленьких українців стали жертвами агресії, втратили рідних, домівки або своє життя. Кожна дитяча смерть — це трагедія, яка пронизує серце і залишає невиправну рану в душі нації. Це не просто втрати, це втрата майбутнього, яке не встигло розквітнути.

11 березня голова Донецької ОВА Вадим Філашкін повідомив про черговий жахливий епізод цієї війни, який стався під Покровськом. Внаслідок артилерійського обстрілу росіян загинули двоє братів — 11 та 13 років, водночас 14-річний хлопець отримав важкі поранення і наразі бореться за життя. Це історія не просто про війну, це історія про невимовний біль, втрату і про рішення, яке стало фатальним.

У серпні-вересні 2024 року всі троє дітей були евакуйовані до Дніпропетровської області, рятуючись від постійних обстрілів. Та згодом, разом з родинами, вони повернулися додому. Можливо, батьки сподівалися, що все обійдеться, що небезпека омине їхній дім, що рідні стіни захистять. Але війна не залишає місця для надій, вона руйнує їх разом із життями.

“Це жахлива новина сама по собі, але ще жахливіше — що всіх трьох ще в серпні-вересні минулого року ми евакуювали на Дніпровщину. Рішення повернутися додому, очевидно, діти не приймали самі, але заплатили за це рішення найстрашнішу ціну”, – написав голова Донецької ОВА Вадим Філашкін у своєму Телеграм-каналі.

Його слова — це відчай, це благання, це спроба зупинити нові трагедії. Він щодня говорить про евакуацію, про необхідність залишити зону небезпеки, але не всі дослухаються. Хтось не хоче покидати дім, інші сподіваються, що “якось мине”. Але війна не питає про сподівання.

Війна — це щоденний страх, це розбиті домівки, це звук сирен, що будять серед ночі. Це прощання з рідними, що може виявитися останнім. Це сльози батьків, які втратили найцінніше. Вони більше не зможуть почути дитячого сміху, обійняти своїх дітей, побачити, як вони виростають. І ця втрата — не просто особиста трагедія, це рана для всієї країни.

У серпні 2024 року в Покровському районі проводилася примусова евакуація дітей. У Мирнограді відбувалися подомові обходи через випадки приховування батьками дітей від евакуації. Це рішення видавалося правильним, але страх, невпевненість і звичка залишатися вдома часто переважали. В результаті — нові трагедії.

Війна не залишає шансів на помилки. Вона не дає другого шансу. І кожна дитяча смерть — це ціна за сподівання, за відмову від евакуації, за віру, що “якось мине”. Але не минає. І вже не повернути ті дитячі життя, які обірвалися того вечора під Покровськом.

Нехай ця історія стане попередженням і змусить задуматися тих, хто ще зволікає, хто не хоче евакуюватися, хто думає, що їх це не торкнеться. Бо війна не розбирає, де чия домівка. Вона нищить всіх, хто опиняється на її шляху.

Нехай пам’ять про загиблих дітей під Покровськом стане закликом до порятунку, до життя, яке треба берегти понад усе.