Українські діти, які зростають у часи повномасштабної війни, зазнали глибоких змін, що сформували два абсолютно різні типи реальності. Одні, незважаючи на свій юний вік, підтримують армію, волонтерять, збирають кошти для військових, плетуть маскувальні сітки, пишуть листи солдатам і передають свої кишенькові гроші на дрони. Вони виростають із розумінням ціни свободи та відповідальності перед країною. Інші ж, відкинуті суспільством або залишені напризволяще, зростають у зневірі, без виховання та підтримки, і часом вчиняють жахливі речі, що виходять за межі людяності.
Коли Україна щодня хоронить своїх захисників, віддаючи шану тим, хто віддав життя за мир і свободу, важко уявити, що хтось може навмисно паплюжити ці священні місця. Але саме це сталося в Березівському районі Одеської області, де двоє 13-річних хлопців осквернили могили українських військовослужбовців, пошкодивши пам’ятні портрети загиблих.
Цвинтар, що став місцем злочину
Як повідомили у пресслужбі Головного управління Нацполіції в Одеській області, двоє підлітків бешкетували на місцевому кладовищі, і в результаті їхніх дій було зруйновано портрети загиблих воїнів. Це не просто акт вандалізму – це відкрите знущання над пам’яттю тих, хто загинув, захищаючи їхню ж країну. Відомо, що сім’ї хлопців перебувають на обліку як такі, що опинилися у складних життєвих обставинах. Це може пояснити їхню поведінку, але аж ніяк не виправдовує.
Наразі правоохоронці внесли відомості про цей випадок до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ч. 2 ст. 297 Кримінального кодексу України – наруга над могилами, що є тяжким правопорушенням. Проте оскільки підлітки не досягли віку кримінальної відповідальності, їм не загрожує в’язниця. Суд розглядатиме можливість застосування примусових заходів виховного характеру. Також відповідати доведеться їхнім батькам: за ст. 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення їм може загрожувати штраф у розмірі від 850 до 1 700 гривень.
Що стоїть за вандалізмом
Цей випадок став лише одним із багатьох у ланцюгу морального розпаду серед частини молоді, яка виростає в умовах війни, але не відчуває її значення. У той час, коли однолітки цих хлопців несуть на плечах коробки з гуманітарною допомогою, збирають кошти на амуніцію, створюють мистецькі ініціативи для підтримки військових, інші нехтують самою сутністю пам’яті та шани.
Важко не запитати: хто ці діти? Чому вони не розуміють ціну, яку заплатила країна за те, щоб вони могли жити вільно? Їхнє дитинство не можна назвати легким, але це не дає їм права зневажати тих, хто поклав життя заради їхнього майбутнього.
Соціальні проблеми, бідність, відсутність виховання, байдужість дорослих – усе це створює покоління, для якого поняття честі та поваги стають порожніми словами. Водночас це не лише проблема цих конкретних хлопців та їхніх родин – це дзеркало всього суспільства, яке інколи не хоче помічати дітей, що опинилися на межі морального падіння.
Що далі?
Юридичні наслідки для цих підлітків можуть бути мінімальними, адже закон не передбачає суворого покарання для дітей такого віку. Але питання залишається відкритим: чи змінить цей випадок їхнє ставлення до реальності, чи вони й далі зростатимуть у байдужості до долі своєї країни?
Водночас суспільство має замислитися над тим, як не допустити повторення подібних випадків. Війна триває, і Україна щодня доводить, що стоїть на боці цивілізованого світу, на боці цінностей і моралі. Але якщо не займатися вихованням тих, хто лише входить у доросле життя, то ризик виростити покоління, для якого патріотизм буде лише чужим словом, стає надто високим.
Коли діти війни знаходять силу допомагати військовим, збирати донати, підтримувати країну навіть у найменших жестах – це показує величезний потенціал українського суспільства. Але коли частина з них не розуміє навіть базових принципів поваги до загиблих, це сигнал тривоги. Ігнорувати його – означає заплющувати очі на майбутні проблеми.
