Donbas Media Forum 2025 став майданчиком для обговорення ключових питань нової інформаційної доби – від викликів цифровізації і ролі журналістів у формуванні ідентичностей до участі медіа у виборах і кібербезпеки, якою мають опікуватися, зокрема, пересічні користувачі. За словами організаторів, Форум став місцем для нетворкінгу та “переопилення бульбашок”. Учасники мали можливість вийти за межі своїх професійних і регіональних середовищ, аби побачити, як локальні історії сходу України стають частиною ширшої національної розмови. Згідно із задумом, форумчани зреалізували низку символічних активностей про “наш рідний український Схід” – як нагадування, що Donbas Media Forum залишається національною платформою з регіональним серцем, де голоси місцевих громад формують спільний медійний ландшафт країни.
Від стереотипів до автентики: як медіа можуть формувати нову візію Донеччини
На Donbas Media Forum 2025 говорили не лише про майбутнє журналістики, а й про відновлення сенсів. Однією з найемоційніших стала дискусія “Від стереотипів до автентики”, присвячена тому, як повернути Донбасу справжню ідентичність, позбавлену кліше та штампів, що десятиліттями формували спотворене уявлення про регіон. Йшлося про пам’ять і культуру, про людей і голоси, які були витіснені з публічного простору, але здатні стати основою для нової, живої візії Донеччини.
Одним із ключових меседжів панелі стало розуміння того, що пам’ять – це не просто культурна цінність, а елемент безпеки. Без історії, без усвідомлення свого минулого не може бути цілісного майбутнього.
“Без історії, без пізнання минулого ми не будемо мати майбутнє. Це аксіома. Донецька область – це територія Кальміуської паланки Запорозької Січі“, – наголосив президент благодійного фонду “Каяла” та засновник газети UАргумент (Донецьк) Анатолій Герасимчук.
Йому вторив представник Міністерства культури Олександр Макобрій, який підкреслив, що національна ідентичність не може бути повною без регіонального розмаїття:
“Спадщина, історія – це я розглядаю з точки зору пам’яті і безпеки. Бо пам’ять – це можливість формування позиції майбутнього покоління. Без регіонального різноманіття вона не може бути повною”.
Таке бачення перетворює культурну політику на питання національної безпеки, бо саме через пам’ять вибудовується опір пропаганді.
Проте попри усвідомлення важливості теми, державна політика щодо збереження культурної спадщини окупованих територій досі залишається фрагментарною.
“Одинадцятий рік війни, а законодавство України досі не має визначення, що таке релоковані установи культури. Ми втратили заклади, які не були переміщені, і тим самим збіднили регіон“, – зазначила Діана Трима, директорка Центру збереження ідентичності ТОТ при Маріупольському державному університеті.
Ця законодавча прогалина створює ефект “подвійного забуття”: установи, які не змогли евакуюватися, фактично втрачено, а ті, що релокувалися, існують у правовому вакуумі.
Культура не виживе без медіа
Проблема пам’яті – це також проблема голосу. Медіа є тим середовищем, у якому культура живе, осмислює себе, здобуває впізнаваність і силу.
“Поступово ці території випадають з інформаційного поля, і українське суспільство перестає сприймати втрату Донецької, Луганської і Херсонської ідентичності як втрату саме української культури“, – застеріг журналіст і член оргкомітету DMF Андрій Романенко.
Такий вакуум інформації є однією з найсерйозніших загроз. Без системної присутності Донеччини в національному наративі, без її історій, людей, ландшафтів держава ризикує втратити не лише територію, а й культурне відчуття цілісності.
Донбас як перехрестя культур
Протягом дискусії не раз звучала думка: Донбас – це не лише терикони, індустрія й війна. Це степ, вітри, зірки й глибина.
“Закриваю очі й згадую себе на Донеччині… Ви виходите вночі в степ і відчуваєте прохолоду від розпеченої землі, бриз майже як морський, шум ковили й зорі, які б’ються об голову. Бо степ – це про безкрайність, у якій ти розумієш, наскільки ти малий“, – сказав Олег Саакян, співзасновник Національної платформи стійкості та згуртованості.
Цей образ дисонує із медіаштампом про «промислове серце» Донбасу. Він відкриває простір для відчуття краси, природності й внутрішньої свободи, якої бракує офіційним наративам. Поетка й сценаристка Любов Якимчук нагадала: слова теж мають політичну вагу. Вона порівняла простір Донеччини й Луганщини з водночас пласким і глибоким світом – горизонтами степу та шахтами, що йдуть у темряву.
“Цей простір дикого і вільного степу водночас нібито плаский – ми бачимо горизонт, але він і дуже глибокий, бо є шахти, які бачать лише ті, хто насмілився туди піти“.
Її метафора – про людський досвід регіону, який одночасно відкритий і прихований, просторий і травмований.
Загальний висновок панелі звучав однозначно: творити нову ідентичність Донеччини потрібно разом – державі, громадам і медіа. Це не лише культурна, а й стратегічна робота, що вимагає координації, фінансування і довіри.
У цьому контексті медіа мають особливу роль – бути не рупором минулого, а майданчиком для відновлення сенсів і людських голосів. Не відтворювати кліше, а шукати автентичність; не лише розповідати про втрату, а й допомагати вибудовувати майбутнє.
Donbas Media Forum 2025 нагадав: боротьба за Донеччину – це не лише фронт і лінія зіткнення. Це боротьба за право говорити своїм голосом, відчувати, пам’ятати і бути вписаними в українську історію без перекручень. І, можливо, саме медіа здатні стати тими, хто поверне регіону його справжнє обличчя – людське, глибоке, яке не завжди виразно проглядається за стереотипами.
Вибори під прицілом гібридних загроз: як Україна та Молдова готуються до інформаційних атак
Під час Donbas Media Forum 2025 багато йшлося про майбутні вибори, про те, як убезпечити їх від сторонніх впливів, спотворень результатів, маніпуляцій електоральною поведінкою. Журналісти, експерти й представники інституцій України та Молдови обговорили, як захистити виборчі процеси від зовнішнього втручання. Панель “Виборчі виклики на інформаційному полі: Україна та Молдова” відбулася у партнерстві з ERIM та проєктом ProElect за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Модераторка дискусії, Катерина Жемчужникова, комунікаційниця Громадянської мережі ОПОРА, одразу задала тон розмові: навіть попри те, що під час воєнного стану вибори в Україні неможливі, до них треба готуватися вже сьогодні.
“Коли б вони не відбулися, ми маємо підійти максимально підготовленими“, – наголосила вона.
Журналістка-розслідувачка Наталія Захареску з молдовського видання Ziarul de Garda навела конкретний приклад масштабного російського втручання у вибори своєї країни. Команда журналістів виявила цілі “ботоферми”, які координувалися безпосередньо з Москви, фінансувалися через російські банки і платили користувачам за пости у Facebook і TikTok.
“Вони навчали сотні людей поширювати проросійські наративи – страх перед ЄС, недовіру до Заходу. Це була системна кампанія дезінформації“, – розповіла Захареску. Її приклад – нагадування для українських колег: гібридні методи Кремля не знають кордонів.
Олександр Клюжев, радник голови Центральної виборчої комісії України, підкреслив, що протидія іноземному втручанню – завдання не лише виборчого періоду. За його словами, ЦВК уже розробляє рекомендації для повоєнного оновлення виборчого законодавства.
“Ефективний захист можливий лише за умови залучення всього суспільства – від державних інституцій до медіа і громадських організацій“, – зазначив він.
Член Нацради з питань телебачення і радіомовлення Олександр Бурмагін звернув увагу на ще одну проблему – внутрішню. “Українські медіа мають перестати сприймати вибори як сезон “жнив”. Новий Закон “Про медіа” дає регулятору інструменти для реагування на порушення стандартів, у тому числі в онлайн-просторі“, – пояснив він. Про особливу вразливість регіональних редакцій нагадала Юлія Діденко, шеф-редакторка Новин Донбасу. Вона згадала, як у 2014 році журналісти одночасно шукали бронежилети і збирали коментарі для сюжетів. “Головне – щоб регіональні медіа фізично й фінансово дожили до наступних виборів“, – сказала вона.
Підсумок дискусії виявився спільним для обох країн: і Україна, і Молдова стикаються з однаковими викликами – російськими інформаційними впливами, маніпуляціями через діаспору, недосконалим законодавством і втомою медіа. Єдина ефективна відповідь – освіта, співпраця та етична журналістика, яка здатна витримати тиск гібридної війни.
Медіаландшафт України 2030: кінець епохи телебачення і початок епохи довіри
Яким буде український медіапростір у новому десятилітті – у світі, де телевізор поступається алгоритмам, а журналісти змагаються за увагу з ШІ? Ці питання були в центрі дискусії “Медіаландшафт України 2030: сценарії” під час Donbas Media Forum 2025, яку модерував Тарас Шевченко, співзасновник і директор з розвитку Центру демократії та верховенства права.
Серед спікерів – Андрій Боборикін (“Українська правда”), Володимир Гончаревський (TAVR Media), Олександр Богуцький (Starlight Media), Євгенія Кравчук (народна депутатка), Вікторія Мурована (Суспільне Мовлення) та Олександр Ткаченко. Їхня розмова стосувалася трансформації індустрії, де зміна технологій невіддільна від зміни культури та довіри.
Олександр Ткаченко нагадав, що золота ера телебачення фактично завершилася: “Ми застали золоту епоху традиційного телебачення. Його вже не буде. Але майбутнє можна побачити на прикладі міжнародних медіа“. Телебачення і радіо втрачають монополію на увагу. На зміну приходить багатоплатформна екосистема, у якій контент має бути гнучким, персоналізованим і присутнім скрізь – від Telegram до подкастів.
Андрій Боборикін, виконавчий директор «Української правди», акцентував, що рекламна модель більше не здатна утримати медіа: “Треба відмовлятися від залежності від рекламної монетизації. Майбутнє – у прямому зв’язку з аудиторією: підписки, івенти, клуби підтримки, коли люди платять не за клік, а за довіру“.
Це означає нову економіку: медіа перетворюються з майданчиків для реклами на спільноти з цінностями. Народна депутатка Євгенія Кравчук наголосила, що завдання держави – підтримувати український контент, який може конкурувати з російським, і створювати умови для легальної монетизації: “Держава має підтримувати виробництво українського контенту, який би одразу конкурував із російським і давав можливість легального заробітку”.
Водночас, як підкреслили експерти, регулювання соцмереж і месенджерів потребує гнучкого підходу – добровільна реєстрація каналів уже допомагає вивести їх у правове поле без тиску.
Вікторія Мурована розповіла про трансформацію Суспільного Мовлення: “Медіаландшафт драматично змінюється. Виклики штучного інтелекту, алгоритмів платформ і сегментації аудиторії – усе це стосується і нас”.
Суспільне робить ставку на гібридне мовлення, цифрову інфраструктуру, дитячий і локальний контент – те, що створює стійкість і довіру в умовах фрагментованого інформаційного поля. До речі, журналісти Суспільного чітко артикулювали його відмінність від телемарафону “Єдині новини”.
Майбутнє медіа – не лише глобальні тренди, а й увага до гіперлокальних історій та медіа першої потреби. Локальні редакції виконують функцію “медіа виживання” – джерелом інформації про світло, воду, безпеку, про своє місто і громаду. Саме там формується довіра, якої бракує великим екранам.
Олександр Богуцький, CEO Starlight Media, закликав не захоплюватися автоматизацією без етики: “Має сформуватися коло відповідальних медіа. Новини мають бути зроблені людьми. Якщо не буде редактора стрічки – що вам ШІ видасть?“. Штучний інтелект – інструмент, а не редактор. Контроль і відповідальність залишаються за людиною.
Володимир Гончаревський (TAVR Media) прогнозує, що до 2030 року класичного радіо вже не існуватиме, але головне – не технологія, а цінності: “Ми мусимо рухатися разом зі світом. Але відповідальність за якісний контент і професійні стандарти – наша“.
Учасники дискусійної панелі зафіксували консенсус: Медіа-2030 – це гібридні платформи з сильною редакторською етикою, прямою монетизацією та локальним корінням. Держава – партнер, а не цензор. Суспільне – опора довіри. ШІ – інструмент, що потребує людського контролю.
