Останні роки показали, як легко навіть усталені міжнародні інституції можуть втратити довіру, якщо реальність суперечить їхнім офіційним заявам. Червоний Хрест, організація, яка протягом десятиліть асоціювалася з нейтральністю, гуманністю та допомогою у найскладніших обставинах, нині дедалі частіше опиняється під шквалом критики. Українські військові, волонтери й родини полонених звинувачують Міжнародний комітет Червоного Хреста у бездіяльності, закритості та небажанні бачити очевидні злочини. Для багатьох українців ця структура вже давно перестала бути символом співчуття — її сприймають радше як закритий бюрократичний механізм, що ховається за мандатом, замість того щоб виконувати місію, заради якої він створений.
Офіційні звіти й реальні враження
У своїх річних звітах МКЧХ наголошує, що допомагає мільйонам українців, забезпечуючи доступ до води, електрики, медичних послуг та підтримуючи місцеві громади. У документах йдеться про відновлення інфраструктури, ремонт теплотрас, надання допомоги лікарням і постачання медичного обладнання. Формально ця діяльність справді існує, однак значна частина українських волонтерів і громадських діячів стверджує, що на практиці вплив такої допомоги майже непомітний.
Паралельно дедалі гучніше лунає питання, яке для українського суспільства стало визначальним: як Червоний Хрест виконує свій головний обов’язок — захист військовополонених? І саме тут, на перетині гуманітарної місії та війни, виявляється глибока криза.
Полонені як мірило гуманності
Родини українських військових, утримуваних у російських колоніях, неодноразово заявляли, що представники МКЧХ не мають реального доступу до місць утримання. Особливо болючим став випадок після теракту в Оленівці у 2022 році, коли організація так і не змогла потрапити до місця трагедії, попри власні повноваження. Цей епізод для багатьох став доказом безпорадності або навіть байдужості.
Хоча у наступні роки Червоний Хрест повідомляв про відновлення візитів до полонених “з обох сторін”, українська влада наголошувала, що більшість таких візитів стосується російських військовополонених в Україні. Тим часом до українців у російських тюрмах місії МКЧХ потрапляють рідко й не систематично. Спостерігачі ОБСЄ, які у 2025 році підготували звіт, також зазначили, що доступ Червоного Хреста до українських полонених у Росії є “обмеженим”, що офіційно підтверджує сумніви української сторони.
Багато правозахисників говорять про те, що нейтральність, якою прикривається організація, насправді перетворилася на форму бездіяльності. За словами юриста й ветерана Олега Симороза, Червоний Хрест втратив сенс своєї місії: замість того щоб бути поруч із жертвами, він став спостерігачем, який фіксує страждання, але не втручається.
Аргументи Червоного Хреста та відповідь України
У своїх офіційних коментарях МКЧХ пояснює, що діє в межах суворого мандату, який вимагає згоди обох сторін на проведення будь-яких візитів. Представники організації посилаються на відсутність гарантій безпеки на території Росії та запевняють, що “ведуть постійний діалог” з владою, намагаючись отримати дозвіл на відвідування полонених.
Українська сторона такі пояснення не сприймає. Омбудсман Дмитро Лубінець неодноразово заявляв, що за три роки війни МКЧХ так і не продемонстрував реальних дій, які б могли вплинути на ситуацію. Колишній міністр закордонних справ Дмитро Кулеба прямо сказав, що якщо організація не здатна виконати свій ключовий обов’язок, тоді потрібне переосмислення всієї її системи.
Навесні 2025 року родини понад двохсот полонених надіслали до Женеви відкритий лист, у якому вимагали оприлюднити реальні дані про кількість відвідувань українців у російських тюрмах. Відповіді на це звернення не було. Ця тиша лише поглибила переконання, що конфіденційність, на якій наполягає МКЧХ, перетворилася на зручну завісу, за якою приховується відсутність реальних результатів.
Реакція на катастрофи: тиша замість співчуття
Довіра до Червоного Хреста похитнулася ще більше після підриву Каховської ГЕС. Коли мільйони людей залишилися без води, а сотні населених пунктів були затоплені, українське суспільство чекало негайної реакції міжнародних гуманітарних структур. Проте офіційна позиція МКЧХ обмежилася кількома загальними фразами про “координацію з місцевими органами” та “забезпечення доступу до питної води”.
Реакція президента Володимира Зеленського була емоційною — він відкрито заявив, що шокований поведінкою Червоного Хреста та ООН, які не проявили ініціативи у найперші години після трагедії. Ця подія стала символом того, як принцип “нейтральності” може перетворитися на байдужість, якщо гуманітарна структура діє виключно за протоколом, не реагуючи на масштабні людські страждання.
Досвід волонтерів і спостереження зсередини
Українські волонтери, які з перших днів війни надають допомогу постраждалим, відзначають, що присутність Червоного Хреста на місцях поступово зменшувалася. За словами співзасновника волонтерського центру UA.HELP Олександра Сапеги, у 2022 році представники організації справді працювали безпосередньо після обстрілів: роздавали продукти, надавали психологічну підтримку, допомагали із заклеюванням вибитих вікон. Проте вже після першого року війни їхня діяльність майже зникла з українського поля зору.
Тепер у прифронтових громадах чи на звільнених територіях людей підтримують передусім місцеві ініціативи — ті, хто працює без протоколів і мандатів, ризикуючи життям, але залишаючись поруч із людьми. І коли люди бачать лише цих волонтерів, а не міжнародну структуру, їхня віра у світову гуманітарну систему слабшає.
Водночас керівництво МКЧХ постійно повторює, що його співробітники діють за суворими правилами безпеки, і будь-яка дія, не погоджена з обома сторонами конфлікту, ставить під загрозу життя персоналу. Та для українців, які щодня живуть під обстрілами, ці аргументи звучать абстрактно. Вони не заперечують потребу у безпеці, але вважають, що бездіяльність, прикрита мандатом, суперечить самій ідеї гуманітарної допомоги.
Критика, яка сьогодні лунає на адресу Червоного Хреста, є наслідком розчарування суспільства, яке втратило віру в його здатність діяти. На четвертому році війни українці очікують не формальних звітів і дипломатичних заяв, а конкретної присутності — там, де болить і де потрібно бути свідком.
Організація, яка колись уособлювала моральний орієнтир світового гуманізму, тепер стоїть перед вибором: або переосмислити свою роль і довести, що її принципи не втратили сенсу, або остаточно перетворитися на символ минулого, який нагадує про те, як слова про співчуття можуть знецінюватися без дій.
