Світова політична сцена дедалі більше нагадує нестабільну шахівницю, де кожен хід може змінити баланс сил і спровокувати нові потрясіння. На тлі війни Росії проти України та загострення ситуації на Близькому Сході основна увага міжнародних аналітиків закономірно прикута до Сполучених Штатів, які традиційно відіграють ключову роль у військовій та дипломатичній підтримці союзників. Проте зростає й інше питання: яку відповідальність у цій конфігурації готова взяти на себе Європа? Європейський континент виявився водночас ареною безпосередніх загроз і простором, де формується нова система колективної безпеки. Світові ЗМІ аналізують, чи здатна Європа стати самостійним гравцем, а не лише партнером у тіні американських стратегій.
«Зрозуміло, чому Європа не втручається. В неї немає ані влади, ані впливу, щоб здійснити тиск на будь-яку зі сторін. У неї немає авіаносців, які можна було б відправити в той чи інший регіон, немає бомбардувальників, якими можна було б пригрозити іранській ядерній програмі, немає й масштабного бізнесу з монархами Перської затоки. І навіть якби все це в неї було, Європа все одно не була б готова задіяти ці важелі, або хоча б пригрозити ними.
Ми живемо в часи, коли сила дипломатії значною мірою залежить від готовності застосовувати інші засоби тиску або укладати між державами угоди, які виходять за межі звичайних економічних відносин між країнами. Європа ще не пристосувалася до реалій цього часу».
Die Zeit – Німеччина. Гамбурзький щотижневик Die Zeit вважає, що у Європейського Союзу є нагальніші завдання, ніж втручатися в близькосхідні переплетення:
«Наше завдання – забезпечити власне виживання як союзу. На Близькому Сході така проблема не стоїть на кону. Але вона стоїть в Україні, де Володимир Путін продовжує свій імперіалістичний похід з крайньою жорстокістю.
Лише нещодавно керівники трьох німецьких розвідувальних служб публічно озвучили дуже чіткі попередження: “Ми не маємо права розслаблятися й думати, що Росія нападе на нас щонайраніше у 2029 році. Ми перебуваємо під вогнем уже сьогодні”.
Путіну важливе лише одне: зруйнувати Європейський Союз. А ЄС має спрямувати всі сили на те, щоб цього не сталося – інакше настане епоха європейської роздробленості. Такого не побажає жоден мешканець Європи!».
Új Szó – Словаччина. Братиславська газета Új Szó, що виходить угорською мовою, ділиться своїми спостереженнями:
«Приблизно до кінця 2025 року війна перетворилася на випробування терпіння, ресурсів і легітимності. Москва має сильніші позиції у військовому плані, Київ дедалі більше виснажується, Захід розколотий і беззахисний, але водночас йому не відомо, що для нього означає “перемога”.
Дискусії про “Томагавки”, атаки на енергетичну систему та питання заморожених російських коштів (чи повинна Європа використати конфісковані активи Росії для фінансування України) вказують на одне й те саме: у цьому конфлікті йдеться вже не про Україну, а переділ світового порядку – і більше ніхто не має контролю над тим, що відбувається».
O Jornal Económico – Португалія. Політичний аналітик Мігел Баумгартнер у своїй статті для лісабонського ділового щотижневика O Jornal Económico зазначає:
«Дехто каже, що з тими, хто влаштовує бомбардування, переговорів не ведуть. Це зрозуміло. Але ж переговори завжди ведуться з ворогами, а не з друзями, з друзями проводять саміти. Питання лише в тому, хто саме ставить умови.
Якщо це Вашингтон і Москва (або Анкара і Москва), то Європі доведеться заплатити подвійну ціну: і фінансово, і у сфері безпеки – крихкими кордонами та яким-небудь руйнівним прецедентом. Зрілій Європі необхідний “Європейський центр з встановлення миру” – не для того, щоб заохочувати агресію, а для того, щоб вибудувати процес, за якого ціна продовження війни й агресії буде вищою за ціну її припинення».
Kleine Zeitung – Австрія. Віденська Kleine Zeitung підкреслює:
«Країни, які є слабкими у військовому відношенні, завжди стають ласим шматком для агресорів. Якщо поглянути на держави Європи, можна побачити цілу строкату картину рішень у сфері оборони й обороноздатності – тут хто на що здатен. То обов’язкова військова служба, то її скасування, то скасування військового обов’язку з його поверненням у разі надзвичайної ситуації, то добровільна служба для чоловіків і жінок, а подекуди – лише для чоловіків – від чотирьох до дванадцяти місяців.
На прикладі Німеччини видно, наскільки складно змінити статус-кво. Після благополучних десятиліть порожніх мрій і легковажності ми маємо визнати, що мир може забезпечити виключно сильна оборона. Той, хто слабкий і кого легко захопити, не має чого протиставити агресору. І що ще важливіше: йдеться не лише про кількість солдатів, а й про їхній бойовий дух».
