“Велика Америка – це великий пшик”: українка ділиться досвідом виживання в США (інтерв’ю). Продовження

Продовжуємо спілкуватися з Клаудією, яка розповідає нам про досвід адаптації в США. Початок інтерв’ю – у нашому попередньому матеріалі.

Клаудіє, як адаптуються до американських реалій діти?

Діти навчаються паралельно у двох школах – українській і американській. Ми не плануємо це припиняти. Хочеться, щоб вони опановували своє, хоча це нереально важко.

Наскільки це реально, зважаючи на різницю в часі?

Вихідні вщент забиті уроками. Дівчата в Україні були відмінницями і звикли до якісного виконання завдань. Тепер доводиться їм час від часу казати, що нині мама не проти, якщо уроки будуть зроблені хоча б на трієчку. Саме загальні предмети. Я не кажу про математику, українську мову і літературу. Хоча література у мене як у філолога викликає своєю програмою купу питань. У програмі ж нічого не змінилося. Як згадаю “Хіба ревуть воли як ясла повні”! Читаєш і не знаєш, куди подітися від цього Чіпки. Хто він? Звичайний розбійник. Це не той твір, який потрібно вивчати в школі. Те саме стосується і деяких віршів. Зокрема Костецького. Він з радянського минулого. Його трохи “обрізали” і дають вчити дітям. Навіщо тримати його в програмі? Невже після стількох років незалежності, боротьби за мову, очищення програми, в новій українській школі треба залишати радянщину – трохи перевзуту й підфарбовану? Це ж підробка. Чомусь згадалася поїздка до Межигір’я, де в парку стоять облуплені й трохи підфарбовані скульптури з минулого. Таке відчуття викликала й поезія, яку дитина ледь змогла артикулювати, при тому що вона, хоч і мала, вже блогерка, ютуберка. Знімає відео, має фоловерів. Але той вірш їй довго не давався. Я випадково в інтернеті натрапила на повну версію, коли треба було роздрукувати перед вивченням і зрозуміла, звідки ноги ростуть. Поет, виявилось, радянський. Хоча й гроші витрачаємо, підручники нові випускаємо, а воно є сурогатом.

А що виявилося незвичним в американській системі освіти?

В Америці пишуть олівцем – в старшій школі, в молодшій школі. А у нас лише в НУШ перші чотири роки. Пояснення – це, щоб у дитини не було стресу. Раптом вона помилилася – може затерти. Це зовсім не той випадок, коли креслить і виправляє вчитель. Якщо ж пишуть ручкою, то тільки чорною пастою. Синя видає нетутешню людину. Я жартую, щоб бути вправним шпигуном у США, треба писати чорною.

А от виправляють вчителі тут зеленою пастою.

Прикольно… А які ще стереотипи про Америку розвалилися після приїзду?

Коли я їхала до США, була впевнена, що побачу тут дещо на рівень вище, ніж в Європі. У медіапродуктах Америка поставала країною з гарними містами, величними будівлями… А тепер бачу, що 90% Америки – це одно- чи двоповерхові будинки. Так само школи. Хіба що старші школи мають три поверхи, тому що вони дуже великі. Хоча зараз у старшої – старша школа – двоповерхова

Так усюди, де ми були, – у Флориді, Джорджії, Південній Кароліні, Північній Кароліні і Вірджинії – ми зараз тут. Типова сільська місцевість. Окремі приватні будинки або таунхаузи – довжелезні двоповерхові будинки на вісім-дев’ять квартир, поділені як пиріг, аби у кожного був свій двоповерховий шматок. У кожного окремі двері. На першому поверсі – вітальня, кухня. На другому – спальні. У підвалі – окрема кімната для  пралки і сушарки, і приміщення – де можна що завгодно влаштувати. Моя дитина там проводить репетиції. На віолончелі грає. Зараз до неї приєдналася молодша. Без музичної школи ніяк. Середня грає на піаніно.

Американці цінують музичну освіту?

Тут у кожній школі є оркестри – струнні, джазбенди – переважно духові колективи, хори, театри. Дітей намагаються розвивати, але разом з тим тут немає музичних шкіл, зовсім. Ти можеш брати дорогі приватні уроки. Або ти можеш грати як у басні “Квартет”,  “ударили в смички, дерут, а толку нет” (вибачайте, радянське минуле – і вірші пам’ятаю двома мовами, але краще не скажеш).

У кожного оркестру є диригент, який закінчив коледж і має приблизне уявлення, як грає кожний інструмент.

Приходять діти з вулиці, і ними потрібно керувати, а вони просто сидять за інструментом. Переважним чином скоцюрблені, бо їх ніхто не вчив, як сидіти за інструментом правильно. І от вони якось грають. Диригент ними якось керує. Робить це натхненно. Приходять батьки.  Завзято аплодують, адже їхнє сонечко грає в оркестрі. Це престижно. Але вони геть не усвідомлюють, що музикою потрібно займатися професійно.

Як інтегрувалися в цей  “оркестр” твої діти?

Коли старша прийшла до оркестру, вона була там єдиною професіоналкою. Адміністраторка взагалі не могла повірити, що дитина вчиться грі вже сьомий рік, тричі в мене перепитувала, думала, я загальний клас школи маю на увазі. Її включили у найкращий оркестр. Диригент буквально молився на неї, бо без неї віолончелісти взагалі б не грали. Вибороли на конкурсі перше місце. Кубок отримали. Донечку запрошували до симфонічного оркестру каунті. Але ми якраз звідти мали переїхати і тепер проходимо прослуховування на новому місці.

А от середня грає на піаніно, і воно тут нікому не цікаве. В оркестрах на ньому не грають.

А що вчать у школах?

В молодшій школі діти навчаються по класах і вчать приблизно ті самі предмети, що й у нас, лише замість української англійська.

В середній і старшій предметів набагато менше. Зазвичай це 8 предметів, які по чотири чергуються через день – дні “Х” і дні “У”, або  “А” чи “Б”, в кожній школі своя градація. Серед предметів 6 обов’язкових – математика (алгебра і геометрія варіюються по рівнях і по класах, англійська, наука – хімія, фізика, біологія міксуються по черзі,  історія і географія також разом, фізкультура, соціальні науки – економіка, історія США, правознавство також разом  і 2 на вибір – у нас це оркестр і французька (хоча попередні два класи мали обов’язково брати англійську для іноземців, після здачі дуже складного триступеневого екзамену – нарешті визначили достатній рівень і відмінили). Починаючи з середньої школи – не існує класів. Є потік, скажімо семикласників, де кожний отримує індивідуальний розклад. І вони бродять школою, це нагадує мені броунівський рух молекул… На кожному уроці донька працює в різних кабінетах в оточенні різних дітей. Замість окремих фізики, хімії, біології вони вчать загальну дисципліну “Наука”. Добре, що українська школа знання з цих дисциплін підтримує і доповнює. Тому старша донька вчиться на дуже високому рівні.

Мріє мати чорну віолончель, як у Вензді з однойменного серіалу на Нетфлікс. Вчить ту ж саму мелодію. Намагається віртуозно стрибати по струнах. Це з того, що дітям приємно, що їх тішить.

Шкільна підготовка теж задовольняє. Кожному видали ноутбук. На них малі працюють вдома і у школі. Домашніх завдань майже немає. Бувають проєкти, які потрібно доробити вдома, або підготовка до квізів. Часто приходять додому із картками, вчать матеріал з них, бубонять… Старша робить цифрові проєкти. Наприклад, з біології. Є комп’ютерна програма до неї і завдання. Кораловий риф, купа мешканців цього коралового рифу. І стоїть питання: що буде, якщо зменшиться популяція їжаків? Які негативні наслідки це матиме на перспективу? Заводиш дані у програму, і вона моделює наслідки. Якась популяція зовсім зникає, якась кількісно збільшується. Потрібно обґрунтувати причинно-наслідкові зв’язки і показати перспективу.

Дуже їй подобається хімія, бо тут інша таблиця Менделєєва. Основа та ж сама, але вона по-іншому побудована. У ній все зрозуміло. Завдання з хімії в українській школі донька набагато швидше робить, завдячуючи американській таблиці. Таке міксоване навчання їй тільки в плюс іде. Я дуже вдячна американським педагогам. Усі вони активні, живчики. Нудно не буває, хоча контролю набагато більше, ніж у нас.

Наприкінці кожного року екзамени. Перевіряють рівень засвоєння програми. Якщо рівень недостатній, з тобою вчителі ще два-три тижні працюють індивідуально, щоб ти вийшов на мінімальний достатній рівень. Перевіряють знання за всі попередні класи.

Єдиної програми немає. В кожному каунті своя. І це дещо деморалізує, коли міняєш місце проживання.

А як вступати до вишів?

А ніяк. Зазвичай вступають до коледжів, а вже звідти до університетів. Освіта шалено дорога. І це дуже впливовий фактор. Дай Боже, щоб 10 % американців мали вищу освіту. Зазвичай це коледжі, або заклади на кшталт того, в якому я зараз працюю. Він має назву “Школа Монтессорі”. Побудована за принципами відомої італійки. З половиною з них я не погоджуюся. Але вона стоїть на цих засадах. Пару разів мене до директорки викликали через те, що я порушила їхні принципи. В окремих моментах діти перебувають там як в концтаборі, я цього не розумію. От ті, хто працює асистентами вчителів, – я так працюю, – можуть не мати жодної освіти. Навіть коледжу немає за плечима. Дай Боже, щоб половина випускників шкіл йшла до коледжу. Дванадцятирічна освіта обов’язкова. При чому в кожному штаті своя система. У першому місці нашого проживання молодша школа триває п’ять років. 6-8 класи – середня школа, 9-12 класи – старша школа. Може також додаватися 13-й клас для тих, хто дуже талановитий і може вступити до університету, здобувши грант на освіту. Але це скоріше винятки, ніж правила. Так було у Стаффорді.  Приблизно рік тому переїхали до сусіднього каунті. Година їзди. Замість п’ятирічної молодшої школи шестирічна. І моя дитина-шестикласниця знову залишається у молодшій школі. От така цікава система…

Американці не прагнуть мати вищу освіту, бо вони не мають належної мотивації? Певно, вони достатньо заробляють на непрестижних роботах.

В США потрібно працювати на 3-4 роботах, щоб мати нормальну зарплату. От я ловлю себе на думці, що потрібно шукати другу роботу, а потім і третю. Хоча здоров’я не вистачає. Уночі проводжу заняття в університеті, це дуже виснажує.

Почала займатися позитивною психологією, щоб витримати навантаження. Від напливу інформації відчуваєш, що довкола тебе пружина і вона тебе стискає, стискає. Десь вона має розімкнутися, але ні, у мене постійно немає цього вихлопу. Сестра каже: кинь університет. Але я не можу: це острівок надії, впевненості. Я відчуваю там себе людиною. Коли я спілкуюся з нашими студентами – це для мене певний “вихлоп”. Я відчуваю себе викладачем. Я не можу покинути те, що у мене за спиною. 24 роки викладацької роботи.

Це твій пабліцитний капітал, а також, певно, і гроші?

Гроші (сміється) хіба що кишенькові. На них можна придбати якусь книжку, не більше. 200 доларів – це вже і для України не гроші, а в Америці – це взагалі ні про що.

Відпахуючи на роботі від восьми ранку до шостої вечора я не можу навіть за оренду сплатити. Допомагають рідні. Зараз шукаю другу роботу, але за часом її вже немає куди втулити.

Нам завжди розповідали, що Америка – найкраща країна світу. А насправді 80 % населення – це люди, які виживають. Тут всі живуть на кредитах, а я їх боюся, бо ментальність інша, та й в переважній більшості не дадуть, бо нерезидентка. Багато американців використовують кредити для фінансування значних покупок, таких як житло, освіта або автомобілі. В США існує суттєва нерівність у розподілі доходів. Є дуже багаті, є бідні. Є середній клас, але це невеликий прошарок. Вважається, що в стабільній країні він має становити 50-70%. Тут, як на мене, він значно менший.

Візьмемо педколектив школи, де я працюю. Вчителі мають основну роботу. Підпрацьовують няньками, вигулюють собак, миють підлоги, прибирають, вночі – сторожують… у вихідні ще одна робота. Питаю в них: а жити коли?

І що ти порадиш тим, хто прагне вирушити у путь, керуючись американською мрією?

Інколи читаю поради українцям, в яку країну краще поїхати. США рекомендують тим, хто знає мову і має на рахунку 20-30 тисяч доларів. Це для старту. На перший час це вистачить. А далі…

А далі доведеться працювати на трьох роботах.

Можливо, якщо сюди потраплять люди з меншими очікуваннями, їхні враження будуть інші.

Для того, щоб отримати більш престижну роботу, потрібно скласти мову на рівень Academic English. Для цього потрібно пройти курси за 10-15 тисяч доларів. У мене такої суми  наразі немає.

Що це тобі дасть?

Я зможу подаватися на лідируючого вчителя або до університету. Мені, нарешті, підтвердила міжнародна організація українські дипломи. Вони легітимні, але кожен університет може до цього вимагати ще щось своє.

Неподалік є два вузи, але навряд я вийду туди працювати у наступному семестрі. Грошей на курси не вистачає.

Що ще вражає тебе в Америці як педагога і як маму з великим стажем?

Дітей починають привчати до самостійності з 5-6 місяців.

Дитсадочки починаються з місяця. У мене в голові це не вкладається. На щастя, в моїй групі найменший – п’ятимісячний…

А що роблять батьки? Працюють?

Так, вони працюють.

А декретна відпустка?

Тут такого немає. Америка абсолютно не соціальна країна. Якщо роботодавець після пологів триматиме твоє місце протягом місяця-двох, поки ти доглядаєш новонароджену дитину, ти вже у шоколаді. Народжувати йдуть просто з роботи, коли відходять води. Ніхто, як у нас, за два місяці до пологів відпустку не дає.

У школі, де я працюю, вчительки мають зовсім малих дітей, вони розкидані по вікових групах.

У моєму класі є одна така дитина. Їй щойно виповнився рік. Вона у нас з трьох місяців. Мама – викладачка. Зранку вона відносить молодшу дитину в нашу групу. Середню – до класу чотирирічних. А старшого сина дорогою завозить в public school, де мої дівчата навчаються.

Мама до вечора працює. Поратися з такими малюками дуже важко. Батьки кожної дитини замовляють свій розклад харчування. Його потрібно тримати в голові. Восьми-дев’ятимісячним дітям ставлять тарілку: хочуть – їдять, не хочуть – не треба. Коли дитина вже дуже каверзує, ми намагаємося її догодувати, хоча це суперечить правилам школи, бо школа Монтессорі – це школа виживання, як у реаліті-шоу “Останній герой”.

Зайвий раз не можна дитину на руки взяти, щоб приголубити. Не можна перед сном закачати на руках. Треба покласти її в ліжечко і товкти його, поки малеча не захлинеться від крику і, втомлена, не засне. Я не розумію цих принципів. Можливо, батькам так зручно. жити своїм життям і не зважати на дитину.

Це не для нашої ментальності…

Так. І до речі, на відміну від шкіл дитсадочки тут не безплатні. І це шалені кошти – 2-3 тисячі доларів на місяць,  це тільки перебування, додайте на памперси, вигодовування і т.д.. Моєю першою думкою в Америці було: як добре, що мої вже навчаються в школі. І як бути звичайним помічникам вчителя з зарплатою 2200 доларів, адже ця робота по суті важка і виснажлива? Для України це непогані гроші, а тут на них фактично не виживеш. Американці постійно граються в кредити.

Я не кажу, що це добре чи погано, це просто не наше. Мені, до речі, тут і фрукти не такі… В Україні персик візьмеш до рук, так то персик, маєш і смак, і аромат. Компот вариш з яблук, аромат на всю квартиру. А тут все не те…У нас і борщ, як то кажуть, завжди борщіший, хоча борщі я час від часу варю. Але ловлю себе на думці, що більшість часу – вже користуюся швидкою готовкою, розігріваю щось заморожене, перебиваємося на бутербродах. Бо сил і часу об’єктивно ні на що не вистачає.

Утім, я вдячна цій країні, що вона нас прийняла, що діти навчаються, можуть відвідувати школи офлайн, здобувати знання і мати перспективу. Тим більше, що в Україні рівень освіти помітно впав. Але це тема окремої розмови…