Голова уряду не бачить масштабної корупції в Україні: чого очікувати після гучної заяви Юлії Свириденко
Після десятиліть офіційного визнання масштабної присутності корупції в державному управлінні новопризначена Прем’єр-міністр Юлія Свириденко заявила, що ця проблема в українському суспільстві є надмірно перебільшеною. Її заява пролунала на тлі численних відкритих кримінальних проваджень, в яких фігурують депутати і чиновники всіх рівнів, а також гучних скандалів у сферах державних закупівель, розподілу гуманітарної допомоги, митного контролю, земельних оборудок, військових тендерів, правосуддя та правоохоронної діяльності. В цьому контексті заява очільниці Кабміну на старті своєї роботи піднімає питання не лише логіки її особистого бачення, але й щодо того, чи вважає новий уряд корупцію реальною загрозою, з якою необхідно жорстко й послідовно боротися.
Заява Юлії Свириденко про проблему корупції в Україні
Проблема корупції, яка традиційно посідає чільне місце в українському суспільному порядку денному, стала темою гучного інтерв’ю нової очільниці уряду Юлії Свириденко для агентства Bloomberg. У ньому чиновниця прямо заявила, що ставлення до корупції в українському суспільстві «перебільшується і надмірно роздувається», особливо всередині окремих соціальних груп, та поставила під сумнів масштаб проблеми у її публічному відображенні. Фраза, яку Свириденко вжила, дослівно звучала так: «Відверто кажучи, в українському суспільстві та певних соціальних групах це питання посилюється та перебільшується». За її словами, це створює викривлену картину, яка у поєднанні з зовнішніми уявленнями, формує тиск на уряд і державні інституції. Така оцінка була озвучена у контексті запитання щодо антикорупційних ризиків, ефективності реформ і критики, яка лунає як від українських громадян, так і від міжнародних партнерів.
Прем’єр-міністр також вважає, що внутрішня увага до корупційних тем, попри її безумовну важливість, часто не корелює з реальним досвідом людей. Вона послалася на соціологічні опитування, які свідчать про розрив між уявленням про масштаб корупції та особистим зіткненням з її проявами. Свириденко навела приклад результатів, згідно з якими переважна більшість українців вважають корупцію поширеним явищем, однак водночас значно менше опитаних мали досвід безпосереднього контакту з хабарництвом чи іншими корупційними практиками.
Крім того, Юлія Свириденко також наголосила, що зовнішні спостерігачі України, зокрема представники міжнародних організацій, оцінюють ситуацію з корупцією за іншими показниками. При цьому вона не уточнила, про які саме індикатори йдеться, але дала зрозуміти, що в їхній оцінці враховуються інституційні параметри, макроекономічні показники, динаміка реформ і стабільність уряду. При цьому, вона не заперечила, що питання корупції залишається в полі зору партнерів України, однак підкреслила, що уряд має право пропонувати свій підхід до аналізу ситуації та реагування.
Таким чином, питання про надмірну увагу до теми корупції, озвучене Прем’єр-міністром, лунало у контексті спроби легітимізувати дії уряду, які викликали неоднозначну реакцію як всередині країни, так і серед зовнішніх партнерів. Водночас Свириденко не уточнила, які саме соціальні групи перебільшують значення проблеми. Вона також не навела прикладів, які би могли конкретизувати, в чому полягає різниця між уявленням українців і реальністю. Її оцінка була загальною, абстрактною, але прозвучала категорично.
Що насправді думають українці про корупцію в державі
Тема корупції в українському суспільстві залишається предметом постійної уваги, занепокоєння й обговорення. За результатами соціологічного опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), абсолютна більшість громадян України вважає корупцію однією з найсерйозніших проблем у державі. Згідно з оприлюдненими даними, 92% опитаних українців вважають корупцію серйозною проблемою. Цей показник став другим за значенням після повномасштабної війни, яку 95% респондентів назвали найважливішим викликом для країни. Отже, суспільне сприйняття корупції наближається за рівнем значущості до загрози, яку становить Росії.
Такі оцінки свідчать про надзвичайно високий рівень занепокоєння громадян станом справ у сфері прозорості влади, ефективності державного управління та правосуддя. Відповідно до результатів дослідження, найпоширенішими ситуаціями, в яких українці стикалися з необхідністю давати хабарі, є шкільна освіта й отримання медичних послуг. Саме ці сфери були названі як приклади найбільш чутливих у побутовому вимірі. При цьому соціологи очікувано не наводили уточнених даних про частоту контактів громадян з високопосадовцями, міністрами або іншими представниками влади.
Отже, результати опитування свідчать, що уявлення про корупцію у великій політиці, високих ешелонах уряду чи силових структурах не обов’язково супроводжуються реальним контактом з цими ланками влади. Натомість безпосереднє спілкування та побутовий досвід мають вирішальне значення у формуванні ставлення до проблеми.
Окремий блок у дослідженні стосувався питань правосуддя і допустимих мір покарання за вчинення корупційних правопорушень. Згідно з відповідями респондентів, більшість українців вважає справедливим покарання для чиновників у вигляді десяти років реального позбавлення волі з обов’язковою конфіскацією майна. Цей підхід свідчить про суспільний запит на жорстку реакцію з боку держави на корупційні злочини, а також про те, що громадяни не вбачають ефективними м’які або умовні заходи впливу на посадовців, викритих у протиправній діяльності.
Крім того, за результатами опитування, значна частина громадян переконана, що органи державної влади в Україні з часом стають більш корумпованими. Високий рівень песимізму щодо цього питання залишається стабільним. Така оцінка поширюється як на виконавчі органи, так і на правоохоронні структури й судову систему. На підтвердження цієї тенденції в дослідженні зазначено, що учасники фінансового ринку, тобто представники бізнес-середовища, також відзначають ризики, пов’язані з діяльністю правоохоронних органів та судів. У структурі відповідей ці загрози було поставлено на четверте місце серед всіх можливих ризиків, які негативно впливають на економічне середовище.
Проте варто звернути увагу на ще один показник опитування. Хоча українці визнають, що корупція є поширеним явищем у країні, це не означає, що кожен мав безпосередній досвід взаємодії з корупціонерами. Навпаки, між усвідомленням наявності проблеми й персональним залученням до неї існує розрив. Ця відмінність в оцінках — між загальним переконанням про масштабність корупції та порівняно меншою кількістю особистих зіткнень з нею — зафіксована дослідниками у формі співвідношення суспільного уявлення та емпіричного досвіду. Однак це не знижує рівень тривоги, з яким більшість громадян сприймає корупцію в державі.
Скільки українців повідомляють про корупцію
В Україні створено цілу мережу антикорупційних структур — їх більше, ніж у багатьох європейських країнах. Однак факт їх існування ще не означає реальної ефективності. Формування замкнених зв’язків, корпоративна солідарність і кругова порука продовжують превалювати над правом. Водночас, за інформацією НАЗК, лише 9,7% українців, які стикалися з фактами корупції, повідомили про це компетентним органам. У діловому середовищі цей показник трохи вищий — 17,2%, проте навіть у порівнянні з середнім рівнем по країнах ЄС, де цей показник становить близько 18%, Україна демонструє вкрай низький рівень активності.
Низький відсоток не пояснюється лише байдужістю — формально готовність до викриття декларують 12,3% громадян і понад 21% представників бізнесу. Однак на практиці це залишається лише наміром, не підтвердженим діями. І це породжує розрив між особистим досвідом і реальною реакцією: корупцію бачать, але не наважуються на повідомлення. Єврокомісія виокремила основні причини такого явища, і всі вони пов’язані з глибокими ризиками для потенційного викривача.
Найсильнішим стримувальним чинником є страх юридичних наслідків: про нього повідомляють 93% опитаних. Йдеться про відсутність дієвих механізмів захисту, ризик судових переслідувань, тиск із боку системи у разі, якщо заява буде визнана необґрунтованою. Оскільки правоохоронні органи самі часто асоціюються з можливими корупційними ризиками, навіть формально правильні дії можуть сприйматись як небезпечні.
Фінансові втрати посідають друге місце серед стримувальних чинників: їх бояться 92% респондентів. Для громадян це можливі витрати на юридичну допомогу, загроза втратити роботу чи стикнутись із переслідуванням з боку викритого чиновника. Для бізнесу — це загроза додаткових перевірок, відмов у тендерах, проблем з податковими органами чи регуляторами. При цьому очікувані збитки часто переважають уявну користь від справедливого вирішення питання.
Не менш важливим є страх репутаційних наслідків. 86% опитаних вважають, що після викриття можуть постраждати їхні особисті чи професійні зв’язки. Попри офіційну риторику про важливість викривачів, у реальному середовищі таку поведінку можуть сприймати як ризиковану, некомфортну або навіть соціально неприйнятну. У малих колективах це нерідко призводить до ізоляції, втрати довіри й перспектив.
Всі ці чинники — правові, фінансові, соціальні — формують стійку модель уникнення будь-якої активності. І навіть у випадках, коли факти корупції очевидні, переважає стратегія мовчання як найменш ризикованого рішення. Ця тактика — не від байдужості, а розуміння того, що система не на боці викривача. При цьому антикорупційні органи, попри гучні звіти й формальні повноваження, не змогли змінити цю поведінкову модель. Громадяни не сприймають систему як надійний захист.
Приклади розслідувань, які тривають роками, вибірковість реагування та відсутність реальної відповідальності для фігурантів з високими посадами підкріплюють атмосферу недовіри. В результаті навіть ті, хто декларує готовність викривати, обирають мовчання, бо баланс між особистим ризиком і вірою в справедливість залишається нерівним. І доти, доки цей баланс не зміниться, рівень реальних повідомлень про корупцію залишатиметься критично низьким.
Отже, характерний розрив між високим рівнем сприйняття корупції в суспільстві та відносно низьким відсотком особистих зіткнень з нею, на який посилається Юлія Свириденко, не є свідченням перебільшення проблеми. Навпаки, він вказує на іншу тенденцію — відсутність повідомлень про корупцію, зумовлену страхом перед наслідками, недовірою до правоохоронних органів і переконанням у безкарності системи. Люди не фіксують факти корупції офіційно не тому, що не стикаються з нею, а тому, що не бачать сенсу в своїх подальших діях. Цей мовчазний досвід накопичується в масовому уявленні, і саме тому соціологія фіксує високу тривожність щодо корупції як фонової норми, навіть за умов браку безпосередніх звернень чи скарг. Таким чином, інтерпретувати ці дані як доказ «перебільшення» означає проігнорувати сам механізм замовчування в процесі доказів системної корупції.
Чи сприяє Верховна Рада боротьбі з корупцією
Верховна Рада робить видимість, що бореться з корупцією, приймаючи закони. Ось останній приклад їх «непосильної боротьби». У парламенті в травні зареєстрували законопроєкт №13271-1 як крок до «посилення відповідальності» за корупційні правопорушення. На перший погляд, документ дійсно виглядає як посилення контролю, але в реальності містить низку норм, які навпаки — звужують інструменти перевірки. Законопроєкт передбачає обмеження строку моніторингу способу життя суб’єктів декларування до чотирьох місяців і дозволяє здійснювати перевірку лише за час перебування особи на посаді. Це означає, що будь-які активи, набуті або оформлені після звільнення з посади, автоматично випадають з поля зору НАЗК, навіть якщо мають ознаки незаконного походження. Така схема дозволяє виводити майно з-під контролю, наприклад, оформлювати на родичів чи затягувати офіційне набуття.
Також пропонується встановити граничні строки зберігання даних у Реєстрі корупціонерів: для адмінпорушень — за нормами КУпАП, для кримінальних — за ККУ. Це підриває ідею реєстру як інструменту публічного контролю. Ще одне нововведення — автоматичне підвантаження персональних даних із реєстрів у деклараціях. У разі розбіжностей відповідальність декларанта не настає, за технічні збої чи недоступність систем — також. Оновлюються порогові суми недостовірного декларування, підвищуються штрафи, але одночасно зменшується коло справ, які може розслідувати НАБУ: розмір розбіжностей, які підпадають під підслідність, підвищується до 1000 і 2000 прожиткових мінімумів.
Формально законопроєкт виконує вимоги ЄСПЛ щодо захисту персональних даних і приватності. Проте фактично пропонує зміни, які ускладнюють виявлення майна, набутого корупційним шляхом. Таким чином, він може радше створити нові можливості для уникнення відповідальності, ніж сприяти реальній боротьбі з корупцією. Тобто, приймаючи закони, парламент теж не бачить великих проблем в цій сфері, і в цьому він, як бачимо, солідарний з урядом.
Корупція в Україні давно перестала бути тіньовим явищем. Вона не просто проникла у державний апарат, а стала невід’ємним його елементом, інтегрувавшись у структури влади, у повсякденність чиновників і у саму логіку ухвалення ними рішень. Від початку незалежності ця система не послаблювалася, а навпаки — послідовно укріплювалася. Кожна чергова спроба її «подолати» чи «ліквідувати» не зламала її механізмів, а лише підштовхувала до трансформації, пристосування й подальшого розростання. Навіть масштабна війна, що мала б стати точкою очищення, не припинила цих процесів. Навпаки, у країні, яка утримується завдяки міжнародній підтримці й надзусиллям суспільства, масштаби зловживань, маніпуляцій і привласнень лише зросли.
Рівень корупції в Україні і довіри до державних органів
Корупція в Україні, попри повномасштабну війну, не лише не зникла, а й зберегла свої тривалі системні позиції. Рейтинги, офіційні показники та масштабні соціологічні дослідження фіксують той факт, що недовіра до органів державної влади зростає, водночас ефективність боротьби з корупційними проявами залишається незначною. За відсутності вироків, з огляду на регулярні скандали навколо високопосадовців, в українському суспільстві формується стійке переконання: система правосуддя й антикорупційні органи радше імітують роботу, ніж захищають інтереси громадян.
У 2024 році Україна опинилася на 105-му місці з 180 країн у рейтингу Індексу сприйняття корупції від Transparency International. Це свідчить про послаблення позицій у глобальному антикорупційному контексті — держава опустилася на одну сходинку порівняно з попереднім роком.
Крім того, з 2014 року судова реформа залишалася незавершеною, а антикорупційна інфраструктура, попри створення ключових інституцій — НАЗК, НАБУ, САП, ВАКС — не продемонструвала результативності у вигляді реальних покарань для топ-чиновників. Справи щодо високопосадовців часто закінчуються навіть не формальними вироками, а звільненням під заставу. При цьому фігуранти зберігають вплив, посади та можливість брати участь у публічних заходах на міжнародному рівні. Останнім прикладом цього є підозра, висунута детективами НАБУ віце-прем’єру — міністру національного єднання Олексію Чернишову. Його звинувачують у зловживанні службовим становищем і отриманні хабаря в особливо великому розмірі, однак суд звільнив його під заставу в розмірі 120 мільйонів гривень, і після цього посадовець продовжив працювати на своїй посаді. Це сигналізує не лише про нерівність перед законом, а й про збереження впливу та захищеності для фігурантів справ навіть у найбільш резонансних епізодах.
На даний час рівень довіри населення до державних органів і судової системи фіксується як критично низький. За даними Центру Разумкова, 82% громадян вважають дії влади у боротьбі з корупцією неефективними: 39% оцінили їх «дуже погано», 43% — «скоріше погано». Лише 12% респондентів визнали боротьбу успішною. Такі результати демонструють, що навіть на тлі загроз війни, населення не бачить системної спроможності держави виявляти, карати та запобігати корупційним злочинам.
Особливе занепокоєння викликає рівень довіри до судової гілки влади. Тільки 16% опитаних вважають, що вона працює задовільно. Більшість населення асоціює суди з корупцією, впливом олігархів, можливістю «вирішити питання» за допомогою хабарів або зв’язків. Такий рівень недовіри фактично знищує базові засади правової держави — без судової справедливості не може існувати ні економічної стабільності, ні соціального миру, ні передбачуваності дій держави.
Дані щодо інших органів, що мають забезпечувати дотримання закону, також не дозволяють говорити про відновлення авторитету держави. Державному бюро розслідувань довіряють 45% громадян, при цьому 50% висловлюють недовіру. Національне антикорупційне бюро, Генеральна прокуратура та Державна митна служба мають ще нижчі показники: довіра до них утримується на рівні близько 33%, тоді як понад 60% респондентів заявляють про повну недовіру. Ці цифри не лише ілюструють зневіру в спроможності держави боротися з корупцією, а й підкреслюють зростання суспільного розчарування в інститутах, які мали б забезпечувати справедливість.
На цьому тлі лише кілька структур зберігають високий рівень довіри. Серед них — Збройні сили України, яким довіряють 91,5% опитаних, волонтерські організації (80%) та Державна служба з надзвичайних ситуацій (83%). Їхню підтримку суспільство пояснює безпосереднім внеском у захист держави, людською жертовністю та реальними результатами. На відміну від органів правопорядку, ці структури не асоціюються з корупцією чи зловживанням владою, і саме тому зберігають довіру на найвищому рівні.
Показовою є ситуація, коли на тлі війни, яку суспільство сприймає як загрозу самому існуванню держави, окремі чиновники й еліти перетворюють війну на джерело збагачення. За даними журналістських розслідувань, саме під час повномасштабної війни відбувається низка оборудок з державним майном, гуманітарною допомогою, закупівлями. Механізм залишається незмінним: через підконтрольні структури, близьке оточення або підставних осіб виводяться кошти, оформлюються тендери на завідомо нечесних умовах, відбувається взаємне «прикриття» на рівні державного апарату.
Ключовим чинником збереження корупції в існуючих масштабах є не недосконалість окремих інститутів, а відсутність політичної волі до її викорінення. У ситуації, коли практично жодна гучна справа не завершилася реальним вироком, а «розслідування» стають інструментом політичного тиску або маніпуляції, держава втрачає легітимність в очах власного народу. Аргументи про війну, брак ресурсів чи складну ситуацію лише маскують глибинну нездатність або небажання системи до самоочищення.
Наслідки цього очевидні не лише для українського суспільства, а й для міжнародних партнерів. Риторика дипломатичних представників, звіти донорських структур і заяви ключових західних союзників України містять дедалі більше натяків на необхідність системних змін, реальних антикорупційних дій і прозорості управління ресурсами. Безвідповідальність чиновників, безкарність правопорушників і слабка інституційна спроможність дедалі більше впливають на міжнародний авторитет та рівень довіри до України як до партнера.
На цьому тлі заява голови уряду Юлії Свириденко про те, що ставлення до корупції в українському суспільстві «перебільшується і надмірно роздувається», виразно окреслила рамки подальшої державної стратегії. В той час, коли суспільство очікує рішучих кроків, довіра до державних інституцій перебуває на низькому рівні, а міжнародні партнери вимагають реальних дій, така позиція де-факто легалізує збереження статус-кво. Це демонструє, що нове керівництво уряду не визнає корупцію в якості системної загрози і не розглядає боротьбу з нею як пріоритет державної політики. Тобто, така позиція на найвищому рівні сигналізує збереження корупції як прийнятної норми державного управління.
Заперечення масштабу проблеми є прямою індульгенцією для тих, хто вбудований у корупційні механізми та покладається не на закон, а особисті зв’язки, недоторканність і мовчазну згоду системи. Це є сигналом всьому чиновницькому апарату, що жодних структурних змін не очікується, а публічний тиск можна нейтралізувати через зміну риторики. Скоріше за все, в таких умовах перезавантаження уряду не призведе до викорінення корупції. Навпаки, можна прогнозувати ще більшу інерційність, імітацію змін та посилення захисних механізмів для чинної «еліти».
