Під час війни українці звикли до щоденного марафону важких новин про фронт, обстріли, політику, зраду та мобілізацію. Але навіть найстійкіший психічний ресурс має межу. Саме тому дослідження про те, як YouTube підсовує меми й котиків після перегляду політичного контенту, варто сприймати не як банальність чи недоречну легковажність, а як цифровий індикатор ментального перевантаження. Алгоритм, що змінює важке на легке, – це не втеча від реальності, а форма психологічного виживання. І для української аудиторії, яка щодня балансує між емпатією та виснаженням, така динаміка може бути способом не зламатися.
Меми проти тривоги: як YouTube лікує від інформаційного вигорання
З початком повномасштабної війни інформаційна поведінка українців змінилася до невпізнання. Якщо раніше ми могли прокидатися з тревел-блогом і засинати з ASMR, то після 24 лютого 2022-го багато хто відкриває день зі “зведення Генштабу”, читає новини про втрати, дивиться відео з дронів, слухає ефіри з мобілізаційними юристами.
Це наша стала інформаційна реальність, бо ми живемо в постійній турбулентності. Відчуття, що все навколо змінюється щогодини, змушує триматися за інформацію, як за ручку в переповненій маршрутці. Стрічка новин – вже не розвага, а спосіб не з’їхати з глузду. Хоча, парадоксально, саме вона й добиває.
Ми вже навіть не кліпаємо, коли гортаємо пост за постом: хто загинув, кого викрали, кого посадили, кого обстріляли, хто зрадив, хто врятував, хто не задонатив. Це і є doomscrolling – нав’язливе споживання негативного контенту. І це не жарт, а офіційно визнане явище, що погіршує психічне здоров’я, викликає тривожність і депресивні стани.
Для українців doomscrolling – не просто звичка, а форма боротьби з безсиллям. Нам здається, що якщо ми все знаємо, значить, можемо підготуватись. Але це ілюзія. Скільки б ти не читав про наступ, ти не менш вразливий до сирени. Скільки б не слухав ефіри про “реформи”, вони не стануть кращими. Але ми гортаємо новинну стрічку далі.
За цим стоїть проста психологія. Коли світ ламається, мозок хоче знайти хоч якийсь контроль. Нам здається: якщо я читаю все про фронт, політику, мобілізацію, то я не пасивний – я “в темі”. Хоча, схоже, більшість наших співвітчизників просто втомилася, і ніякої мобілізаційної енергії ці зливи новин уже не дають. Натомість є виснаження, роздратування і провина, що не зробив більше.
І от тут вступає в дію цікавий механізм, який дослідили у Fast Company: якщо ви залипли на політичному або чутливому контенті (зокрема, відео про війну чи протести), YouTube починає обережно “перекидати” вас на меми, приколи, відео з тваринками. Наче платформа каже: “Гей, глядачу, здається, тобі трохи важко. Може, ось тобі хом’ячок, що втікає від кавуна?”
Звучить смішно, але це працює. Бо емоційна втома реальна, а кумедний котик чи бабуся, яка танцює у віці за 90, – така собі маленька віддушина. Як кажуть дослідники з Принстона, YouTube не обов’язково радикалізує, радше намагається врівноважити потік.
Ми живемо у війні, у щоденному контакті зі смертю, насильством та несправедливістю. Іноді нам здається, що перемикатися на щось “легке” – це зрада. Що поки триває штурм чергового населеного пункту, ми не маємо права дивитись щось крім новин і зборів. Але мозок не витримує без кінця. Якщо YouTube підсовує вам песика, що грає на піаніно, після того, як ви два дні слухали заяви Трампа, – це не маніпуляція, а радше порятунок для психіки.
Когнітивне виснаження: коли стрічка новин стає стіною байдужості
Інформаційна втома – стан, коли мозок втрачає здатність сприймати й обробляти великі обсяги інформації, особливо тривожної, суперечливої або безвихідної. Це не вигадка, а задокументоване явище, активно досліджуване психологами й нейрофізіологами. Так, Національний інститут психічного здоров’я США безпосередньо пов’язує інформаційне перевантаження з тривожними розладами, втомою, зниженням енергії та навіть депресією.
Наразі наші співвітчизники не просто втомлені, адже 4-й рік поспіль перебувать в режимі марафону без фінішу. І цей забіг інформаційного виживання має свої симптоми: важко зосередитись на читанні чи розмові, губиться думка посеред речення, відкриваєш стрічку і відчуваєш автоматичне відторгнення, але все одно гортаєш, здається, що все вже було і нічого не зміниться, на новину про трагедію реагуєш не болем, а “ну, знову…”.
Це і є когнітивне виснаження. І це не означає, що людина байдужа. Це означає, що ресурсу більше нема.
Ми часто чуємо, що “суспільство має бути поінформованим”, “треба дивитися правді в очі”, “не можна відвертатися”. Але правда в тому, що постійна експозиція до болю не активізує, а вимикає. Психологи називають це “ефектом емоційного виснаження” або “compassion fatigue” – синдромом співпереживання, який більше відомий серед медиків, волонтерів та рятувальників. Але тепер він стосується всіх.
Коли людині без кінця показують трагедії, корупцію, зраду, мозок, щоб не згоріти, просто будує захист: “Не чую, не бачу, не відчуваю”.
На перший погляд, чим більше трагедій бачиш, тим глибше співпереживаєш. Але ні. За великими обсягами болю людина втрачає здатність до тонкого, справжнього співчуття. Це явище давно досліджене й називається “парадокс емпатії” (або “numbing effect”): мозок не може підтримувати однакову силу емпатії до сотень чи тисяч жертв і починає просто “глушити” емоції.
Дослідження Paul Slovic з Орегонського університету показало, що ми швидше відреагуємо на історію однієї дитини, ніж на статистику в 1000 загиблих. Це тому, що наша здатність до співчуття не безмежна. Вона людська, а не цифрова.
Алгоритм бачить, що ти втомився: котики замість війни – стратегія чи турбота?
Алгоритми соцмереж – вже не просто “підказки”, що дивитися далі, а майже цифрові психотерапевти, хіба що не дипломовані. Вони спостерігають за нашою поведінкою в реальному часі, вловлюють найменші сигнали емоційного стану і коригують стрічку. Щоб ми залишались, кліпали, горнули, плакали, сміялись… і залишались у стрічці якнайдовше.
У кожного кліку, свайпу, затримки є своя “емоційна вага”. YouTube, TikTok, Facebook і Instagram давно зчитують не лише те, що ми дивимось, а й як ми це робимо. Вони фіксують тривалість перегляду: якщо ти подивився відео до кінця, і ще й не перемотував, значить, “зайшло”. Алгоритм вважає, що це твій емоційний клік.
YouTube, TikTok, Facebook і Instagram зважають на частоту взаємодії: лайки, коменти чи шери – вже не просто соціальна дія, а маркер залучення. Якщо ти зробив паузу на одному моменті, а потім повернувся до нього, система вловлює, що тут щось важливе. І пробує дати більше схожого.
Глибина скролу теж має значення: якщо користувач швидко перегортає контент — це сигнал байдужості або дискомфорту; якщо ж затримується бодай на кілька секунд — алгоритм фіксує емоційний відгук.
Як зазначив колишній дизайнер YouTube Трістан Гарріс, алгоритм не знає, що тобі потрібно, він просто дає те, що тримає тебе найдовше. І часто це не користь, а емоційний гачок.
Минулоріч Fast Company провело медіадослідження: користувачі, які дивились відео про політичну напругу (наприклад, Тайвань, військові конфлікти), вже через 3–4 ролики починали бачити… меми, домашніх тварин і відео з “дуже високою ймовірністю посмішки”.
Тобто алгоритм не просто дає те, що “схоже”. Він “зчитує” твій емоційний стан як перенасичення і дає щось легше. Не тому, що піклується про тебе, а щоб затримати тебе якнайдовше. Адже якщо ти підеш, не буде переглядів та реклами. Це не про доброту і не про цинізм. Скоріше про тонку межу між утриманням і балансуванням.
Взагалі найінтуїтивнішим алгоритмом вважається TikTok. Там відстежується, як швидко ти свайпаєш далі, на яких кадрах зупиняєшся, чи повертаєшся до відео, які емодзі ставиш у коментарях. TikTok вже через 10–15 хвилин здатен зрозуміти твій психоемоційний стан і закинути тебе у відповідну “нішу”: суму, тривоги, мотивації, ніжності чи агресії. Це і страшно, і захопливо: алгоритм реагує не на свідомий вибір, а на твої мікрожести як цифровий терапевт. Але питання: хто його навчає? І що він підсовує – для добра, чи просто для часу на платформі?
Meta теж не відстає, розуміючи, що агресивний чи депресивний контент утримує увагу довше, але водночас викликає емоційне виснаження. Зважаючи на це, вона іноді дає баланс, підсовуючи певні рекомендації, а іноді, навпаки, підсилює негатив, щоб ти не міг відірватися від перегляду стрічки.
Тобто, якщо ти читаєш пости про війну, Facebook не запропонує модний кулінарний рецепт. Він, скоріш за все, покаже ще скандал, відео з фронту або фото постраждалих. А якщо вже буде геть перегруз, підкине милого єнота або фото українського військового з котиком. І це працює, бо ця емоційна хвиля утримує, як серіал.
Отже, котики – не просто розвага. Дослідження з Університету Індіани доводять: перегляд відео з котиками справді знижує рівень стресу, підвищує настрій, допомагає “перемкнутись”. Це мікроемоційний детокс.
І якщо TikTok, YouTube або Instagram іноді самі пропонують такий детокс після десятка важких відео – це не просто стратегія, а новий рівень впливу платформ на нашу емоційну гігієну. Хай навіть мотив у них – утримати тебе в стрічці.
Тетяна Вікторова
