Ми живемо у світі постійно вируючої інформації, щодня зазираючись в інформаційний котел, де кипить безліч інформаційних бульбашок – новини, думки, аналітика, пости в соцмережах. Здається, що цей безкрайній потік даних дає нам повну картину світу. Але варто потрапити в одну з таких бульбашок, як ми вже не отримуємо правдиву інформацію, а лише відполіровану і зручну версію реальності. Ми навіть не помічаємо, як ця пастка замикає нас у вузькому колі однакових поглядів і думок. Вибратися з неї важко, бо зсередини ця бульбашка здається єдино правильною реальністю.
Інформаційні бульбашки стали невидимими клітками для мільйонів українців, розділяючи суспільство на ізольовані табори, що більше не чують одне одного. Дедалі більше людей стали погоджуватися з тим, що думає більшість у таких новоутворених бульбашках та охоче приймають принцип «що подобається, те і правда, а все інше – то брехня». Такими темпами для сучасного суспільства критичне мислення скоро перетвориться на рудимент. Ми ризикуємо опинитися в країні, де кожен живе в своїй паралельній реальності, де компроміс стає неможливим, а недовіра зростає швидше, ніж будь-які реформи.
Чим небезпечні інформаційні бульбашки
Інформаційна бульбашка є своєрідним ментальним коконом, у який ми потрапляємо завдяки сучасним алгоритмам. Щоразу, коли ми гортаємо стрічку новин у соцмережах, шукаємо щось у Google чи переглядаємо відео на YouTube, штучний інтелект підбирає для нас контент, який найбільше відповідає нашим інтересам, поглядам і вподобанням. Це начебто зручно – ми отримуємо саме ту інформацію, яка нас цікавить. Але водночас є ризик, що наш світогляд поступово звужується, а все, що виходить за рамки звичної картини світу, залишається поза увагою.
Термін «бульбашка фільтрів» запровадив дослідник інтернету Елі Парайзер. Він звернув увагу, що персоналізовані алгоритми створюють своєрідну інформаційну ізоляцію – людина отримує лише ті новини та факти, які підтверджують її переконання. Так формується замкнуте середовище, де ми постійно взаємодіємо лише з інформацією, яка нам приємна й зрозуміла.
Однак цей феномен не є чимось новим. Люди завжди прагнули спрощувати світ, щоб краще його зрозуміти. Наш мозок не любить хаосу, тому створює шаблони, формує стереотипи та використовує вже знайомі логічні ланцюжки. Це природний механізм виживання – так працює психіка. Проте в сучасному світі цей механізм підсилюється технологіями, і замість різноманіття думок ми все частіше бачимо лише те, що підтверджує наші погляди.
Соціальні мережі та пошукові системи підлаштовують контент під нас, і чим більше ми взаємодіємо лише з «своєю» інформацією, тим менше помічаємо альтернативні точки зору. Це може здаватися комфортним, але в довгостроковій перспективі веде до інформаційного тунелю, де ми бачимо лише частину реальності. Вихід із бульбашки можливий – потрібно свідомо шукати різні джерела інформації, ставити під сумнів очевидне та не боятися виходити за межі своєї зони комфорту.
Сьогодні, коли інформаційний простір напружений до межі, різні бульбашки активно змагаються за право визначати, що відбувається в країні та за її межами – серед тих, хто залишився, хто виїхав, хто воює, хто волонтерить або хто, уникаючи теми війни, зосереджений на власному житті. Ігнорування інших бульбашок і людей, які їх формують, стає серйозною перепоною для суспільного порозуміння, оскільки призводить до замовчування важливих питань, які кожна з них вважає принциповими. Але, як відомо вік бульбашок недовгий і настане час, коли вони почнуть лускатися. Та чи буде готове суспільство до реальної правди, коли вона нарешті вибухне прямо в обличчя?
Викладач Києво-Могилянської академії Валерій Пекар влучно поділив сучасне суспільство на чотири бульбашки, де чотири групи сучасної еліти — активісти, підприємці, військові та ветерани, а також митці — хвилюються про одні й ті самі проблеми, але обговорюють їх лише всередині своїх спільнот. А наявність людей, які перетинають кілька цих середовищ, не вирішує проблему. І з ним важко не погодитися.
Українське суспільство живе в умовах війни – не тільки на фронті, але й в інформаційному просторі. Політичні погляди, ставлення до реформ, мови, релігії – усе це теми, які давно стали полем битви. Люди, що читають лише «свої» джерела, бачать лише одну сторону медалі і переконані, що інша сторона просто не має рації або навіть є ворожою. Наприклад, одні користувачі щодня бачать новини про корупцію влади, невдачі фронту і зраду на кожному кроці. Інші – бачать лише успішні контрнаступи, героїчні історії і бездоганну роботу уряду. І ті, і ті переконані, що вони знають правду, а всі інші – або наївні, або вороги. Так формується глибокий розкол.
Спочатку це здається зручним: навіщо читати те, що вас дратує? Але саме тут і починається проблема. Інформаційні бульбашки стали ідеальним інструментом для маніпуляцій. Коли людина постійно отримує підтвердження своїх переконань, вона стає вразливою до фейків і пропаганди. Ворогам не потрібно вигадувати складні схеми, а лише достатньо підкинути потрібний наратив у потрібну бульбашку. Решту зроблять алгоритми та наші власні упередження. Люди перестають перевіряти інформацію, бо вона відповідає їхнім очікуванням. В результаті, замість повноцінного діалогу маємо конфлікти. А там, де немає місця компромісам, спалахує ворожнеча. У розділеному на інформаційні табори суспільстві зникає довіра до інститутів влади, медіа і навіть до сусідів.
За даними дослідження, проведеного експертами “Вокс Україна” у 2024 році, було встановлено, що 50,6% респондентів визнають, що перебувають у соціальній бульбашці в соцмережах. В даному опитуванні взяли участь 257 осіб віком від 16 до 31 року, середній вік респондентів становив 19,9 років. Серед них 65,8% — жінки, а 34,2% — чоловіки. На момент проведення опитування 55,3% респондентів були працевлаштовані. В ході аналізу результатів було виявлено, що основними чинниками, що впливають на формування таких бульбашок, стали:
- соціальний конформізм (відчуття тиску щодо погодження з панівною думкою;
- частота взаємодії з різними поглядами;
- частота дискутування;
- розмір соціальної мережі.
Як свідчать результати дослідження, схильність до конформізму значною мірою впливає на поведінку людей в соціальних мережах. Підвищений тиск щодо узгодження з домінуючою думкою спонукає користувачів шукати інформацію та контакти, які підтверджують цей погляд. Так, прагнення до схвалення з боку однодумців сприяє утворенню соціальних бульбашок. Відсутність контактів з альтернативними точками зору заважає користувачам переосмислювати власні переконання, що, у свою чергу, сприяє формуванню або закріпленню соціальних бульбашок.
Ті ж, хто не відчуває себе частиною соціальної бульбашки, зазвичай не зазнають сильного тиску щодо узгодження своїх поглядів із загальноприйнятою думкою. Вони часто ведуть дискусії та відкриті до різних точок зору в соціальних мережах, навіть якщо користуються лише кількома з них.
Як зазначають експерти, алгоритми соцмереж не зважають на правдивість чи збалансованість інформації у стрічках користувачів. Адже їхня головна мета утримати увагу аудиторії та спонукати до подальшого перегляду будь –якою ціною. Так і виникає так звана воронка контенту. Наприклад, на платформі YouTube рекомендації можуть просувати цілі теорії змови. Варто лише один раз зацікавитися подібним відео, і ваша стрічка почне поступово змінюватися, адаптуючись до цього інтересу. У TikTok цей процес відбувається дуже швидко, формуючи інформаційну бульбашку в режимі реального часу.
Як людство завжди жило у власних ілюзіях
Але чи лише соціальні мережі стають колискою інформаційних бульбашок? Насправді, процес «емоційного зараження» має довгу історію. Людство жило в інформаційних бульбашках задовго до того, як з’явився Інтернет. Просто бульбашки ці змінювали форми, інструменти й масштаби, але суть залишалась тією ж: люди завжди шукали інформацію, яка підтверджує їхні переконання, і відкидали все, що вибивалося з комфортної картини світу. Проблема не в технологіях – вона закладена в нашій природі.
Згадайте часи, коли книги писалися вручну, а їх могли читати лише обрані – священики, вчені чи королі. Знання було розкішшю, а інформаційні бульбашки – частиною повсякденного життя. Люди вірили в те, що їм говорила церква або влада, бо інших джерел просто не було. Проста людина середньовіччя щиро думала, що земля – центр Всесвіту, а хвороби – це кара Божа.
Яскравим прикладом цього стала загадкова «танцювальна чума», яка охопила Європу між XI і XVII століттями. Найвідоміші її спалахи сталися у 1374 році в Меці, де 11 тисяч людей одночасно почали хаотично танцювати до повного виснаження, та у 1518 році в Страсбурзі, коли жінка на ім’я Троффеа своїм танцем спричинила масову істерію. Серед основних пояснень цього явища – отруєння галюциногенами споришу, масовий психоз, спричинений страхом голоду, бідності та епідемій, а також релігійні вірування, зокрема ідея «прокляття святого Вітта» як покарання за гріхи.
Коли з’явився друкарський верстат, здавалося, світ мав стати відкритішим, а інформація – доступнішою. Але ні. Верстат просто дозволив створити більше бульбашок. Протестанти і католики друкували свої трактати, кожен переконував у своїй правоті. Люди обирали ту книжку, яка більше відповідала їхнім переконанням, і трималися за неї, як за святу істину.
У XIX столітті, коли з’явилися газети, ситуація повторилася. Видання мали свої політичні погляди і підлаштовували новини під інтереси своєї аудиторії. Читачі купували газету не для того, щоб дізнатися правду, а щоб підтвердити те, у що вони вже вірили.
Потім з’явилося радіо і телебачення. Здавалося б, медіа мають давати об’єктивну картину світу. Але ми знову бачимо те саме: диктатори використовували радіо як інструмент пропаганди, демократичні країни – для просування своїх ідеалів. Кожен чув тільки те, що хотів почути.
Коли з’явився Інтернет, ми всі з полегкістю зітхнули, бо ось вона, свобода інформації! Тепер кожен зможе дізнатися все про все. Але Інтернет не знищив бульбашки. Вони стали ще щільнішими. Соцмережі дали можливість створити персоналізовані світи, де алгоритми підсовують нам контент, який ми точно лайкнемо.
Це зручно та, на превеликий жаль, небезпечно. Люди почали жити в паралельних реальностях. Хтось вірить у теорії змови, хтось бачить світ через політичні фільтри, а хтось взагалі живе в ілюзії, що все під контролем.
Інформаційні бульбашки не є проблемою технологій, це проблема людської природи. Але на відміну від середньовічних селян чи радянських громадян, ми маємо шанс вибратися з цих бульбашок. Питання лише в тому, чи захочемо ми це зробити. Бо іноді комфортна брехня здається привабливішою за незручну правду. Бульбашки ніколи не були просто забавкою або невинною рисою. Вони формували війни, революції і навіть голодомори. Коли людина переконана, що володіє єдиною істиною, вона стає небезпечною для себе, для оточення та для країни. Так створюються фанатики, радикали і ті, хто готовий руйнувати все, що не вписується в їхню реальність.
Як світ бореться з інформаційними бульбашками і чому це не завжди працює
Інформаційні бульбашки стали глобальною проблемою, і країни по всьому світу ламають голову, як з ними боротися. Одні намагаються крутити гайки законодавством, інші роблять ставку на освіту та медіаграмотність. Але правда в тому, що чарівної пігулки немає. У кожної країни свої методи, і не всі вони працюють так, як хотілося б.
Наприклад, Європейський Союз вирішив, що бульбашки та фейки – це не просто погано, а дуже погано, і пішов по шляху регуляції. У 2022 році ухвалили Акт про цифрові послуги (DSA), який змушує соцмережі боротися з дезінформацією. Тепер Facebook, Twitter і компанія мають видаляти фейковий контент і прозоро пояснювати, як працюють їхні алгоритми. Неправдиві новини видаляють швидше, а великі платформи несуть відповідальність за поширення брехні. Але водночас виникає проблема з цензурою. Адже важко виявити ту саму межу між боротьбою з фейками і обмеженням свободи слова. А ще регулятори не завжди встигають за креативністю нових маніпуляторів, які щохвилини вигадують нові методи поширення сумнівного контенту.
У США все складніше. Там свобода слова майже священна, і уряд не поспішає втручатися в роботу соцмереж. Замість жорстких законів зробили ставку на освіту та фактчекінг. У школах і університетах викладають медіаграмотність, а незалежні організації займаються перевіркою фактів, на кшталт, Snopes або FactCheck.org. Водночас, людей навчають критично мислити, а не просто забороняють контент. Але, як показала практика, навіть освічені люди можуть вірити у фейки, якщо вони підтверджують їхні переконання. А ще конспірологи просто не довіряють фактчекерам, бо за їх переконаннями, «вони всі підкуплені».
У Китаї взагалі інший підхід: якщо інформаційні бульбашки – це проблема, то давайте самі їх створимо і будемо контролювати. Великий китайський фаєрвол блокує доступ до західних ресурсів, а соцмережі жорстко фільтрують контент. Держава вирішує, що можна читати, а що – ні. Як результат, фейків і дезінформації ззовні справді стало менше. Але немає кому боротися з внутрішніми фейками, які ж поширює сама держава.
Швеція, Фінляндія і Норвегія показують приклад, як можна боротися з бульбашками без драконівських заходів. Там роблять ставку на медіаосвіту з дитячого садка і високий рівень довіри до незалежних ЗМІ. У школах дітей вчать перевіряти джерела, аналізувати інформацію і не вірити всьому підряд. В ході цього, люди самі вміють фільтрувати інформацію, а не чекають, що це зробить держава. Але і тут не обійшлося без мінусів. Такий підхід працює тільки там, де високий рівень довіри до інституцій. У країнах, де влада і медіа асоціюються з корупцією, така модель просто не втримається.
У багатьох країнах Африки і Латинської Америки інформаційні бульбашки вже давно перестали бути проблемою Інтернету. Це питання виживання. Наприклад, під час епідемії COVID-19 фейки про лікування призводили до реальних смертей. В деяких країнах навіть месенджери типу WhatsApp стали головним каналом для поширення брехні. Оскільки доступ до Інтернету і освіти в цих країнах обмежений, то фейки поширюються швидше, ніж офіційна інформація. А недовіра до урядів робить будь-які ініціативи малоефективними.
Очевидно, що світ ще не знайшов ідеального способу боротися з інформаційними бульбашками. Але є одне правило, яке працює всюди: критичне мислення – це найкраща зброя проти брехні. Жодні закони чи алгоритми не врятують нас, якщо ми самі не навчимося ставити під сумнів інформацію і виходити за межі своїх комфортних бульбашок. І хоча це не завжди приємно, саме це допоможе залишатися в реальності, а не в ілюзіях.
Перший крок до боротьби з проблемою – це визнання, що ви теж у бульбашці. Так, навіть якщо здається, що ви мислите критично. Не дарма психологи радять виходити з зони комфорту. Треба читати різні, альтернативні точки зору, навіть якщо це незручно і неприємно. Варто перевіряти факти та ставити під сумнів навіть очевидні речі. Ну і найголовніше, треба цінувати діалог. Розмовляйте з людьми, які думають інакше. Не для того, щоб переконати чи посваритися, а щоб зрозуміти.
При цьому свої корисні плоди приносять освіта і медіаграмотність. Адже, якщо люди вчаться мислити критично, то вони перестають бути заручниками першої-ліпшої брехні. Розуміючись на алгоритмах соцмереж, користувачі стають менш залежними від інформаційних бульбашок. Фактчекінг, навіть якщо і не всі вірять перевірці фактів, все ж таки допомагає створити інформаційне поле, де брехню легше викривати. Водночас, будь-які цензури і заборони лише приглушують симптоми, не вирішуючи головну проблему. Люди просто переходять в інші платформи або створюють закриті групи. Якщо ж дати повну свободу, то фейки поширяться як пожежа. Люди будуть сприймати «зручну правду», навіть, якщо це чиста вигадка.
Інформаційні бульбашки є не просто зручним фільтром для новин, а пастка, яка поступово затягує суспільство в ізоляцію. Ми більше не шукаємо факти, ми шукаємо підтвердження своїм переконанням. Якщо інформація співпадає з тим, що подобається – це правда. Все інше автоматично записується в «брехню», або «чужу думку, яку краще ігнорувати». В результаті суспільство розсипається на дрібні табори, де кожен впевнений, що знає істину, а всі інші – «ідеологічні вороги». Саме тому діалог стає неможливим, бо як розмовляти з тими, хто начебто не розуміє очевидного? Ми ризикуємо перетворитися на натовп зомбі, що ковтає інформацію без розбору і втрачає здатність мислити критично.
І найстрашніше – це не відбувається за одну ніч. Ми звикаємо до своїх бульбашок поступово, поки одного дня не виявляємо, що світ за їхніми межами здається чужим і ворожим. Чи луснуть ці бульбашки? Авжеж луснуть. Але питання в тому, чи готові ми зустріти реальність без ілюзій, коли це станеться. І чи не буде вже запізно.
