Наелектризованому українському суспільству достатньо було невеличкого сірника, щоб вкотре спалахнула пожежа. Вже другу добу поспіль соціальні мережі, блогери та й фахові журналісти безупинно «перетирають» матеріал Associated Press, присвячений Валерію Залужному. Саме матеріал, а не інтерв’ю, як багато хто охрестив цей текст. Різниця принципова, але ми поговоримо про це трохи згодом. Найважливіше одразу зрозуміти, що відома американська агенція досягла своєї мети, про яку побіжно заявила в самому матеріалі. Цитуємо:
“Навіть через роки це викриття (обшуки в офісі Залужного) загрожує поляризувати громадську думку в Україні у критичний момент війни“. Саме так, і AP це вдалося.
Інсайди від колишнього головнокомандувача поділили суспільство на табори. “За Залужного”, “За Зеленського” і традиційно: “Проти всіх”. Стрічки новин і соцмереж наповнилися питаннями не змісту, а вибору сторони. І в цьому, власне, й полягав ефект публікації, яка, здавалося б, лише побіжно констатувала ризик поляризації. Далі – більше. Під вибір підтягнули вибори – президентські. І пішов потік припущень щодо кандидатів, рейтинги, обвинувачення і оприлюднення “брудної білизни” претендентів на президентське крісло. Залужному пригадали дисертацію, захищену у Ківалова, інвалідність, відпочинок за кордоном у статусі посла. Зеленському – вже традиційні шашлики у травні, дороги і сварки зі «сталевим генералом», що призвели до провалу контрнаступу.
Соціологія як тригер: від фантому до реального рейтингу
Свого часу відомий французький дослідник П’єр Бурд’є, критикуючи методи прикладної соціології в роботі “Громадської думки не існує”, слушно зауважив: під час соцопитувань соціологи орієнтують людей не стільки на те, як думати, скільки на те, про що думати. Коли пересічному містянину біля супермаркету черговий дослідник суспільних настроїв підсовує анкету, в ній – низка питань, про які людина, сфокусована на побуті й покупках, й гадки не мала. Власне, до того моменту, доки їй на «болючі» питання не відкрив очі соціолог. Тут пригадується цікавий соціологічний експеримент 2019 року. У перелік політсил, що планували похід у парламент, соціологи додали ще не існуючу тоді “партію Святослава Вакарчука” (“Голос” утворився пізніше). Показово, що респонденти залюбки ставили позначку біля назви фантомної політсили – на тій простій підставі, що її назву, пов’язану з упізнаваною постаттю, було включено до анкети самими дослідниками.
Власне той самий механізм спрацював і у випадку з матеріалом Associated Press. Коли в інформаційний простір була уведена рамка “Зеленський — Залужний” як головна лінія напруги, вона почала жити самостійним життям. Оскільки авторитетне міжнародне медіа заявило про “головного суперника”, “розкол” і “гіпотетичні вибори”, це перевело потенційну можливість у площину очікуваного сценарію. Українська преса звернулася до рейтингів, і подала це так, наче дата виборів вже призначена, і штаби почали підготовку до узвичаєної в українському політикумі боротьби. Видання “Главком”, скажімо, опублікувало інтерв’ю з авторитетним українським соціологом Володимиром Паніотто, який із твердою однозначністю заявив: “Залужний досі виглядає як єдина людина, яка може виграти у Зеленського”. Соціолог також пройшовся по кандидатурах Буданова і Сирського, але не знайшов їх достатньо переконливими для українського електорату.
Це не інтерв’ю: жанрова підміна
Світові медіа називають матеріал «інтерв’ю», але за професійними стандартами його можна визначити як feature-матеріал з елементами коментованої реконструкції подій або політичний профайл із сюжетною лінією конфлікту. Чому? У матеріалі не простежується типовий для інтерв’ю формат “питання–відповідь”. Журналіст не демонструє хід розмови. Всі репліки Залужного – фрагментарні і вбудовані в авторську розповідь. Прямої мови – обмаль. Обрано лише ті фрази, які створюють ефект конфлікту: “Я буду боротися з вами…”, “Я знаю, як битися”.
Фактично ми не знаємо, які питання ставилися Залужному, у якому тоні, чи були уточнення, чи йшлося про стосунки генерала із Зеленським як про конфлікт. Авторська позиція у цьому матеріалі домінує над джерелами. І конфліктна спрямованість у ньому очевидна. Навіть скандальний політичний консультант Пол Манафорт, від послуг якого Залужний нібито відмовився, виринає наприкінці матеріалу недарма. Співпраці ж немає, тож нащо про неї говорити? Однак і у цій згадці AP закинула гачок, на який упіймалося чимало читачів:
“Я до останнього не вірив, що Залужний погодився співпрацювати з таким зашквареним політтехнологом як Пол Манафорт. Тепер сумніву немає. Можна хоч сто разів написати – ВІДМОВИВСЯ, але стиль кампанії чітко каже, чиї липкі ручки маніпулюють за кулісами цією грою“.
Реплік на кшталт цієї у медіапросторі достатньо, щоб говорити про те, що побіжна примітка перетворилася на тригер для домислів. Якщо з’явився дим – значить, мусить бути і вогонь. Інакше ж не буває. Певно, такою логікою керуються ті, хто робить висновки на основі відверто маніпулятивного контенту. Це показовий приклад того, як журналістський прийом – розміщення резонансної деталі наприкінці матеріалу – може змінити кут сприйняття всього тексту і запустити ланцюг інтерпретацій, які розгортаються вже поза межами матеріалу.
Сплеск уваги до Залужного засвідчила і статистика Гугл-трендів. 18-20 лютого – це дати, в які за кількістю запитів генерал обігнав Зеленського практично на третину.
Фото: Гугл-тренди
Програмування поляризації: як працює рамка
Матеріал конструює вісь Зеленський/Залужний як головну політичну вісь країни. Звернемо увагу на те, що текст починається не з факту, а з формули, винесеної у заголовок: генерал, який уважається головним політичним суперником Зеленського. Читачам одразу задають рольову модель: Зеленський – влада, Залужний – конкурент.
Вставка про гіпотетичні вибори, рейтинг 23% проти 20% переводить історію з минулої управлінської кризи у площину майбутньої політичної боротьби. У матеріалі впадає в око асинхронність підтверджень. Валерій Залужний розповідає про “рейд” як про факт і трактує його як акт залякування. СБУ у відповідь заявляє, що обшуку не було, визнаючи лише, що адреса фігурувала в іншому провадженні. Саме ж AP окремо зазначає, що не змогло незалежно підтвердити версію Залужного. Формально позиції всіх сторін подані. Проте композиційно текст вибудуваний так, що драматургічний центр тяжіння припадає на опис «кризи» й емоційні цитати, тоді як спростування і застереження про непідтвердженість залишаються на периферії. У результаті подія сприймається як така, що відбулася саме як акт тиску, хоча редакційно це не доведено.
У тексті з’являються й аноніми – “два західні оборонні чиновники”, а також “офіційна особа, близька до Залужного”. Їх твердження набувають ваги «незалежної оцінки», хоча по суті залишаються неперевірюваними.
Досить показово, що саме Associated Press опублікував цей матеріал. У міжнародній політичній комунікації важливо не лише що пишуть, а й хто це пише. AP – джерело, на яке орієнтуються тисячі медіа, уряди та дипломати, а його матеріали часто стають базовою інформацією для оцінки ситуації і формування стратегічних кроків. Коли текст виходить у AP, він автоматично цитується у сотні видань – від Канади до Австралії – перетворюючи локальні заяви на глобальний сигнал, який може стати у нагоді тим, хто зацікавлений у формуванні міжнародного наративу щодо української політики.
Ефект рибки гуппі: увага, що стрибає
Реакція суспільства на публікацію AP демонструє: масова увага в Україні залишається надзвичайно вразливою до медіаманіпуляцій. Читати коментарі під “інтерв’ю” Залужного – це як дивитися на гуппі в акваріумі: увага перескакує від сенсації до сенсації, факти швидко губляться, а емоційний сигнал лишається.
Війна не навчила людей думати критично чи користуватися базовими інструментами перевірки інформації. Медіаспоживачі часто не пам’ятають, що було сказано і зроблено тим чи іншим можновладцем, не перевіряють факти, проте миттєво приймають нав’язані рамки. Поєднання цього “ефекту сенсаційної уваги” та системного просування потрібної версії реальності створює ґрунт для прийняття псевдореальності. Якщо нинішня влада остаточно закріпить контроль над медіапростором, історія війни ризикує бути переписаною докорінно, подібно до того, як Москва редагує наративи про Другу світову.
Ще гірше: населення майже не знає, як працює влада в Україні, і як наслідок – очевидні факти лишаються непоміченими, а вигадане сприймається як реальність. Прагнення замислитися “Як так?” немає. А мовчання самих учасників процесу – військових і чиновників, що опинилися в заручниках системи, прикритої “єдністю” – фактично благословляє підміну реальності. Визнання власних помилок може лякати, але відкритий діалог та “згадування всього” здатні стати терапією для суспільства. Коли стане очевидно, що верхівка перекладає свої помилки на виконавців, з’явиться шанс почути: “Я не буду відповідати за чуже, а от про свою зону відповідальності скажу”.
На жаль, багато уроків війни не засвоєно, критичне мислення в більшості населення відсутнє, а медіатригери та рамки працюють безперешкодно. У такому медіаполі контрастні заяви й маніпуляції здатні формувати настрої, що підривають країну зсередини.
