Ініціатива Дональда Трампа зі створення так званої Ради миру (Board of Peace) ‒ міжнародного органу для нагляду за припиненням вогню та післявоєнним врегулюванням у Газі ‒ швидко переросла межі регіонального проєкту. Уже на етапі перших запрошень стало зрозуміло: йдеться не лише про Газу і не лише про Близький Схід, а про спробу сформувати паралельну систему глобального управління конфліктами, де ключова роль відводиться Сполученим Штатам і особисто чинному президентові США. І хоча офіційно йдеться про стабілізацію та відбудову, сам формат Ради миру виглядає так, ніби полювання на Нобелівську премію миру для Трампа триває ‒ просто цього разу з новою інституційною упаковкою.
Трамп вже давно критикує ООН як неефективну організацію, а тепер намагається переконати світових лідерів, що він створив більш дієвий механізм для забезпечення глобального миру.
Від Гази ‒ до глобального мандата
Первинно Рада миру подавалася як “перехідний міжнародний орган”, покликаний супроводжувати другу фазу припинення вогню між Ізраїлем і ХАМАСом та координувати відбудову Гази. Відповідно до бачення Трампа, цей орган мав об’єднати світових лідерів, а сам президент США ‒ очолити процес як гарант безпеки й стабільності.
Проте оприлюднений днями проєкт статуту Ради миру суттєво розширив рамку: орган декларує мету “забезпечення тривалого миру в регіонах, уражених або загрожених конфліктом” ‒ без територіальних обмежень і без чіткої прив’язки до Гази. Фактично, Трамп пропонує створити більш «гнучку» і «ефективну» альтернативу існуючим міжнародним механізмам, насамперед Організації Об’єднаних Націй.
Саме ця універсалізація і викликала різку реакцію в дипломатичних колах.
Персоналізована влада і «платний» мир
Ключова особливість Ради миру ‒ високий рівень персоналізації влади. Статут передбачає, що Дональд Трамп як голова:
-призначає виконавчу раду;
-має право вето на рішення;
-може створювати або розпускати підпорядковані органи;
-ухвалює директиви та резолюції від імені Ради;
-визначає власного наступника.
Окрему критику викликала фінансова модель: країнам пропонується або безкоштовне трирічне членство, або постійне місце за умови внеску понад 1 млрд доларів уже в перший рік. Таким чином, доступ до ухвалення рішень фактично прив’язується до фінансової спроможності, що суперечить базовій логіці багатосторонньої дипломатії.
Аналітики називають це комерціалізацією миру та небезпечним прецедентом, коли міжнародна безпека стає предметом “входу за квитком”.
Франція каже “ні”: страх підриву ООН і дипломатія примусу
Однією з перших країн, що публічно дистанціювалися від ініціативи, стала Франція. За словами високопоставленого французького посадовця, Париж не має наміру приєднуватися до Ради миру, оскільки її статут “ставить під сумнів роль і повноваження Організації Об’єднаних Націй”.
Як зазначає Le Monde, у Парижі з пересторогою сприйняли не лише саму ідею створення нового “міжнародного органу”, а й перегляд початкових амбіцій проєкту. Якщо спершу Рада миру задумувалася як тимчасовий механізм для координації післявоєнної відбудови Гази ‒ з чітким мандатом і строком дії до 2027 року, ‒ то оприлюднена згодом хартія демонструє значно ширші претензії. Вона фактично позиціонує Раду як інструмент глобального “миробудування”, покликаний обійти повільні й часто паралізовані механізми ООН, які Дональд Трамп традиційно критикує.
Для Франції ‒ постійного члена Ради Безпеки ООН ‒ така трансформація є принципово неприйнятною. У Єлисейському палаці побоюються, що створення альтернативної структури з персоналізованим керівництвом і розмитими процедурами відповідальності означатиме ерозію засад багатостороннього світового порядку, яким би недосконалим він не був.
Додаткового напруження додала й реакція самого Дональда Трампа. Після відмови Еммануеля Макрона приєднатися до Ради миру президент США публічно пригрозив запровадити 200-відсоткові мита на французькі вина та шампанське, фактично поєднавши зовнішньополітичну ініціативу з торговельним тиском. У Парижі цей крок розцінили як приклад дипломатії примусу, що ще більше підкріпила сумніви щодо справжньої природи “миротворчого” проєкту.
У підсумку французька позиція виявилася не лише реакцією на конкретну ініціативу Трампа, а й захистом інституційної логіки міжнародних відносин, у якій мир не може бути результатом одноосібної волі, фінансових внесків чи тарифних погроз.
Реакція ЄС і Німеччини
Європейський Союз і провідні європейські столиці сприйняли ініціативу Трампа зі створення Ради миру з обережністю. У Брюсселі наголошують, що будь-які нові міжнародні формати мають доповнювати, а не замінювати існуючі багатосторонні механізми, такі як Організація Об’єднаних Націй. Представники ЄС підкреслюють необхідність прозорих процедур, дотримання міжнародного права та залучення всіх сторін конфлікту, включно з постраждалими державами та цивільним населенням, у процес прийняття рішень.
Німеччина, як ключовий партнер у ЄС і постійний учасник миротворчих ініціатив, висловила стурбованість щодо концентрації повноважень у руках одного лідера та потенційного обходу процедур ООН. Берлін наголошує на важливості збереження універсальних норм і міжнародного права як основи будь-якого мирного врегулювання. Водночас у Німеччині позитивно оцінюють готовність США долучати міжнародних партнерів до миротворчих зусиль, але вважають, що успіх таких ініціатив залежатиме від їхньої легітимності та взаємної координації з існуючими міжнародними структурами.
Загалом позиція ЄС і Німеччини демонструє прагнення зберегти баланс між підтримкою ініціатив щодо стабілізації регіонів конфлікту та дотриманням принципів багатосторонності й міжнародного права.
Москва “вивчає деталі”: запрошення Путіну
На цьому тлі особливо показовою стала заява Кремля про те, що Володимир Путін отримав офіційне запрошення приєднатися до Ради миру. За словами речника президента РФ Дмитра Пєскова, Москва наразі “вивчає всі деталі пропозиції” і має намір уточнити її параметри з американською стороною.
Сам факт запрошення Росії ‒ країни, що веде повномасштабну війну проти України і перебуває під масштабними санкціями, ‒ посилює критику Ради миру як інструмента політичної доцільності, а не ціннісного порядку. У логіці Трампа, схоже, ключовим є не дотримання міжнародного права, а готовність гравців сісти за стіл переговорів на запропонованих ним умовах.
До речі до Ради миру запрошена і Білорусь. Речник Міністерства закордонних справ Білорусі повідомив у понеділок, що країна готова брати участь у роботі Ради миру та сподівається, що організація зможе значно розширити свою діяльність і повноваження за межі початкової ініціативи.
Газа без палестинців
Парадоксально, але при всій риториці про мир і стабільність, жоден палестинець наразі не входить до складу Ради миру. Управління Газою планується передати технократичному комітету, який діятиме під наглядом Ради, але без політичного представництва палестинського суспільства.
Критики називають це неоколоніальним підходом, що підміняє право на самовизначення зовнішнім адмініструванням. У статуті Ради немає згадки про дводержавне рішення, а сама Газа розглядається радше як об’єкт управління, ніж як політична спільнота.
Альтернатива ООН чи її демонтаж?
Рада миру Трампа постає як симптом глибшої кризи глобального врядування. Недовіра до ООН, розчарування багатосторонніми інститутами, прагнення швидких і контрольованих рішень ‒ усе це знайшло відображення в новій ініціативі Білого дому.
Питання, однак, залишається відкритим: чи стане Рада миру інструментом деескалації, чи ще одним важелем геополітичного тиску, персоналізованим і фінансово селективним. У будь-якому разі, ця ініціатива вже змінює дискусію про те, хто і на яких умовах має право говорити від імені миру у XXI столітті.
Український вимір: що “Рада миру” означає для війни Росії проти України
Ініціатива Дональда Трампа зі створення Ради миру має значення для України, яке виходить за межі Близького Сходу. Універсальний мандат нового органу ‒ можливість втручатися в “усі конфлікти, що загрожують глобальній стабільності” ‒ робить його потенційно релевантним і для російсько-української війни.
Модель, запропонована Трампом для Гази, ‒ зовнішнє управління та технократичні органи без участі політичного представництва постраждалої сторони ‒ викликає увагу і в українському контексті. Подібний підхід у разі перенесення на війну в Україні міг би призводити до тиску на Київ у напрямку компромісів і до нав’язування формул врегулювання, що не враховують ключові питання деокупації, репарацій і гарантій безпеки.
Не менш важливим є аспект взаємодії з ООН. Україна активно використовує платформи Організації Об’єднаних Націй для фіксації злочину агресії, формування міжнародної підтримки та легітимації санкцій. Створення паралельного органу з широкими повноваженнями, без чітких процедур відповідальності і з концентрацією рішень в руках однієї особи, може ускладнювати роботу існуючих багатосторонніх механізмів.
Фінансова модель Ради миру, що передбачає платне постійне членство, додає ще один рівень складності. Вона формує нову логіку впливу, де значення можуть надаватися фінансовим внескам, а не дотриманню принципів. У такій ситуації Україна має бути уважною до того, щоб її стратегічні інтереси й питання безпеки залишалися чітко захищеними.
Загалом Рада миру Трампа сприймається як новий міжнародний інструмент, що може доповнювати, але не замінювати існуючі механізми, і для України ключовим є збереження принципової прив’язки врегулювання до міжнародного права, суверенітету та відповідальності агресора.
