В Україні аптечні заклади зобов’язані забезпечувати відпуск лікарських засобів виключно працівниками, які мають фармацевтичну освіту та відповідну кваліфікацію. Проте в реальній практиці останніми роками формується тривожна практика: аптеки не мають укомплектованого штату фахівців. Це підриває принципи безпечної фармакотерапії, збільшує ризик помилок і послаблює відповідальність за наслідки використання лікарських засобів. Ситуація, що склалась, є результатом системної бездіяльності на рівні державного управління. При наявності нормативних вимог їхнє дотримання не забезпечується, а відсутність реагування з боку профільних органів свідчить про відсутність фактичного інституційного контролю.
Аптечна реальність під прицілом перевірок
Нещодавно стало відомо, що Державна служба з лікарських засобів та контролю за наркотиками (Держлікслужба) запланувала перевірку аптечних установ на відповідність вимогам щодо наявності кваліфікованих фармацевтів. Підставою для такої перевірки стало виявлення низки аптеками у першому кварталі 2025 року, де не було фахівців, які б відповідали вимогам щодо освіти та кваліфікації. Зокрема, це стосується аптек, де відпуск лікарських засобів здійснюють працівники без профільної фармацевтичної освіти.
Ця проблема не є випадковістю. Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ) вже давно наголошує на важливості присутності в аптеках лише кваліфікованих спеціалістів, адже їх компетенція напряму впливає на безпеку пацієнтів. Ліки, що продаються без контролю компетентного фармацевта, можуть не тільки не допомогти хворому, а й завдати серйозної шкоди. Така ситуація є потенційно небезпечною, адже навіть незначні помилки у відпуску лікарських засобів можуть призвести до серйозних медичних ускладнень.
Міністерство наголошує, що відпуск медикаментів без участі фармацевта є порушенням основних стандартів аптечної діяльності. Відповідно, аптеки, де цей стандарт не дотримується, підлягатимуть жорсткішим перевіркам з боку Держлікслужби. Вже на цьому етапі система ЄСОЗ (Єдина система охорони здоров’я) виявила низку аптечних закладів, де не працюють фахівці з фармацевтичною освітою. Завдяки цій електронній системі є можливість не тільки ідентифікувати аптечних працівників за їхніми посадовими обов’язками, освітою та досвідом, а й здійснювати ефективний моніторинг виконання ліцензійних умов.
Як так сталося, що в нашій країні дійшли до такої ситуації? Відповідальність за неї повністю лежить на державних органах, які зобов’язані були забезпечити дотримання контролю. У першу чергу — на Кабінеті Міністрів України, який визначає загальну політику у сфері охорони здоров’я, а також на Міністерстві охорони здоров’я, яке мало передбачити механізми контролю і впливу в умовах кадрової нестачі. Ця проблема не є новою, вона давно була відома міністерству щонайменше з 2021 року, але жодна структурна відповідь на неї не була сформована. Однак уряд не ініціював жодної законодавчої або підзаконної ініціативи, яка б забезпечила запобігання таким порушенням — шляхом посилення нагляду, встановлення санкцій або введення обов’язкових механізмів підтвердження фахової присутності під час кожної зміни. Також не були створені стимулюючі механізми для аптечних закладів щодо забезпечення штатного фахового персоналу, зокрема в умовах дефіциту.
Крім того, Державна служба з лікарських засобів та контролю за наркотиками має повноваження проводити перевірки аптечних закладів, зокрема щодо дотримання вимог до кадрового складу. Проте практика таких перевірок в останні роки виявилася неефективною. Виявлені порушення, як правило, не тягнули за собою системних наслідків, а самі перевірки були епізодичними та формальними.
Однак проблема не обмежується лише наявністю або відсутністю кваліфікованих кадрів. Вона також вказує на глибші системні недоліки в організації фармацевтичного сектору України. Чи вистачає у державі необхідних заходів для підготовки та підтримки кваліфікованих спеціалістів? Чи існують адекватні умови для забезпечення аптек професіоналами з відповідною освітою? Таких питань чимало.
Фармацевтична освіта в Україні
В Україні фармацевтичну освіту можна здобути в 17 закладах вищої освіти, зокрема в Національному фармацевтичному університеті (НФаУ) в Харкові, який є провідним у цій галузі. Крім того, 6 установ готують фахівців за напрямом “Промислова фармація”, а 32 заклади вищої освіти I–II рівнів акредитації (медичні училища та фармацевтичні коледжі) здійснюють підготовку фармацевтів середньої ланки. Загалом, в Україні функціонує понад 50 навчальних закладів, що готують фахівців у галузі фармації, забезпечуючи потреби понад 25 тисяч аптек.
Варто зазначити, що щорічно в Україні випускається близько 3–4 тисяч студентів за спеціальністю “Фармація”, що свідчить про стабільний попит на цю професію. Втім, попри кількість освітніх програм і випускників, проблема нестачі кваліфікованих кадрів у сфері фармації залишається актуальною. Серед причин — відтік молодих спеціалістів з професії, недостатня мотивація залишатися у сфері через невисокі зарплати, а також розрив між теоретичною підготовкою у закладах освіти та реальними вимогами роботодавців.
Серед частих уявлень про професію фармацевта й досі побутує помилкова думка, що його місце виключно за аптечним прилавком. Насправді спектр можливостей для спеціалістів цієї галузі значно ширший. Фармацевти можуть працювати не тільки в аптеках, а й на складах лікарських засобів, у виробничих підрозділах фармацевтичних компаній, у лабораторіях, інтернет-магазинах, які торгують медичними товарами, а також у системі освіти й науково-дослідних установах.
На початку 2024 року портал працевлаштування work.ua опублікував 928 відкритих вакансій для фахівців фармацевтичного профілю. Середній рівень заробітної плати на ринку становив 20 000 грн. Водночас ця цифра значно варіюється залежно від регіону й конкретного роботодавця. У Києві фармацевтам пропонують зарплати від 22 000 грн, у Дніпрі – від 21 500 грн, а у Львові – близько 19 000 грн.
У більшості вакансій роботодавці висувають типові вимоги до кандидатів. Передусім — це наявність фармацевтичної освіти. Досить часто компанії готові розглядати кандидатів, які ще навчаються, але вже на старших курсах. Обов’язковими також є навички роботи з персональним комп’ютером, включно з володінням Microsoft Office, а також здатність орієнтуватися в лікарських засобах: підбирати аналоги з урахуванням дозувань і форми випуску. Фахівець, який претендує на посаду фармацевта, повинен володіти знаннями з низки фундаментальних дисциплін.
Це, зокрема, аптечна технологія ліків, фармацевтична хімія, фармакологія, а також економіка та організація фармацевтичної діяльності. Обов’язки фармацевтів, які працюють в аптеках, зазвичай охоплюють кілька напрямів. Основні з них — це реалізація лікарських засобів та супутньої продукції, ведення документації, облік дефектного товару, приймання нових партій препаратів. Важливу роль відіграє й консультаційна функція: фармацевти мають надавати покупцям вичерпну інформацію щодо вживання препаратів. Також у коло щоденних обов’язків входить підтримка порядку в торговому залі, на полицях і в складських приміщеннях, а в умовах сучасної цифрової торгівлі — ще й обробка онлайн-замовлень.
Фармацевти, які обіймають адміністративні посади, наприклад, завідувачі аптек, мають ширший спектр обов’язків. Вони відповідають за формування асортименту медикаментів, забезпечують ефективне функціонування аптеки, контролюють дотримання умов зберігання ліків, організовують роботу персоналу й слідкують за своєчасним поповненням товарних запасів.
Таким чином, професія фармацевта — це далеко не лише робота за касою чи продаж таблеток. Це комплексна, багатопрофільна спеціальність, яка потребує серйозної підготовки, відповідальності та здатності працювати як з людьми, так і з точними технологічними й адміністративними процесами. Але ситуація з нестачею спеціалістів в цій сфері вказує на необхідність не лише кількісного забезпечення кадрів, а й якісного переосмислення підготовки фармацевтів: модернізації навчальних програм, підвищення практичної складової освіти, а також створення умов, за яких робота в аптеці буде привабливою як з професійної, так і з економічної точки зору.
Однією з ключових ініціатив для вирішення цих проблем є запуск реєстру фармацевтів. Це дозволить не лише уніфікувати базу даних про працівників аптечних закладів, а й створити прозору систему моніторингу кадрових ресурсів у медичній сфері. Система ЄСОЗ допоможе збільшити прозорість цього процесу та інтегрувати дані про фармацевтів до єдиного реєстру медичних працівників, що, безумовно, підвищить довіру громадян до системи охорони здоров’я.
Проте навіть цей крок не є панацеєю. Головною проблемою залишається недостатня кількість висококваліфікованих кадрів. У зв’язку з цим, одними лише перевірками та наданням ліцензій не обійтися. Система підготовки фармацевтів потребує реальних реформ. Освітні заклади мають забезпечити не тільки базові знання, а й практичні навички, що відповідають вимогам сучасної фармацевтичної діяльності. Потрібно створювати стимули для залучення молодих фахівців до аптечної практики та подбати про те, щоб професія фармацевта стала престижною і фінансово привабливою.
У свою чергу, контроль за дотриманням вимог щодо кваліфікації працівників аптек повинен стати більш системним і регулярним, а не обмежуватися поодинокими перевірками. Лише комплексний підхід дозволить створити дієву модель забезпечення фармацевтами аптечної мережі, де кожен пацієнт буде впевнений, що ліки йому відпускає кваліфікований спеціаліст.
Як аптеки працювали до 1991 року
Раніше аптечна система не була прибутковим бізнесом, вона представляла собою частину державної медичної машини — централізованої, бюрократизованої, але структурованої до кісток. Аптеки не належали приватним особам, були державною власністю й підпорядковувалися Міністерству охорони здоров’я, а на місцях — відповідним облздороввідділам. При цьому основна задача аптеки полягала не у прибутку, а забезпеченні населення лікарськими засобами, які, до речі, теж випускалися виключно на державних фармзаводах. Ніяких закордонних брендів, маркетингу чи “акцій на жарознижувальне”, все видавалося чітко за списком, погодженим міністерством. Так, раніше не було такого розмаїття ліків, але був жорсткий контроль над галуззю.
Важливо розуміти, що в ті часи до аптеки без диплому було не потрапити. Освіта була обов’язковою: провізори й фармацевти здобували спеціальність у медичних інститутах та фармацевтичних технікумах. Стажування, іспити, перевірки — усе, як годиться. У фармацевта була чітко окреслена зона відповідальності. Випускник технікуму міг працювати фармацевтом, але не завідувачем. Для цього потрібно було здобути вищу освіту, накопичити досвід і лояльність до системи. Більше того — в аптеках працювали й лабораторії з виготовлення препаратів. Якщо потрібних ліків не було на полицях аптек, то їх виготовляли за рецептом лікаря прямо в аптеці. Для цього існували окремі працівники — галенові та асистентські фармацевти, які знали технології і виготовляли розчини, настоянки, мазі і навіть свічки. Зараз такого, нажаль, немає, бо це невигідно. Цей рівень фаховості зараз зустрічається хіба що у спеціалізованих лікарняних аптеках.
Крім того, інспекції в аптеках були регулярні й жорсткі. Все досконало перевіряли — від правильності зберігання препаратів до наявності санітарних журналів. Зайвий флакон спирту міг стати причиною суворого допиту, чому він не врахований. Препарат з терміном, який збігає через місяць треба було терміново списати або здати, а не втюхати бідолазі-покупцю. Хоча в ті часи не було електронної системи ведення документації, радянська система не допускала збоїв та неточностей. За порушення накладалися дисциплінарні стягнення, звільнення або, у разі серйозних зловживань, запроваджували кримінальну відповідальність. Аптека була установою медичної системи, а не торговим майданчиком.
Але з часом аптечні заклади перейшли в приватні руки, частину розграбували, частину приватизували або перепрофілювали. Ліцензування почало працювати, але без сильної системи контролю. Відбувся кадровий відтік — багато фахівців з дипломами просто залишили аптечну сферу, розчарувавшись у рівні зарплат і перспективах. Однак система деградувала не миттєво, а поступово, втрачаючи те, що колись було нормою: фаховість, контроль і відповідальність.
Стандарти та роль фармацевтів у різних країнах
Варто зазначити, що аптечний бізнес не можливо сприймати як просто комерційну діяльність, адже це частина медичної інфраструктури, що безпосередньо впливає на здоров’я громадян. В Україні питання кваліфікації працівників аптек стало актуальним лише останнім часом. Поглянемо на досвід інших країн і дізнаємося, як організований аптечний бізнес за кордоном.
В Європі аптечний бізнес чітко регламентований, а вимоги до кваліфікації працівників аптек одна з основних умов для отримання ліцензії. Наприклад, у Німеччині, Франції та Великій Британії аптечний персонал повинен мати фармацевтичну освіту. Це не просто формальність, а гарантія того, що пацієнти отримують кваліфіковану допомогу в процесі відпуску лікарських засобів. У цих країнах фармацевт – не просто людина, яка видає ліки, а ключова фігура у процесі консультування пацієнтів. Вони мають знання не лише про самі препарати, а й про взаємодію ліків, можливі побічні ефекти та правильне дозування. У Великій Британії фармацевти зобов’язані постійно оновлювати свої знання через систему безперервної професійної освіти, що допомагає їм залишатися в курсі новітніх медичних досягнень. У Німеччині та Франції система сертифікації і ліцензування фармацевтів є суворою. Щоб стати фармацевтом, необхідно пройти кілька років навчання в університеті, а також пройти серйозну практичну підготовку. Окрім цього, фармацевти зобов’язані складати іспити, що підтверджують їхню кваліфікацію, і регулярно проходити курси підвищення кваліфікації.
У США ситуація подібна, хоча тут є певна свобода вибору щодо того, хто саме має працювати в аптеці, на практиці більшість аптек мають штат фармацевтів з відповідною освітою. У більшості штатів закони вимагають, щоб ліки відпускав лише фармацевт з ліцензією, яку можна отримати лише після завершення програми навчання в акредитованому навчальному закладі. Проте, в США є деякі відмінності у підходах залежно від штату. Наприклад, в деяких штатах дозволяється працювати в аптеках фармацевтичним асистентам, які мають меншу кваліфікацію.
Проте навіть вони мають проходити навчання, що включає основи фармацевтики, аптечної логістики та взаємодії з клієнтами. Водночас фармацевт завжди залишатиметься основною фігурою для консультативних послуг і прийняття рішень. У більшості штатів США для того, щоб працювати в аптеці, потрібно пройти сертифікацію і навчання, що відповідає національним стандартам. При цьому фармацевти тут окрім відпуску ліків також займаються управлінням лікарських засобів, контролюють їхню безпеку і можуть надавати рекомендації щодо дозувань і взаємодії препаратів.
Японія також має чітку систему контролю за фармацевтичним бізнесом. Тут аптекарі сприймаються як важливі радники у процесі лікування. Як і в Європі, для того, щоб працювати в аптеці, необхідно пройти кілька років навчання в університеті, скласти іспити та отримати ліцензію. В Японії система фармацевтів працює у тісній співпраці з лікарями. І хоча роль фармацевтів є критично важливою, деякі великі аптечні мережі створюють додаткові навчальні курси для своїх співробітників, що дозволяє підвищувати кваліфікацію навіть тих, хто не має офіційного фармацевтичного диплома. Проте це виняток, і основна більшість працівників аптек – це спеціалісти, які мають профільну освіту.
У багатьох країнах Латинської Америки та Азії ситуація дещо відрізняється. Наприклад, в Індії та Пакистані деякі аптеки можуть наймати працівників, які мають мінімальну фармацевтичну освіту, або ж навіть без неї, якщо вони пройшли спеціалізовані курси та мають досвід роботи. Проте навіть в цих країнах існують державні програми, що забезпечують підготовку фармацевтів до роботи в аптечній мережі. І хоча фармацевти в цих країнах можуть не мати такого рівня підготовки, як у розвинених країнах, контроль за їхньою діяльністю все одно існує, і деякі аптеки зобов’язані працювати виключно з ліцензованими спеціалістами.
Як бачимо, незалежно від країни, аптечний бізнес у всьому світі має чітко визначену роль фармацевта як основного фахівця, що не тільки відпускає ліки, але й консультує пацієнтів щодо їхнього використання, дозування та можливих побічних ефектів. Хоча в деяких країнах допускається робота менш кваліфікованих працівників, більшість аптек функціонують за стандартами, які вимагають наявності у штаті лише сертифікованих фармацевтів. Такий підхід обумовлений високими стандартами безпеки пацієнтів, а також забезпечує довіру до медичних та фармацевтичних установ.
Ситуація, яка склалася в українському аптечному секторі, давно переросла рівень локальної кадрової кризи, ставши лакмусовим папірцем глибших системних збоїв. Наявність або відсутність дипломованого фармацевта в аптеці — не дрібниця, яку можна залишити поза увагою, а критично важливий фактор, який напряму впливає на здоров’я і безпеку людей. У той час як більшість цивілізованих країн будують аптечну справу на базі знань, досвіду та сертифікованої кваліфікації, в Україні цей сектор все частіше перетворюється на черговий комерційний експеримент з мінімальною відповідальністю.
