Від перших картотек до цифрових технологій: історія та сьогодення карного розшуку в Україні

15 квітня в Україні відзначається День працівників карного розшуку — професійне свято однієї з самих елітних служб, яка протягом сторічь знаходяться на передовій боротьби з криміналом. У щоденній роботі їм доводиться стикатися з прямою небезпекою, їх робота вимагає витримки, знання людської психології, точності у діях і повної готовності до ризику. Вони не з’являються в телевізійних ефірах, не коментують свої справи публічно і часто залишається поза офіційними зведеннями. Однак роль карного розшуку в системі правопорядку завжди є ключовою: виявлення вбивць, розшук зниклих, боротьба з серійними злочинами, встановлення обставин найзаплутаніших справ. Як трансформувався карний розшук і чим живе сьогодні?

Багата історія карного розшуку

Йому присвячували численні серіали, книги, спогади, але справжній карний розшук завжди залишався трохи осторонь від кадру. Те, що всі бачать на екранах, є переважно сценарною версія професії. Датою заснування карного розшуку України вважається 15 квітня 1919 року, але взагалі його історія починається задовго до цих часів, вона розгортається паралельно з виникненням та еволюцією самої злочинності.

Зародження борців зі злочинністю співпадає з появою перших організованих суспільств і перших злочинів. Коли з’явилося майно, влада, соціальна ієрархія, тоді з’явилися й порушники суспільних правил, а також потреба їх виявляти, ловити та карати. У найдавніших цивілізаціях Месопотамії, Єгипту, Китаю, Індії вже існували функції, які сьогодні можна трактувати як первісні форми розшуку. У шумерських законах, зокрема в Кодексі Ур-Намму (близько 2100 року до н. е.), передбачалося переслідування злочинця, збір свідчень, доведення вини, хоча і в рудиментарній формі. У відомому Вавилонському кодексі царя Хаммурапі йдеться про обов’язок громади допомагати в пошуку викрадачів, крадіїв, вбивць. При цьому за приховування злочинця або замовчування було передбачене суворе покарання.

У стародавньому Єгипті за дотриманням законів стежили спеціальні чиновники маату, які збирали свідчення, вели розслідування, допитували. Саме тоді сформувалося уявлення про доказ і провину, хоч і глибоко поєднане з релігійними уявленнями. У Стародавньому Китаї при династіях Шан і Чжоу існували слідчі чиновники, які фіксували злочини, шукали винних, аналізували обставини. Вже тоді з’явилося перше уявлення про мотив — наприклад, сімейна ворожнеча чи помста.

У грецьких полісах функції розшуку виконували рабські формування «сципої», які ловили вбивць, крадіїв, боржників. У Римській республіці з розвитком юриспруденції паралельно формувалася й система переслідування — magistratus проводили досудові дії, викликали свідків, збирали обвинувачення. Водночас патриції часто користувалися послугами приватних сищиків або ж клієнтів, які вели розвідку щодо супротивників.

У середньовічній Європі функції розшуку виконувалися стихійно: в громадах існували «нічні вартові», «вартові миру» чи «слідчі судді», але їхня діяльність більше нагадувала підтримання громадського порядку, ніж системну роботу зі збору доказів. Злочинця ловили «на гарячому», або ж його розшукували, опираючись на чутки, доноси чи сповідь. В Італії епохи Ренесансу Венеційська Республіка запровадила систему доносів — знамениті «Bocche di Leone» («пащі лева»), куди можна було анонімно вкидати повідомлення про підозрюваних.

Перші паростки інституціоналізованого розшуку з’явилися у Франції XVIII століття. 1749 року у Парижі був сформований прообраз сучасного карного розшуку — Brigade de la Sûreté, очолюваний Анрі-Франсуа Відоком. Примітно, що колишній злочинець Відок став легендою розшуку — саме він, використовуючи свої знання про кримінальний світ, вперше використав метод перевтілення, створив картотеку злочинців, впровадив практику агентурної роботи й став прототипом багатьох літературних детективів, зокрема Жавера з «Знедолених» Віктора Гюґо. Його служба згодом трансформувалась у Національну поліцію Франції.

У XIX столітті революцію в кримінальному слідстві спричинив розвиток криміналістики. Альфонс Бертильйон запропонував систему антропометрії — ідентифікації особи за вимірами частин тіла (антропометричні дані). Його метод — бертільонаж — включав фотографування, дактилоскопію й реєстрацію фізичних ознак, зокрема форми вух чи довжини пальців. У 1883 році ця система дозволила вперше довести рецидив — завдяки збігові параметрів одного затриманого з даними з попередньої справи. Це був справжній прорив: розшуковці нарешті отримали інструмент для «відчитування» слідів злочинця.

Водночас у Великій Британії створювалася інша модель — CID, Criminal Investigation Department. Заснований у 1878 році, він поєднував принципи організованого слідства та аналітики. Його агенти працювали під прикриттям, використовували систематичне документування та співпрацю з приватними сищиками. Саме британці стали піонерами роботи з графологією, розробкою профілів злочинців і збору статистики злочинності.

У Російській імперії карний розшук як організаційна структура оформився лише на межі XIX–XX століть. 1907 року були створені перші розшукові підрозділи, які спеціалізувалися на переслідуванні рецидивістів. Вони мали потужну агентуру, доступ до картотеки, спеціальні інструкції з обліку злочинців. Розшук вів справи щодо кишенькових злодіїв, шахраїв, убивць. У його структурі активно використовували колишніх злочинців як інформаторів — метод, що пізніше перейняли й радянські чекісти. У 1886 році в Петербурзі була створена перша розшукова частина при канцелярії градоначальника, яку очолив Іван Путилін — одна з ключових фігур раннього професійного розшуку. В структурі підрозділу працювали чиновники, сищики й вільнонаймані агенти.

Поступово аналогічні відділи з’явилися в інших великих містах. У Харкові розшукове відділення почало діяти у 1902 році, а вже в 1910-му тут було створено питомник службових собак, які використовувалися в оперативних заходах по всій країні. У Києві між 1901 і 1907 роками служба активно розвивалась під керівництвом Григорія Рудого, саме він вперше запровадив дактилоскопію, створив кінологічну службу, запровадив польові набори для фіксації слідів на місці злочину.

На початку ХХ століття в Катеринославській губернії (нині — Дніпропетровська область) створилися «летючі загони», які діяли поза межами міст і спеціалізувалися на розкритті конкретних видів злочинів. У структурі розшуку поступово сформувалися окремі підрозділи: затримання, спостереження, інформаційно-реєстраційна робота.

15 квітня 1919 року Декретом Ради Народних Комісарів Української РСР було офіційно створено службу судово-кримінального розшуку. Спочатку вона перебувала в підпорядкуванні Народного комісаріату юстиції. Функціонально карний розшук займався підготовкою до слідства, розшуком підозрюваних, обробкою первинної інформації. У лютому 1920 року службу перевели до НКВС, де вона була об’єднана з міліцією. В цей період структура розшуку набула більш централізованої форми, стали активно застосовуватися агентурні методи, створилися оперативні досьє, було впроваджено систему внутрішньої реєстрації. Завданням розшуку стало не тільки документування вже вчинених злочинів, але й попередження нових шляхом активної профілактики.

За часи Другої світової війни карний розшук був інтегрований у систему військової контррозвідки, розшук виконував функції як внутрішньої безпеки, так і політичного контролю. Співробітники карного розшуку ловили дезертирів, «ворогів народу», диверсантів. Після завершення Другої світової війни карний розшук опинився перед новими викликами. Структури, які до того були частиною воєнного апарату або працювали на політичну розвідку, повертались до функцій кримінального розслідування, однак у реальності післявоєнного хаосу це означало боротьбу з цілком новими формами злочинності, яка традиційно активізується після всіх воєн. Масові переміщення населення, поява «чорного ринку», знецінення офіційних механізмів торгівлі, обіг трофейного майна, повернення з фронту численних злочинців і рецидивістів, яких амністували під час війни, призвели до зростання кількості крадіжок, розбоїв та вбивств. Паралельно відбувалося формування великих бандформувань, зокрема в зонах окупації, навколо великих транспортних вузлів і на околицях міст. Внутрішні війська були залучені до патрулювання разом із розшуковими групами. Однак більшість оперативної роботи лягала на плечі «старих кадрів» — тих, хто працював ще у довоєнний період.

У цей час активно розвивається система картотек, розпочинається впровадження централізованого обліку злочинців. У розшуку використовуються фотороботи, описові анкети, відбитки пальців. Методи роботи карного розшуку залишалися грубими, базувалися переважно на агентурній роботі, використанні доносів, повторних допитах. Водночас уперше на системному рівні з’явилися інструкції з фіксації місця злочину, слідчої тактики й документування підозри.

У «лихі» 1990-ті роки система карного розшуку в Україні, як і вся правоохоронна вертикаль, опинилась у стані глибокої кризи. Розпад СРСР призвів до демонтажу централізованої структури, втрати звичних каналів координації, дефіциту фінансування, а головне — до руйнування контролю над ситуацією на місцях. Наприклад, для Харкова («міліцейського міста»), який ще з радянських часів мав репутацію міста з потужною міліцейською інфраструктурою, це мало подвійне значення: з одного боку — потенціал, з іншого — напружене середовище для силового бізнесу. Харків мав розгалужену мережу карного розшуку — від обласного управління до відділків у кожному районі міста. Водночас це робило місто привабливим для нелегальних силових структур і напівкримінального бізнесу, які шукали зв’язків у міліцейському середовищі.

Карний розшук України був змушений працювати в умовах постійної конкуренції з приватними структурами безпеки, «дахом», колишніми військовими, що створювали силові групи на замовлення бізнесу. При цьому більшість оперативників працювали на межі — з мінімальним матеріальним забезпеченням, без сучасної техніки, але з високою мотивацією. При цьому реальний вплив мали ті підрозділи, які були найближчими до «силових» точок — боротьба з бандитизмом, відділи по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗ). Часто їх завдання деформувались під впливом політичних і бізнесових інтересів. Водночас в країні залишалася сильна школа оперативної майстерності, наставники молодих кадрів намагалися зберігати етичні та професійні стандарти попри загальну деградацію системи.

У 2000-х роках карний розшук України зосереджувався на розкритті резонансних вбивств, гучних нападів, серійних крадіжок і боротьбі з організованими злочинними групами. В регіонах активно діяли опергрупи: виїзд на місце злочину, допити, розробки за агентурною інформацією, «перехвати» мобільних розмов. Особливу увагу приділяли професійному відпрацюванню «нальотчиків» і «гастролерів» – злочинців, що діяли по кількох областях. Поступово з’являлися нові виклики – зростання кількості замовних злочинів, розширення «чорного» ринку зброї та наркотиків. Розшуківці працювали під великим навантаженням, часто без вихідних, із щомісячними зведеннями про затриманих, розкриті справи й вилучене майно. Техніка була слабкою, але допомагали досвід, інтуїція і джерела в середовищі.

Серед типових операцій були упіймання серійних вбивць, нейтралізація бандитських угруповань, «слід в слід» за зухвалими пограбуваннями, перевірки ломбардів, нічних ринків і квартир злочинців. Справжньою школою були нічні чергування, розробка підозрюваного «з нуля», відстеження за рухом у транспорті, спілкування з тіньовими інформаторами. Розшук тих років тримався на конкретних людях, які добре знали «свій район» і кримінальні зв’язки, мали потужний агентурний апарат, пам’ятали десятки прізвищ і кличок, могли з одного погляду відчути фальш.

Карний розшук в умовах сьогодення

З початком повномасштабної війни в Україні працівники карного розшуку зіткнулися з новими викликами. До звичних справ — убивств, викрадень, зникнень, нападів — додалися воєнні злочини, мародерство, пошук диверсійно-розвідувальних груп, розслідування тортур і страт на окупованих територіях. Їхня праця часто не потрапляє в новини, але без неї неможлива жодна глибока справа про злочини війни. При цьому в багатьох випадках саме оперативники карного розшуку знаходять свідків, встановлюють осіб, які співпрацювали з окупантами, документують докази участі у катуваннях або стратах. Це надзвичайно складна, небезпечна й водночас непомітна робота.

Сучасний український карний розшук — це не тиха кабінетна служба з розтягнутими справами про дрібне шахрайство, а фронт. І не лише в переносному значенні. Після 2014 року, а особливо після 24 лютого 2022-го, карний розшук в Україні пройшов радикальну трансформацію: з апарату, що розслідував злочини постфактум, він перетворився на оперативний підрозділ прямої дії, «універсальних солдатів», які працюють на межі сил, в основному — без вихідних, під обстрілами, іноді — з автоматом, замість протоколу.

Карний розшук сьогодні використовує аналітичні платформи, які в мирний час навіть не асоціювались би з поліцією. Наприклад, системи автоматичного розпізнавання облич, аналітика телефонного трафіку, доступ до геолокаційних зведень, парсинг соцмереж, розшифровка месенджерів, робота з великими масивами банківських транзакцій. Деякі слідчі управління працюють з програмами, які дозволяють будувати повні зв’язки між фігурантами справ — від контактів у Telegram до маршрутів переміщення. Аналітика переміщується з класичних таблиць у візуальні графи — і це радикально пришвидшує роботу.

У кожному великому обласному управлінні зараз створені аналітичні групи, які отримують оперативну інформацію від патрульних, територіальних підрозділів, обробляють її в режимі реального часу й видають орієнтування чи рішення — без бюрократичної затримки. Це особливо важливо в умовах воєнного стану, коли рахунок іде не на дні, а на години. В роботі розшуку дедалі більше ваги має кіберскладова: цифрові сліди злочину, викриття схем онлайн-шахрайства, ідентифікація осіб, які організовують підроблені документи, банківські інструменти, фіктивні переселенські виплати чи обіг контрабанди. Сьогодні неможливо уявити оперативника без доступу до Telegram, Signal, віртуальних номерів та баз OSINT.

Після 24 лютого чимало оперативників карного розшуку добровільно пішли до ЗСУ, Нацгвардії, підрозділів спецпризначення. Багато хто залишився в тилу, але з перших днів брав участь у зачистках, пошуку диверсантів, затриманні колаборантів. У деокупованих районах саме оперативники карного розшуку першими заходили в розбиті міста, виявляли місця страти, фіксували докази воєнних злочинів, затримували осіб, які співпрацювали з окупантами або залишались «сплячими» агентами.

Відомо, що в Харкові, Чернігові, Херсоні розшуківці працювали по лінії виявлення ДРГ, стежили за сигналами мобільного зв’язку, виїжджали на нічні операції — без розголосу, броні та гарантій повернення. У Бучі й Ізюмі саме розшук разом зі слідчими починав розкопки масових поховань. У Києві в березні 2022 року група оперативників затримала диверсантів з координаторами на правобережжі — при тому, що вся інфраструктура вже частково була паралізована. На жаль, серед працівників карного розшуку є загиблі, і це не поодинокі випадки. Вони гинуть, виконуючи бойові завдання у складі спецпідрозділів, під час документуванням ворожих колабораційних мереж тощо.

Карний розшук сьогодні — це гібридний фронт. В ньому працюють фахівці, які водночас мають бути аналітиками, детективами, польовими офіцерами й людьми, здатними вийти в нічний рейд і повернутися зз доказами, а не просто з підозрами. Це ті, хто не фігурує в новинах, але чия робота лежить в основі тиші, до якої ми звикли в тилу. Вони не знімають шолом, але носять цивільний одяг, працюють без права на помилку, бо вона коштує життя. І часто — їхнього. Уходять покоління за поколіннями розшуковців, одні залишають службу за віком, інші гинуть, але передають естафету подвигу своїм колегам. «Сиск» вічний і він триває!

Оксана Іщенко