Повномасштабна війна не зупинила українську економіку, але змінила її фундаментальну логіку від зростання до виживання. Дані про майже 3 000 компаній з іноземними власниками виглядають як доказ стійкості, але насправді вони фіксують її межу. За оцінкою Opendatabot, наразі в Україні працює 2 997 таких компаній із річним доходом понад 100 млн грн, і майже чверть із них мають власників з Кіпру, тоді як Німеччина та США представлені значно скромніше.
Ця цифра не говорить про приплив капіталу. Вона показує, що вже було вбудовано в економіку раніше і що змогло пережити війну. Це не про нову довіру, а про інерцію старої присутності. І якщо дивитися на неї уважно, стає видно, не карту інвесторів, а конструкцію економіки, яка тримається, але не масштабується.
Іноземні інвестиції без іноземного ризику
Головна помилка в читанні цих даних – сприймати їх буквально. “Іноземні власники” в українському контексті часто означають не зовнішній капітал, а зовнішню форму володіння. Значна частина таких компаній – це український бізнес, який повернувся в країну через іноземні юрисдикції.
Нацбанк у різні роки оцінював частку round-tripping – коштів українського походження, що заходять назад як прямі іноземні інвестиції – на рівні близько 25%, а в окремі періоди майже третини. Основними каналами залишаються Кіпр і Нідерланди.
Це робить очевидним, що коли 694 компанії мають кіпрських власників, це не про довіру до України з боку Кіпру. Це про недовіру до української правової системи настільки, що навіть вітчизняний бізнес заходить у країну як “іноземний”.
У цій логіці географія інвесторів перестає бути змістовною. Кіпр стає не інвестором, а сервісом. А сама статистика іноземної присутності – не індикатором довіри, а індикатором того, як бізнес змушений захищати себе.
Сектори, які не ростуть, а виживають
Якщо подивитися не на структуру власності, а на структуру економіки, картина стає ще яснішою. Найбільше таких компаній працює в оптовій торгівлі – 774, далі агросектор – 268 і ІТ – 176. Це набір не галузей, а стратегій виживання.
Оптова торгівля працює там, де потрібен швидкий обіг грошей. У воєнній економіці довгі інвестиції токсичні, ліквідність – критична. Саме тому Нацбанк повідомив, що торік кредитування бізнесу найактивніше зростало саме в торгівлі та агросекторі.
Аграрний сектор тримається не завдяки стабільності, а завдяки зовнішньому попиту. Минулоріч агропромисловий комплекс забезпечив 56,1% експорту України, залишаючись головним джерелом валютної виручки.
ІТ існує ще в іншій реальності – там, де географія майже не має значення. Торік експорт комп’ютерних послуг становив близько 6,6 млрд доларів, а частка ІТ у структурі експорту послуг перевищила 40%.
Ці три сектори об’єднує не рівень розвитку, а тип ризику. Вони або швидко повертають гроші, або працюють на зовнішній попит, або не прив’язані до фізичної інфраструктури. Це економіка, яка не будує майбутнє – вона купує собі час.
Країна змінила центр ваги
Географія бізнесу підтверджує ту саму логіку. Економіка стискається до точок відносної безпеки – Києва та західних регіонів, передусім Львова. Фронтові області майже випадають із карти великого бізнесу.
Але важливіше інше: це не лише фізична релокація, а й зміщення центрів прийняття рішень. Бізнес може залишати виробництво ближче до ресурсів, але фінанси, управління і стратегія переїжджають туди, де нижчий ризик.
У результаті формується економіка з розділеною логікою: виробництво і контроль більше не збігаються географічно. У короткій перспективі це адаптація. У середній – це нова економічна карта. У довгій – ризик закріплення нерівності між регіонами.
Капітал став обережним – і Україна тут не виняток
Проблема не лише в Україні. Світовий ринок прямих іноземних інвестицій у 2024 році просів. Глобальні потоки знизилися на 11% до 1,5 трлн доларів, а в Європі падіння сягнуло 58%.
Після очищення від разових угод падіння в ЄС становило 24%, а глобально – 9%. Це означає, що капітал став більш вибірковим усюди. Але Україна додає до цього воєнний ризик, у результаті опиняючись у найбільш жорсткій точці цього глобального тренду.
Тому питання не в тому, чому інвестори не йдуть, а в тому, чому вони взагалі залишаються.
Чому нові гроші не заходять
Новий капітал не приходить не через одну причину, а через їхню комбінацію. Воєнні ризики роблять страхування дорогим або відсутнім, валютні обмеження ускладнюють виведення прибутку, судова система додає невизначеності, а регуляторна політика залишається непередбачуваною.
Саме тому міжнародні інституції почали будувати інфраструктуру довіри. Європейський банк реконструкції та розвитку запустив гарантії, які можуть забезпечити страхове покриття на понад 1 млрд євро щорічно Європейська комісія в межах Ukraine Investment Framework заклала 9,3 млрд євро гарантій і грантів для залучення приватного капіталу
Це вже не класична допомога, а спроба зробити ризик керованим. І саме від того, наскільки масштабною стане ця система, залежить, чи з’явиться новий інвестиційний цикл.
Поведінка компаній показує це найкраще. Вони не виходять із країни, але й не поспішають інвестувати. Вони скорочують витрати, оптимізують процеси, утримують операції, але уникають великих довгострокових рішень. Це критичний момент. Присутність бізнесу ще не означає інвестиційної довіри. Вона означає лише те, що працювати тут ще можливо.
Від виживання до масштабування: головний розрив української економіки
Масштаб майбутнього виклику вже відомий. За оцінкою Світового банку, потреби у відновленні України становлять близько 524 млрд доларів.
Це обсяг, який неможливо покрити без приватного капіталу. Але нинішня економіка не гарантує, що цей капітал прийде.
Сьогоднішні 2 997 компаній – це каркас. У них є люди, процеси і досвід роботи під тиском. Але вони сформовані під логіку виживання, тоді як відбудова вимагатиме логіки масштабування.
Проблема не в тому, що цей каркас слабкий, а в тому, що він не трансформується автоматично в економіку зростання.
Ця історія важлива передусім через межу, яку вона фіксує. Україна вже довела, що економіка може працювати під час війни. Але вона ще не довела, що в неї готові масово інвестувати в майбутнє.
Сьогоднішня модель тримається на адаптації, ліквідності та зовнішньому попиті. Після війни цього буде недостатньо. Потрібна інша конфігурація – та, в якій капітал заходить не через обхідні юридичні конструкції і не під політичні гарантії, атому, що ризик і прибутковість стають передбачуваними.
У цьому сенсі нинішня структура бізнесу вже окреслює майбутню конкуренцію. Виграють не ті, хто просто вистояв, а ті, хто зберіг керованість, доступ до зовнішніх ринків і фінансову гнучкість. Саме вони першими почнуть масштабуватися, щойно ризик стане хоча б прогнозованим. Але без зміни правил гри новий капітал не створить нову економіку, а вбудується в уже деформовану.
Це підтверджує досвід Центральної та Східної Європи. Інвестиційний бум починається не в момент стабілізації, а тоді, коли інституції стають передбачуваними. Так, Польща залучила понад 200 млрд євро прямих іноземних інвестицій за два десятиліття саме після реформ судової системи і гармонізації регуляцій з ЄС.
Україна стоїть перед тим самим вибором, але в умовах, де ціна помилки значно вища. І саме тут проходить справжній розрив: між економікою, яка витримала удар, і економікою, яка здатна вирости.
Тетяна Вікторова
