Каральна психіатрія та насильство над дітьми: стало відомо, що відбувалося в інтернаті на Львівщині

В Україні роками порушують тему насильства та знущань у дитячих будинках та інтернатах. Журналістські розслідування, заяви правозахисників, свідчення вихованців і випускників — все це роками свідчить про те, що саме в державних закладах, куди потрапляють найбільш вразливі діти, вони нерідко стають жертвами принижень, побоїв і навіть сексуального насильства. Здавалося б, повномасштабна війна мала б змінити країну. Страждання дітей, які втратили дім, родину чи побували під обстрілами, мали загострити відчуття відповідальності дорослих.

Але реальність виявилася ще страшнішою: навіть на тлі війни ці діти потерпають не тільки від ворога. Їх принижують, б’ють і ґвалтують свої — громадяни України, ті, хто мав би захищати, підтримувати і виховувати. І найжахливіше в цій історії те, що це чинять не випадкові люди, не чужі злочинці. Це роблять ті, кому доручили право виховувати — педагоги, вихователі, директори закладів. Люди, які офіційно мають нести відповідальність за життя і здоров’я цих дітей, перетворюються на катів. І це — найбільша моральна поразка системи.

Приголомшливий випадок на Львівщині ще раз доводить: в інтернатах може коїтись таке, про що складно навіть подумати. У Великолюбінському навчально-реабілітаційному центрі, куди направляли найбільш вразливих дітей, розгорнулася справжня драма, яка стала вироком усій системі. Журналістське розслідування NGL.media показало моторошну картину того, як жили й виживали діти у цьому закладі. Знущання, приниження, сексуальне насильство і каральна психіатрія — все це було реальністю для вихованців.

Зі слів Кирила Невдохи, голови Офісу дітей та молоді «ДІйМО» при Мінсоцполітики, який входив до моніторингової групи, ніхто не їхав у перевірку шукати порушення — реагували на звернення однієї з дівчат. Але побачене стало шоком навіть для досвідчених людей. «Але те, що ми побачили, — це або вирок системі захисту дітей, або можливість змінити її», — заявив він.

У закладі на той момент перебували 57 дітей — всі з непростими долями, без підтримки родини, у складних життєвих обставинах. І саме вони, найбільш незахищені, розповідали моніторинговій групі про те, як керівництво називало їх «проститутками», «тваринами», «мраззю», «нікому не потрібними». А за погану поведінку їх били лінійкою і кімнатними капцями.

Але найбільш шокуючими стали свідчення про дії самого директора закладу — Степана Мащака. За словами дітей, він лягав до них у ліжко, торкався інтимних місць, примушував цілуватися. Омбудсмен Дмитро Лубінець повідомив про свідчення дітей щодо дій сексуального характеру з боку керівника, публічних принижень і навіть погроз відправити дітей до психіатричної лікарні.

За фактом сексуального насильства відкрито кримінальне провадження. Як розповів адвокат асоціації «ЮрФем» Олег Іванов, уже допитано понад 60 осіб.

«Ми працюємо з п’ятьма постраждалими віком від 12 до 17 років — чотирма дівчатами й одним хлопцем. Документи, які потрібно було вилучити під час слідства, вже вилучені, слідчі дії тривають», — повідомив він.

Крім того, з’ясувалося, що у закладі відбувалося й насильство між самими дітьми. Один з вихованців розповів, що його зґвалтував старшокласник у шкільному туалеті — і після цього обидва продовжували навчання в одній школі.

Ситуація лише погіршувалася тим, що дітей, які намагалися скаржитись або порушували «правила», карали відправкою до психіатричної лікарні у Львові. Одна з вихованок, Настя Ваньо, розповіла, що була там п’ять разів — за те, що взяла в інтернат кота або не виконала наказу директора.

«Ніхто не любив туди їхати. Я була там десь п’ять разів, кожного разу за погану поведінку», — згадує дівчина.

У психіатричній лікарні їй давали таблетки й робили уколи, після яких вона, за власними словами, «просто дивилася в стіну».

Окрема історія — це фінансові маніпуляції. За словами дітей, у них забирали банківські картки із соціальними виплатами. Мащак нібито обіцяв купити їм телефони, але цього не зробив.

Настя Ваньо згадує і про моральний тиск — на уроках директор розповідав, що їх усіх чекає доля «проституток», а на нарадах закликав учителів бити дітей указками чи лінійками. І били — діти це підтверджували.

Журналісти з’ясували і те, що син Мащака оформив фіктивну опіку над однією з вихованок, щоб отримати відстрочку від мобілізації, але насправді дитина так і залишалася в закладі.

Фінал цієї історії наразі не поставлений. Але навіть ті факти, які стали відомі, — це пряма відповідь на запитання, чому українські діти продовжують страждати не лише від війни, а й від власних співгромадян, від тих, хто мав би бути для них захистом і опорою. І в цьому найбільша трагедія. Бо поки Україна воює за свободу й незалежність, діти гинуть морально всередині системи, де так звані педагоги є кривдниками, а слово «захист» є порожнім звуком. Історія Великолюбінського інтернату — це вирок всій системі інтернатних закладів. І якщо після цього випадку нічого не зміниться, значить, ми програли ще одну війну — війну за своїх дітей.

Нагадаємо, після того, як історія про знущання над дітьми у Великолюбінському навчально-реабілітаційному центрі на Львівщині набула широкого розголосу, міністерка соціальної політики Оксана Жолнович доручила Національній соціальній сервісній службі провести масштабну перевірку всіх закладів в Україні, де діти перебувають на цілодобовому утриманні. У межах цього розпорядження на Львівщині розпочали перевірки у всіх 19 навчально-реабілітаційних центрах області.

Тим часом журналісти «Української правди. Життя» оприлюднили відео, яке підтвердило факти фізичного насильства в самому Великолюбінському центрі. На записі видно, як одна з виховательок б’є дитину, а та намагається прикритися й захистити себе. Під час цього жінка обзиває вихованця образливими словами, зокрема — називає «скотинякою». За цим фактом поліція оголосила виховательці підозру за статтею 126 Кримінального кодексу України — «побої та мордування». Вироком суду їй призначили покарання у вигляді 100 годин громадських робіт.

Фінал цієї історії наразі не поставлений. Але навіть ті факти, які стали відомі, — це пряма відповідь на запитання, чому українські діти продовжують страждати не лише від війни, а й від власних співгромадян, від тих, хто мав би бути для них захистом і опорою. І в цьому найбільша трагедія. Бо поки Укрраїна воює за свободу й незалежність, діти гинуть морально всередині освітньої системи, в якій деякі так звані педагоги є потенційними кривдниками, а слово «захист» перетворилося у порожній звук. Історія Великолюбінського інтернату — це вирок всій системі інтернатних закладів. І якщо після цього випадку нічого не зміниться, значить, ми програли ще одну війну — війну за своїх дітей.