Кабмін запровадив одноразову допомогу дитям, які повернулися після депортації або окупації

В Україні четвертий рік точиться війна, яка не лише зруйнувала інфраструктуру та економіку, а й залишила глибокі шрами в долях сотень тисяч дітей. Особливо важке випробування випало на тих, хто пережив окупацію або депортацію. Повернення цих дітей на підконтрольну територію України є складним гуманітарним, психологічним і правовим процесом. Саме для підтримки таких дітей уряд ухвалив рішення про надання одноразової грошової допомоги в розмірі 50 тисяч гривень.

Що передбачає рішення уряду

За ініціативою Міністерства соціальної політики, уряд запровадив механізм виплати одноразової допомоги у розмірі 50 тисяч гривень для дітей, які повернулися з тимчасово окупованих територій, з примусового переміщення або депортації. Як зазначено на урядовому порталі, мета допомоги — створити належні умови для реінтеграції та адаптації дитини після пережитих подій.

Допомога розрахована на одного одержувача — дитину, однак її виплата здійснюється через законного представника: це може бути один із батьків, інша особа, що має відповідні юридичні повноваження, або офіційно уповноважений опікун.

Подати звернення необхідно до Державної служби у справах дітей. Уряд чітко зазначив, що ця допомога не враховуватиметься під час обчислення середньомісячного сукупного доходу сім’ї — отже, вона не вплине на інші види соціальної допомоги чи субсидій, що вже отримуються або можуть бути призначені родині.

Межі ефективності

Запровадження одноразової допомоги — це лише перший етап. Основні виклики починаються після формального повернення. Регіональні служби у справах дітей мають різний рівень забезпеченості фахівцями та ресурсами, особливо в громадах, які самі постраждали від бойових дій. Часто бракує психологів, соціальних працівників, медичних фахівців із досвідом роботи з дітьми, які пережили травматичні події.

Крім того, залишається питання, як працюватиме міжвідомча взаємодія: повернення дитини — це зона відповідальності щонайменше трьох відомств — МЗС, Мінсоцполітики й Офісу Уповноваженого з прав дитини. У разі неврегульованості цього механізму постає ризик дублювання функцій, втрати відповідальності або спотворення пріоритетів — наприклад, зосередження лише на фінансовій частині без належної фахової реабілітації.

Окрема група ризику — діти, які повертаються без документів або з неповними відомостями про батьків, місце проживання або правовий статус. Саме в цих випадках ключову роль має відігравати Державна служба у справах дітей і місцеві органи опіки, які повинні діяти швидко, чітко й відповідно до кращих практик захисту прав дитини.

Поточний масштаб і реальні потреби

Питання масштабу — ще одна слабка ланка. Наразі в публічному доступі немає інформації про точну кількість дітей, які можуть претендувати на таку допомогу. Ймовірно, їхня кількість обмежена в силу складності повернення та адміністративної реєстрації. Але це не зменшує потреби в деталізації механізму, оскільки навіть одиничні випадки мають бути відпрацьовані максимально ефективно.

Цілком очевидно, що у випадках, коли дитина перебувала під окупацією тривалий час, або була насильно переміщена без супроводу родичів, 50 тисяч гривень не покриють навіть базових витрат на лікування, психотерапію, відновлення навчання та юридичну підтримку. Водночас у менш складних випадках ця допомога може справді стати фінансовим стартом на перехідному етапі.

Підйомні кошти чи системна підтримка

50 тисяч гривень — сума, яка на перший погляд може здатися значною. Проте, якщо оцінити реальні потреби дитини, яка повернулася з окупації, вона є скоріше символічною. Ці кошти можуть частково покрити витрати на одяг, медичне обстеження, навчальні матеріали, психотерапевтичну підтримку, оплату гуртків або оренду житла у випадках, коли сім’я втратила дім. Але у багатьох випадках — особливо коли дитина повертається без родини — цього замало. Ініціатива уряду радше є елементом ширшого комплексу підтримки, а не самодостатнім заходом.

Мінсоцполітики наголошує: процес повернення дитини супроводжується складанням індивідуального плану, що включає три рівні допомоги — короткострокову, середньострокову та довгострокову. У фокусі — не лише повернення додому, а й повноцінна реінтеграція: соціальна, медична, психологічна, юридична. У разі втрати родини дитина має бути влаштована в сімейну форму виховання, а не в інтернатну систему. Також держава декларує надання підтримки сім’ї дитини, якщо така є.

Питання реалізації цієї ініціативи є ключовим, все залежить від того, наскільки оперативно працюють органи опіки, чи є достатньо фахівців, здатних скласти дієві індивідуальні плани, чи забезпечені регіони психологами, юристами, реабілітологами, а також, чи будуть кошти в державному бюджеті на стабільне фінансування як одноразової, так і довготривалої допомоги.

Також постає питання правозахисту дітей, які повертаються без документів, із розмитим статусом, або яких привозять треті особи без юридично оформленої опіки. У цих випадках держава має забезпечити негайне юридичне супроводження, аби не допустити повторної втрати дитини в адміністративних лабіринтах.

Запровадження одноразової допомоги є важливим, але обмеженим інструментом. Його ефективність визначатиметься не самим фактом виплати, а здатністю держави забезпечити навколо дитини стабільне, доступне, фахове середовище підтримки. Якщо механізм не буде інтегрований у ширшу стратегію реінтеграції, з ризиком втрати дитини з поля зору після виплати коштів, він втратить зміст. Тому ключове завдання полягає не лише в оформленні допомоги, а забезпеченні супроводу кожного випадку до повної адаптації з правовими і соціальними нормами.