В Україні, яка живе під звуки сирен і постійні втрати, колекторська індустрія поводиться так, ніби війни не існує. Люди втрачають домівки, змушені евакуйовуватись у чужі міста, стикаються з безробіттям і зростаючими цінами на базові продукти, а на їхні телефони все одно сипляться дзвінки й повідомлення з вимогами повернути борг. Вони надходять у будь-який час доби, нагадуючи про заборгованість людей навіть тоді, коли вони залишаються без засобів до існування. Ті, хто пережив втрату житла і роботу, стикаються з вимогами терміново сплатити кредити так, ніби їхня реальність нічим не відрізняється від довоєнної. Водночас і кредитори мають власну правду, адже їм теж потрібно повертати свої гроші, війна не скасовує боргових зобов’язань. В цій ситуації криється проблема зіткнення двох реальностей — людської, де пріоритетом стає виживання, і фінансової, де панують холодні правила ринку.
Нацбанк вніс зміни до реєстрації колекторських компаній: нові вимоги та регуляторні акценти
9 вересня Національний банк України затвердив оновлений порядок реєстрації колекторських компаній, який має на меті врахувати ті проблемні моменти, що накопичилися під час практичного застосування чинного регламенту, а також створити більш прозору та деталізовану систему контролю над діяльністю учасників ринку стягнення заборгованості. Якщо раніше вимоги до таких компаній часто залишалися формальними і не завжди відображали реальні ризики, то тепер регулятор робить акцент на чіткій перевірці ділової репутації власників та керівників, а також на деталізації інформації, яка відображається у державному реєстрі.
Оновлення торкнулося кількох ключових напрямів, передусім йдеться про уточнення критеріїв, за якими визначається так звана «бездоганність ділової репутації». У попередніх редакціях документа ця вимога звучала доволі загально, що дозволяло різне трактування, тоді як тепер перелік ознак небездоганної репутації став ширшим і чіткішим. Це означає, що колекторська компанія, її власники істотної участі або керівники будуть зобов’язані підтвердити свою відповідність оновленим нормам, і будь-які сумнівні факти в їхній історії можуть стати підставою для відмови у реєстрації або втрати статусу.
Другим важливим блоком стало деталізування інформації, яка вноситься до державного реєстру. Якщо раніше реєстр містив обмежені відомості, то тепер Нацбанк передбачає розширення цього масиву даних. Це має посилити прозорість ринку і створити умови для того, щоб кожен кредитор чи боржник мав змогу отримати більш повне уявлення про компанію, з якою він взаємодіє. Отже, регулятор прагне усунути прогалини, які дозволяли працювати на ринку фірмам зі складними або непрозорими зв’язками.
Окремо Нацбанк оновив форми документів, які подаються для отримання статусу колекторської компанії. Йдеться про додаткові матеріали, які підтверджують відповідність новим вимогам. Серед них передбачено письмове запевнення у довільній формі, яке компанія має подати протягом шести місяців з моменту набрання чинності змінами. Воно повинно містити повну та достовірну інформацію щодо перевірки керівників і власників істотної участі на відповідність встановленим критеріям репутації.
Крім того, додатково колекторські компанії повинні надати анкету з описом бізнес-намірів у випадку, якщо виявлено ознаки небездоганної ділової репутації. Таким чином, регулятор створює механізм, за допомогою якого навіть потенційно проблемні учасники ринку мають пояснити свою позицію і підтвердити готовність працювати у правовому полі. Це ускладнює можливість приховати ризикові фактори й змушує компанії вести більш відповідальну політику управління.
Впроваджені зміни мають кілька очевидних наслідків. По-перше, вони ускладнюють процедуру входження на ринок для компаній з сумнівними зв’язками або непрозорою історією. По-друге, вони змінюють баланс сил у відносинах між боржником і колектором, адже останній тепер зобов’язаний не лише мати ліцензію, а й пройти жорсткіший фільтр на етапі реєстрації. По-третє, посилення контролю створює додаткові гарантії для кредитних установ, які передають борги на обслуговування колекторським фірмам, оскільки вони отримують більш надійних партнерів.
Ці новації варто розглядати у ширшому контексті фінансової системи країни, яка під час війни стикається з безпрецедентними викликами. Попри масову втрату доходів громадян, ринок кредитування продовжує функціонувати, а отже й робота колекторів залишається актуальною. Тому жорсткіший контроль з боку Національного банку є спробою втримати баланс між необхідністю повертати борги та захистом суспільних інтересів у надзвичайних обставинах.
Таким чином, новий порядок реєстрації колекторських компаній відображає намагання регулятора зробити ринок більш прозорим, відповідальним і контрольованим. Чи вдасться досягти поставлених цілей, покаже практика, проте вже зараз очевидно, що сам факт розширення критеріїв і підвищення вимог до учасників створює нову планку для всієї галузі. Це означає, що у майбутньому діяльність колекторів в Україні буде розглядатися не лише крізь призму їхніх результатів зі стягнення боргів, а й з позиції відповідності етичним і правовим стандартам, що стає особливо важливим у часи, коли суспільство перебуває у стані глибокої соціальної та економічної напруги.
Як колектори стягували кредити до війни
До початку повномасштабної війни в Україні ринок колекторських послуг функціонував у специфічному правовому середовищі, яке давало змогу активно застосовувати виконавчі написи нотаріусів як швидкий і відносно дешевий інструмент стягнення заборгованості. Для колекторських компаній цей механізм виглядав вигідним у всіх відношеннях, адже дозволяв без судових витрат і тривалих процесуальних процедур одразу перейти до примусового виконання. Нотаріус робив напис на кредитному договорі, після чого колектори відкривали провадження у приватного виконавця, накладали арешт на рахунки або ініціювали відрахування із заробітної плати позичальника.
Водночас для пересічних українців, які опинилися у ролі боржників, ситуація виглядала значно драматичніше. Виконавчий напис передбачав безспірність заборгованості, однак у реальності сума боргу часто включала величезні штрафи, пеню та відсотки, які нараховувалися колекторами на власний розсуд. Для людини, яка втратила роботу, мала затримку зарплати чи перебувала у скрутному фінансовому становищі, отримання повідомлення про примусове стягнення ставало шоком, адже фактично її ставили перед фактом необхідності виплатити кошти негайно. При цьому арешт рахунку чи відрахування з зарплати могли паралізувати побут і створити додаткові труднощі навіть у забезпеченні базових потреб — оплати комунальних послуг, придбання ліків чи продуктів.
Численні приклади з практики свідчили про те, що боржники часто не мали можливості швидко захистити свої права. Поки людина збирала документи для подання позову, шукала юриста чи консультувалася з фахівцями, з її рахунків вже знімалися гроші. Для багатьох саме цей проміжок часу ставав вирішальним: навіть якщо потім суд скасовував виконавчий напис, кошти встигали бути стягнуті, і їхнє повернення вимагало нових звернень і тривалих процедур.
Особливо гостро ця проблема відчувалася у випадках соціально вразливих груп. Пенсіонери, які брали невеликі споживчі кредити для покриття побутових потреб, опинялися перед арештом пенсійних рахунків. Молоді сім’ї, які намагалися виплачувати кредити на житло чи побутову техніку, втрачали будь-яку фінансову стабільність, коли з їхніх зарплат починали утримувати кошти на користь колекторів. Чимало людей, які через економічну кризу залишалися без роботи або отримували зарплату нерегулярно, фактично не мали можливості виконати вимоги виконавчого напису, однак система не залишала їм простору для компромісу.
Слід зазначити, що колектори часто використовували й інший інструмент — психологічний тиск. Сам факт існування виконавчого напису ставав аргументом у переговорах: боржникові телефонували, надсилали повідомлення, наголошуючи, що арешт рахунків і примусове стягнення вже розпочато. У таких умовах люди погоджувалися на умови колекторів і закривали кредит із дисконтом, аби припинити тиск. Для багатьох українців це виглядало як менше зло, ніж роками боротися у судах і паралельно втрачати кошти.
З правової точки зору проблема ускладнювалася тим, що законодавчі норми не відповідали реальній практиці. Хоча ще у 2017 році рішенням Київського апеляційного адміністративного суду було визнано незаконним внесення до переліку документів можливості робити написи на кредитних договорах, які не були нотаріально посвідчені, на практиці ця схема продовжувала працювати. Лише у 2021 році Велика Палата Верховного Суду поставила крапку, зазначивши у постанові у справі № 910/10374/17, що такі написи є недійсними. Відтоді суди почали масово скасовувати їх у спрощеному провадженні, фактично автоматично.
Проте навіть після цього колектори не відмовилися від використання цього інструменту. Вони чудово розуміли, що доки боржник звернеться до суду, вони встигнуть отримати хоча б частину боргу. За цей час знімалися гроші з рахунків або проводилися відрахування із зарплати, і навіть якщо напис пізніше визнавався недійсним, боржник залишався у програші. Така тактика дозволяла компаніям отримувати короткостроковий фінансовий результат, навіть якщо у довгостроковій перспективі їхні дії визнавалися незаконними.
У підсумку ситуація з виконавчими написами до війни виглядала як класичний приклад дисбалансу між інтересами фінансових компаній і правами громадян. З одного боку, банки і колектори отримували інструмент, який дозволяв швидко стягувати борги без складних процедур. З іншого – звичайні українці стикалися з фактично беззахисним становищем, коли їхні кошти могли зникнути з рахунку раптово, а повернення вимагало місяців боротьби у судах. Це створювало додатковий тягар для суспільства, яке вже жило у стані економічної нестабільності та постійних криз, і саме ця ситуація стала підґрунтям для подальших радикальних змін у регулюванні колекторської діяльності.
Дії колекторів під час війни
У період повномасштабної війни кредитні зобов’язання для багатьох українців перетворилися на джерело постійної напруги, адже втрата роботи, руйнування житла, евакуація та тривала відсутність стабільного доходу зробили виконання фінансових обов’язків значно складнішим. Попри це, колекторські компанії продовжують діяти, спираючись на норми законодавства, які формально залишаються чинними. Основним інструментом стягнення боргів у 2025 році стало звернення до суду, оскільки виконавчі написи втратили юридичну силу. Водночас колектори активно користуються договорами факторингу або цесії, завдяки яким вони отримують права вимоги від первинних кредиторів і формально стають новими стягувачами.
Національний банк України, який веде Реєстр колекторських компаній, формально контролює їхню діяльність, запроваджуючи вимоги щодо прозорості та етичності, а також позбавляє недоброчесні компанії права працювати. Проте у воєнний час на практиці ситуація виглядає набагато складнішою, адже боржники стикаються не тільки з легальними методами стягнення, а й із різними формами психологічного та соціального тиску.
Варто зазначити, що однією з нових тенденцій стало використання технологічних інструментів. Колектори дедалі частіше застосовують автоматизовані системи, які надсилають нагадування у вигляді дзвінків, SMS або персоналізованих повідомлень у месенджерах. Такі повідомлення створюються за допомогою алгоритмів, що аналізують поведінку боржника, його активність у соцмережах та навіть стиль комунікації.
Це дозволяє компаніям будувати стратегію тиску більш адресно, підбираючи аргументи, які викликають найбільший психологічний ефект. Проте для людини, яка втратила роботу через знищення підприємства або була змушена евакуюватися з окупованої території, такі повідомлення стають додатковим джерелом стресу, адже вони нагадують про фінансові проблеми у той момент, коли навіть базові умови життя залишаються непевними.
Крім того, ще одним інструментом є соціальний тиск. Хоча закон прямо забороняє колекторам телефонувати родичам, друзям чи колегам боржника, на практиці такі випадки продовжують траплятися. Колектори можуть знаходити контакти у соцмережах, телефонних довідниках або базах даних і намагатися впливати на боржника через його близьке коло. Для багатьох українців це є особливо болючим, адже в умовах війни будь-яке повідомлення родичам може виглядати як загроза їхньому добробуту.
Як відомо, у 2025 році поширеною практикою залишаються так звані псевдоюридичні листи. Колектори надсилають боржникам документи, стилізовані під офіційні судові повістки або рішення, використовуючи символіку державних органів. У багатьох випадках ці документи не мають жодної юридичної сили, але створюють у людини враження, що вона вже програла справу, і змушують погоджуватися на вимоги. Для сімей, які й так перебувають під тиском воєнних обставин, це додає відчуття безвиході, оскільки вони не мають ресурсів перевіряти автентичність кожного документа.
Серед проблем також варто відзначити зміну умов кредитних договорів без належного повідомлення позичальника. Деякі фінансові компанії збільшують розмір штрафів або змінюють графік платежів, не отримавши згоди клієнта. Це робить борг фактично нескінченним і створює ситуацію, коли навіть дисциплінований позичальник не може виконати нові умови. При цьому для військовослужбовців, які перебувають на фронті і не мають змоги відстежувати повідомлення банку чи колектора, така практика стає особливо небезпечною.
Враховуючи сучасну ситуацію, законодавець намагався захистити певні категорії населення. У перехідних положеннях Закону «Про споживче кредитування» передбачено, що під час воєнного стану і протягом 90 днів після його припинення кредитори та колектори повинні дотримуватися спеціальних вимог щодо етичної поведінки. Зокрема, вони не мають права взаємодіяти з боржниками, які належать до захищених категорій, без їхньої згоди. До таких категорій належать військовослужбовці, поліцейські, працівники служби цивільного захисту, особи, позбавлені свободи внаслідок війни, їхні сім’ї та члени родин зниклих безвісти.
Проте ветерани війни формально до цієї категорії не віднесені, що викликає серйозну критику з боку правозахисників. З огляду на це, у Верховній Раді був зареєстрований законопроєкт, який має на меті визнати ветеранів захищеною категорією, надати їм право на пільгові умови у сфері кредитних зобов’язань і встановити чіткий перелік документів, які підтверджують цей статус.
Попри наявність таких норм, проблема полягає у їхньому практичному виконанні. Багато боржників не знають про свої права і не звертаються до колекторів із вимогою припинити контакти з родичами. Нерідко навіть наявність відповідного статусу не гарантує захисту, якщо боржник не надав офіційних підтвердних документів. Крім того, кількість справ у судах щодо стягнення боргів зросла, і суди не завжди мають змогу оперативно реагувати, що створює простір для зловживань.
Як бачимо, фінансовий тиск під час війни має подвійний ефект: з одного боку, колектори прагнуть отримати повернення боргів у максимально стислі строки, використовуючи технологічні й юридичні інструменти; з іншого боку, для громадян це стає ще одним чинником соціальної вразливості. Для людини, яка втратила дім через обстріли, перебуває на тимчасово окупованій території або виховує дітей у статусі внутрішньо переміщеної особи, тиск з боку колекторів відчувається як несправедливість, адже фінансова система вимагає від неї виконання зобов’язань, не зважаючи на обставини.
Таким чином, ситуація у 2025 році демонструє глибокий розрив між формальною регуляцією і реальною практикою. Нацбанк створює механізми контролю і намагається забезпечити етичність ринку, однак у повсякденному житті боржників колекторський тиск продовжує відчуватися через агресивні методи, які не завжди відповідають закону. Саме тому подальший розвиток законодавства у сфері кредитних відносин має стосуватися не лише уточнення процедур, а й реального захисту тих громадян, які в умовах війни опинилися у найбільш вразливому становищі.
Борги б’ють рекорди: мікрокредитування у 2025 році як дзеркало економічної вразливості українців
У 2025 році боргове навантаження на українців знову стало ключовим маркером економічної ситуації, адже за кредитами фізичних осіб воно сягає 3,4% від ВВП, тоді як на початку 2022 року становило 4,1%. Попри складність визначення точної суми в національній чи іноземній валюті, оскільки вона не подається як єдиний агрегований показник, дані Національного банку демонструють: лише заборгованість перед мікрофінансовими організаціями перевищує 15,77 мільярда гривень, і від початку 2024 року цей показник зріс у півтора раза, що чітко засвідчує системну залежність населення від швидких позик у воєнний період.
Динаміка першого кварталу 2025 року показала, що попит на мікрокредити не лише не спадає, а зростає, оскільки українці оформили 2,17 мільйона договорів на суму 12,72 мільярда гривень, що на вісім відсотків більше, ніж за аналогічний період попереднього року. При цьому середня кількість угод перевищила 724 тисячі на місяць проти 693 тисяч торік, проте середня сума позики вперше за два роки зменшилася й склала 5858 гривень, що на два відсотки нижче попереднього показника. Така зміна сигналізує про прагнення домогосподарств обмежуватися невеликими сумами для покриття першочергових потреб, уникаючи надмірних зобов’язань, які стають особливо ризикованими в умовах війни.
Події другого кварталу підтвердили сталість тенденції: ще 2,18 мільйона оформлених угод збільшили кількість мікропозик до 4,39 мільйона за півріччя, а це відповідає середньому рівню понад 730 тисяч договорів щомісяця. Станом на 1 квітня 2025 року загальна заборгованість перед мікрофінансовими організаціями сягнула 24,28 мільярда гривень, що вдвічі перевищує рівень квітня 2022-го, коли почалася повномасштабна війна. Лише за перший квартал борг зріс на 4,3 мільярда гривень, або на 22 відсотки, тоді як у другому кварталі приріст знизився до 940 мільйонів. Цей зсув може вказувати на часткове покращення платіжної дисципліни, проте загальний обсяг боргу залишається рекордним і несе у собі довгострокові ризики для економіки.
Слід зазначити, що структура мікропозик відображає зміни у поведінці позичальників: найбільша частка, яка сягає 63%, припадає на кредити строком від трьох місяців до одного року, і ця тенденція залишається стабільною. Проте саме довгострокові позики терміном від одного до двох років показали безпрецедентне зростання — у п’ятнадцять разів за рік, і тепер їхня частка дорівнює 3,6%. Водночас суттєво зросла популярність коротких кредитів до одного місяця, які охоплюють уже 24% від усіх угод, тоді як позики на період від одного до трьох місяців скоротилися з 16,5% до 3%. У цих змінах проступає подвійна логіка: люди одночасно шукають швидкі гроші для поточних витрат і змушені погоджуватися на довші зобов’язання, що демонструє як негайну вразливість, так і стратегічну кризу доходів.
Водночас ринок мікропозик поступово консолідується навколо сильніших гравців, адже кількість компаній, які мають ліцензію, на початку липня 2025 року скоротилася до 303, що на чверть менше, ніж рік тому. Якщо порівнювати з довоєнним періодом, кількість мікрофінансових організацій зменшилася більш ніж удвічі, і це свідчить про витіснення дрібних учасників, які не витримують ані регуляторного тиску, ані ризику неповернення. Така концентрація сил робить ринок менш різноманітним, але водночас більш контрольованим, адже саме великі компанії здатні витримати високі втрати й продовжувати кредитувати населення.
Отже, мікрокредитування у 2025 році постає як явище подвійної природи, яке одночасно рятує й заганяє у боргову пастку. Для сотень тисяч українських родин швидкі позики стають інструментом виживання, що дозволяє покрити витрати на ліки чи комунальні послуги, але для економіки загалом вони формують довгостроковий ризик, адже борги зростають швидше, ніж доходи. Цей баланс між короткою вигодою та майбутніми проблемами стає основною дилемою ринку, на якому з кожним місяцем зменшується кількість учасників, але зростає масштаб відповідальності за мільйони угод.
У такій системі особливе місце посідають колектори, які перетворюються на посередників між людьми та фінансовими організаціями. Для позичальників вони є уособленням тиску, що нагадує про вразливість навіть тоді, коли йдеться про кілька тисяч гривень, а для кредиторів — єдиним дієвим інструментом збереження платоспроможності. Цей конфлікт не зводиться до банального протистояння сильного й слабкого, він розкриває системну кризу: війна посилила залежність населення від кредитів і водночас зробила фінансовий бізнес ще більш залежним від колекторських практик.
При цьому справжній баланс інтересів може виникнути лише тоді, коли сама архітектура взаємин між позичальниками, кредиторами та державою буде переглянута. Для людей, які змушені брати кредити під час війни, важливим є створення реальних, а не декларативних механізмів реструктуризації та відстрочок у разі втрати доходу чи вимушеної евакуації. Водночас для кредиторів такою ж необхідністю є наявність зрозумілих і законних інструментів повернення коштів, які дозволять їм залишатися на ринку без використання практик психологічного тиску.
Втім держава в цій конструкції має відігравати ключову роль, бо саме їй слід розробити через зміни у законодавстві, судовій практиці та нагляді Нацбанку збалансовану систему регулювання, здатну одночасно захистити громадян від боргової пастки й забезпечити життєздатність фінансового сектору. Якщо цього не станеться, мікропозики й надалі перетворюватимуться не на інструмент підтримки, а на поле постійного протистояння, де і позичальники, і кредитори залишаються у програші.
