Коли успіх перестає бути вигідним, країна починає втрачати майбутнє. Цю проблему сьогодні формулюють не лише академічні економісти, а й люди, які десятиліттями керували великими “білими” бізнесами й бачили, як податки реально змінюють поведінку працівників.
Саме з цієї управлінської оптики про фіскальний парадокс Німеччини та Великої Британії пише голова наглядової ради Київського авіаційного інституту та колишній керівник Carlsberg і Kyivstar Петро Чернишов: у провідних європейських економіках зростання доходів дедалі менше перетворюється на зростання якості життя, тому кваліфіковані фахівці раціонально обирають не кар’єрні перегони, а вільний час.
На перший погляд це суто європейська історія, але для України, яка входить у подібну соціально-фіскальну модель у момент відбудови й дефіциту робочих рук, це питання про те, які стимули ми створюємо для людей, від яких залежить економічне майбутнє країни.
Скільки “з’їдає” держава з кожного додаткового євро доходу
У Німеччині на зарплату одночасно тиснуть прогресивний податок на доходи і обов’язкові внески соціального страхування. Базова логіка відома: ставка податку на доходи зростає разом із доходом, а соціальні внески фінансують пенсійне, медичне страхування, страхування на випадок безробіття та догляд. Технічна деталь, яку часто недооцінюють: працівник бачить не “середню ставку”, а маржинальну – скільки забирають саме з додаткової тисячі.
Візьмімо приземлений приклад із зарплатного калькулятора: податковий клас 1, федеральна земля Баден-Вюртемберг, без церковного податку, рік 2026. За таких умов 5 000,00 євро брутто на місяць дають 3 149,06 євро нетто. 6 000,00 євро брутто дають 3 668,73 євро нетто. Різниця в брутто – 1 000,00 євро, різниця “на руки” – лише 519,67 євро. Тобто з кожного додаткового євро в цій точці шкали приблизно 0,48 євро йде в податки та внески. Це і є момент, коли “підвищення” перестає відчуватися як підвищення, бо стимул з’їдає не лозунг про “високі податки”, а конкретна пропорція.
У Великій Британії механіка інша за формою, але схожа за ефектом: податок на доходи і внески на національне страхування роблять приріст зарплати менш “чистим”, ніж здається з брутто. Щоб не ховатися за середніми ставками, беремо паралельний приклад “зростання доходу з 5 000 до 6 000” у місячному вимірі, але в британській реальності це зручніше рахувати як зростання з 60 000 до 72 000 фунтів на рік (тобто ті самі 5 000 та 6 000 на місяць).
За чинною логікою порогів, неоподатковуваний персональний мінімум складе 12 570 фунтів, далі базова ставка 20%, вища ставка 40% після порогу, а внески працівника до національного страхування становлять 8% у межах основного діапазону і 2% вище верхнього порогу.
За цих умов підвищення з 60 000 до 72 000 фунтів на рік дає приріст “на руки” приблизно 6 960 фунтів на рік (близько 580 фунтів на місяць). З додаткових 12 000 фунтів держава “з’їдає” близько 5 040 фунтів через комбінацію податку на доходи і національного страхування – орієнтовно 42% маржинального приросту. Це ще не найгостріша зона: у Британії існує знаменитий “поріг пастки” близько 100 000 фунтів, де персональний неоподатковуваний мінімум починає зникати зі швидкістю 1 фунт за кожні 2 фунти додаткового доходу, і ефективна маржинальна ставка в цьому коридорі може різко підстрибувати. Саме тому в британських текстах про фіскальну політику так часто звучить слово “пороги”, а не просто “ставки”.
Сенс цієї калькуляції – не довести, що “Європа погана”, а підсвітити закономірність, що коли система робить додаткову працю малоокупною, люди не перестають бути раціональними, натомість вони оптимізують те, що можуть оптимізувати: години, формат зайнятості, країну проживання чи структуру доходу.
Чому соціальна держава сама створює пастку стимулів
Пастка виникає не через “зраду” чиновників, а через вбудовану бухгалтерію соціального контракту. Соціальна держава – це великі регулярні зобов’язання: пенсії, медицина, допомоги, субсидії, інфраструктура, обслуговування боргу. Коли в економіці старіє населення, зростає медична вартість життя, збільшується частка людей, які отримують трансферти, держава мусить або підвищувати вилучення, або скорочувати обіцянки. Політично скорочувати обіцянки важче, тому у багатьох країнах єврозони довгий час переважала логіка “підкрутити доходи бюджету”.
На рівні показників це видно в частці державних витрат у ВВП: у великих європейських економіках вона тримається на високих рівнях, що означає структурно високу потребу в податках і внесках.
Далі включається механізм, який простіше пояснювати терміном “податковий клин” (або “фіскальний клин”) – частка податків і внесків у повній вартості праці. Це не те саме, що “ставка податку на доходи”: клин ширший, бо включає і внески, і податки, і те, що платить роботодавець, але що зрештою все одно є ціною робочого місця.
У 2024 році податковий клин для “середнього” одинака без дітей становив 47,9% у Німеччині, 22,9% у Швейцарії, 35,2% в Ірландії, 40,6% в Естонії. Це цифри, які показують не “політичний стиль”, а реальну вагу держави у кожній годині оплаченої праці.
І ще один шар пастки – “фіскальний дрейф” або “fiscal drag”: коли пороги оподаткування заморожують або піднімають повільніше за зарплати й інфляцію, дедалі більше людей “повзком” затягує у вищі ставки без формального підвищення податків. У Британії тема заморожених порогів і того, як вони змінюють відчуття від підвищення зарплати, останніми роками стала дуже популярною.
Хто “виходить з гри” першим – і чому це швидко стає політикою
Коли маржинальна вигода падає, найшвидше реагують ті, у кого є вибір. Це не “багаті проти бідних”, а “мобільні проти немобільних”. Мобільні можуть скоротити години, перейти на контрактну роботу, монетизувати компетенцію через міжнародний ринок, змінити податкову резидентність або просто піти туди, де клієнт платить за результат, а не за присутність. Натомість немобільні лишаються в традиційній зайнятості і несуть дедалі більшу частку фіскального навантаження.
Британська “пастка 100 000 фунтів” стала символом цього ефекту не через сам поріг, а через поведінковий сигнал: якщо у точці кар’єрного росту приріст доходу починає з’їдатися втратою неоподатковуваного мінімуму і зникненням частини сімейних режимів підтримки, люди вчаться рахувати не “зарплату”, а “зарплату мінус система”. Оцінки кількості людей, яких затягує у цю зону через заморожені пороги, і публічні дискусії навколо цього стали частиною економічної політики.
Отже, наведена вище теза Чернишова описує не унікальну аномалію, а зміну “правил відчуття”. Коли значній частині платників стає очевидно, що додаткові зусилля конвертуються у відносно малий приріст добробуту, політика неминуче перетворюється на суперечку про стимули. Не “скільки держава повинна”, а “кого вона стимулює залишатися донором системи”.
…Наступного разу ми розглянемо, як різні податкові та соціальні моделі впливають на економічне зростання – від кількості відпрацьованих годин до дефіцитів і боргів – і що з цього може взяти Україна, не зламавши власні стимули до розвитку.
Тетяна Вікторова
