Країна, яка не відтворюється: демографічний портрет України в оцінках західних дослідників 

Українська демографія виходить за межі інерційних уявлень про кризу. Дефіцит людського капіталу вже давно не є новиною ані для держави, ані для бізнесу. Однак війна пришвидшила процеси, які раніше розгорталися поступово, зробила їх більш гострими та менш передбачуваними.

Схвалена урядом Стратегія демографічного розвитку до 2040 року зафіксувала контури цієї реальності, але фактична динаміка виявилася жорсткішою за будь-які планові рамки. Масова вимушена міграція, тривале зниження народжуваності, розриви на ринку праці та втрати серед економічно активного населення сформували середовище, в якому відтворення населення перестало бути суто демографічною темою і перетворилося на питання економічної стійкості й безпекової спроможності країни.

Україна дедалі частіше опиняється в світових рейтингах серед країн із найгіршими демографічними індикаторами, що підсилює відчуття незворотності процесів. У матеріалі Think Global Health українська демографія описується як поєднання кількох кризових процесів. Водночас акцент робиться не лише на масштабі втрат, а й на спробах відповіді – через політики повернення, підтримку сімей і створення умов для життя, які мають працювати довгостроково. 

Глобальний спад і українське загострення

Українська демографічна динаміка розгортається не у вакуумі – вона вписана у більш широкий регіональний контекст, де скорочення населення давно вже є нормою. Від початку 2000-х значна частина країн Східної Європи втратила від п’ятої частини до чверті своїх мешканців. Болгарія, Латвія, Молдова, Литва – кожна країна має свою демографічну траєкторію, але результат подібний: менше людей, переважання старшого сегменту у структурі населення, проблемні ринки праці. Втім Україна, як наголошує видання Visual Capitalist, на цьому тлі виглядає найбільш вразливою. За чверть століття населення скоротилося більш ніж на третину – приблизно на 16 мільйонів людей. Якщо на початку 2000-х йшлося про майже 49 мільйонів, то нинішні оцінки говорять про близько 33 мільйони. 

Народжуваність падає, середній вік населення зростає – цей тренд, притаманний більшості країн світу, безпосередньо впливає на їх економічну спроможність. Однак в Україні ці процеси проявляються значно сильніше. Після кількох років повномасштабної війни смертність у 2025 році майже втричі перевищила народжуваність. Мільйони людей виїхали за кордон, а ті, хто залишилися, відкладають рішення про народження дітей через невизначеність і травматичний досвід війни. За словами першої заступниці міністра соціальної політики Дарії Марчак, показник народжуваності опустився приблизно до 0,9 дитини на жінку – це найнижчий рівень за всю історію країни і нижче рівня простого відтворення популяції.

Політика повернення і ставка на умови життя

На тлі безуспішних переговорів про припинення вогню українська влада намагається поєднати два вектори – стимулювати народжуваність і заохочувати повернення тих, хто виїхав. У стратегічних документах акцент робиться на добровільності повернення і на створенні умов, у яких це рішення стає раціональним. Йдеться про доступне житло, якісну інфраструктуру, безпеку, інклюзивний ринок праці та загальну якість життя.

Повна вартість такої політики поки не визначена, але окремі її елементи вже мають фінансові параметри. Зокрема, додаткові десятки мільярдів гривень планують спрямувати на виплати при народженні дитини, підтримку батьків і розвиток програм догляду за дітьми.

Довга тінь історичних втрат

Щоб зрозуміти нинішню ситуацію в нашій країні, західні дослідники демографічних процесів пропонують подивитися глибше, в ретроспективу української історії. Демографічна траєкторія України формувалася під впливом воєн, голодів, окупацій і економічних криз. У XX столітті країна пережила кілька масштабних демографічних провалів – від Першої світової до повоєнного голоду 1946–47 років.

Ці травми мають відкладений ефект. Падіння народжуваності у другій половині XX століття частково пояснюється тим, що не народилися або не вижили потенційні батьки попередніх поколінь. Навіть у періоди відносної стабільності показники лише наближалися до рівня відтворення, а з кінця 1980-х почали знижуватися і так і не відновилися.

Після здобуття незалежності населення України становило понад 52 мільйони. До 2014 року воно скоротилося більш ніж на десяту частину. Частково це відображало загальноєвропейські тенденції, але економічні кризи 1990-х лише посилили спад.

Війна, надлишкова смертність і старіння

Ще до 2022 року в Україні фіксували підвищену смертність серед чоловіків працездатного віку. Повномасштабна війна різко загострила цю тенденцію – через бойові втрати і загибель цивільних. Водночас існують і непрямі втрати: люди помирають через недоступність медичної допомоги, а хронічний стрес провокує захворювання, які за інших умов могли б не розвинутися.

У поєднанні з низькою народжуваністю та міграцією це прискорює старіння населення і змінює його структуру.

Міграція як ключовий фактор

Після 2014 року кількість українців за кордоном різко зросла, а після повномасштабного вторгнення – досягла мільйонів. Станом на 2025 рік за межами країни перебувають понад п’ять мільйонів громадян. Частина з них уже інтегрується в нові суспільства, і це ускладнює перспективи повернення.

Важливо й те, що значна частина тих, хто виїхав, має освіту і професійний досвід. Це означає втрату не лише чисельності, а і якості людського капіталу. Досвід інших країн – від Польщі до Філіппін – показує, що повернення можливе, але потребує тривалої і послідовної політики.

Втім, наміри повернутися з часом тільки слабшають: якщо раніше про повернення до України говорила більшість біженців, то зараз – менше половини. З кожним роком війни цей показник знижується.

Селище, якого не стало: дорожня смертність як демографічний фактор

Уявімо, що за рік зникає невелике українське селище – просто стирається з карти разом із людьми. Це не образ, а досить точний масштаб щорічних втрат на дорогах. За даними Національної поліції, торік у ДТП загинули 3 249 людей – трохи більше, ніж роком раніше, але по суті це та сама стабільно висока цифра, яка не зменшується.

У демографічному вимірі такі втрати не виглядають випадковими. Це системні людські втрати, які додаються до міграції, низької народжуваності та воєнних втрат. Ідеться переважно про людей працездатного віку – тих, хто формує ринок праці й економічну основу країни. Кожна така смерть – це не лише трагедія для конкретної родини, а й мінус до і без того обмеженого людського ресурсу.

Паралельно зростає кількість травмованих – десятки тисяч людей щороку випадають із повноцінного життя, іноді назавжди. У підсумку дорожня статистика починає працювати як демографічний фактор: не такий вже очевидний, але відчутний і доволі стійкий.

На цьому тлі різниця з європейськими показниками лише підкреслює масштаб катастрофи. Україна має значно вищу смертність у ДТП навіть за меншої кількості автомобілів. Це означає, що проблема не в інтенсивності руху, а в тому, як працює система безпеки.

У підсумку дорожні аварії стають частиною ширшої демографічної історії – тієї, де скорочення населення формується не одним фактором, а сукупністю процесів, які взаємно підсилюють одне одного.

Що може змінити тренд

Демографічна стратегія до 2040 року розглядає відновлення країни не лише як інфраструктурний проєкт, а як спосіб вплинути на чисельність і структуру населення. Йдеться про створення середовища, в якому люди захочуть жити, працювати і народжувати дітей.

Серед інструментів – не лише прямі виплати, а й ширші рішення: доступне житло, робота, медицина, інклюзивна інфраструктура. Окремі кроки вже зроблено: збільшено одноразові виплати при народженні дитини, запроваджено щомісячну підтримку, розширено програми догляду за дітьми.

Водночас експерти наголошують: фінансові стимули самі по собі не переламають тенденцію. Рішення про народження дітей і повернення до країни залежать від відчуття безпеки, стабільності та перспективи. Без цього навіть найщедріші програми залишатимуться лише частиною відповіді на значно складніше питання.