Державна служба якості освіти України оприлюднила результати чергового аудиту і тим самим фактично зафіксувала, що освітня система перебуває не просто в кризі, а у стані хронічного виснаження. Перевірки у двадцяти одній області виявили знайому картину, в чергове розкривши болючі рани шкіл, у яких бракує безпечних укриттів, ресурсних кімнат і навіть елементарних санітарних умов. Водночас, цифри, які мали б бути сигналом для дії, просто перетворилися на статистичний фон, до якого всі давно звикли. Коли держава рахує укриття, а не створює безпечне середовище, чергові перевірки замінюють дії, а звіти стають банальними відписками, освіта перестає бути простором розвитку і стає простором звітності.
Освітня інфраструктура під лупою: що виявила перевірка ДСЯО
Державна служба якості освіти України представила результати масштабного аудиту, який засвідчив, що проблеми українських шкіл мають системний характер і виходять далеко за межі окремих регіонів. У 21 області, де проведено 72 перевірки, фахівці виявили численні порушення, що стосуються безпеки, інклюзивності та санітарного стану навчальних закладів. Дані, надані «Вчися.Медіа», демонструють тривожну картину, згідно з якою освітня інфраструктура, яка мала б бути простором захисту й розвитку, часто перетворюється на джерело ризиків для учнів і педагогів.
Попри те що 78% шкіл мають власні укриття, лише у 23% створено умови для безперервного навчання під час повітряних тривог, тоді як більше половини закладів залишаються неготовими до тривалих надзвичайних ситуацій. Особливо вразливою виявилася сфера доступності, оскільки лише 13% укриттів придатні для користування людьми з інвалідністю, а системи оповіщення, якими обладнано 82% шкіл, адаптовані до потреб дітей із порушеннями слуху чи зору лише у 7% випадків. Така статистика свідчить не лише про недофінансування, а й про відсутність системного підходу до безпеки в освітньому середовищі.
Не менш показовими є результати щодо санітарного стану, так як у 28% шкіл зафіксовано неналежний стан санвузлів, а у 16% — порушення питного режиму. У багатьох громадах відсутнє належне медичне обслуговування, що створює ризики для здоров’я дітей. Хоча більшість закладів мають стратегії розвитку, у третині випадків вони не затверджені засновниками або мають формальний характер, через що втрачають практичну цінність і не впливають на реальний стан справ.
Сфера інклюзивної освіти залишається однією з найвразливіших. У 14% шкіл посади асистентів учителів залишаються вакантними, а в 7% їх узагалі не передбачено. Лише у 19% навчальних закладів ресурсні кімнати повністю оснащені відповідно до потреб дітей з особливими освітніми потребами, тоді як третина шкіл не має таких приміщень зовсім. У спеціальних закладах освіти фіксуються порушення у формуванні класів, кадровому забезпеченні та використанні бюджетних коштів, що свідчить про слабкий контроль із боку засновників і недостатню увагу до методичної бази.
Загальна картина, яку окреслила ДСЯО, не залишає сумнівів, що українська школа опинилася в точці, де питання безпеки, доступності та якості навчального процесу потребують не ситуативних рішень, а стратегічного втручання держави та відповідального управління на місцевому рівні.
ДСЯО і МОН: пасивні спостерігачі руйнації освіти
Державна служба якості освіти України колись створювалася як інституція, здатна перетворити школу на простір розвитку, а не виживання. Вона мала стати посередником між державою та суспільством, гарантом того, що освіта відповідає не лише стандартам, а й сенсу свого існування. Однак зараз служба нагадує спостерігача, який сумлінно фіксує порушення, але не має жодного впливу на їхнє усунення. Її перевірки, що мали б стати поштовхом до змін, перетворилися на демонстрацію адміністративного безсилля. Звіти заповнюють полиці, а діти продовжують навчатися у школах без укриттів, асистентів і навіть елементарних умов безпеки.
Кожен новий аудит виглядає як повторення старої історії. Результати перевірки не відкрили Америку, а в чергове підтвердили очевидне, що лише 23% шкіл мають умови для навчання під час повітряної тривоги, половина закладів не готові до надзвичайних ситуацій, а для людей з інвалідністю придатними є лише 13% укриттів. Однак чиновники не розуміють, що це не просто статистика, а офіційне визнання того, що освітня система не виконує своєї головної функції, а саме забезпечення безпеки та доступу до навчання для всіх дітей. Також це свідченням відсутності відповідальності, адже жоден з цих фактів не супроводжується реальними рішеннями чи санкціями.
Водночас Міністерство освіти і науки, яке мало б бути керівним центром, дедалі більше нагадує коментатора. Його функція зводиться до ознайомлення зі звітами, вироблення рекомендацій та імітації координації. Проте очевидно, що така координація без управління перетворюється на зручну форму самоусунення, у якій можна нескінченно говорити про проблеми, не торкаючись їхнього кореня. Кожен звіт ДСЯО стає дзеркалом не стільки стану шкіл, скільки слабкості міністерства, яке втратило здатність керувати процесами в умовах кризи.
Сьогодні обидві інституції нагадують частини однієї системи, що обмінюються звітами про власну неефективність. Служба фіксує проблеми, міністерство реагує документами, а ситуація залишається незмінною, немов той віз у байці Л. Глібова, що «нині там». Такий механізм працює без збоїв, бо його головна мета полягає у підтримці видимості руху. Держава визнає порушення, але не усуває їх, що фактично означає добровільну згоду на деградацію. Усе це супроводжується офіційною мовою звітності, яка приховує байдужість за сухими формулюваннями про «моніторинг», «стандарти» і «якість».
Сама логіка існування ДСЯО побудована так, що вона не може бути ефективною. Орган, який підпорядкований тому самому міністерству, чию роботу повинен контролювати, не здатен бути незалежним арбітром. Це вже не контроль, а імітація контролю. Коли відомство звітує про сотні порушень, воно одночасно звітує про власну бездіяльність, адже нагляд без наслідків — це просто статистика, узаконене безсилля.
На превеликий жаль, у цій адміністративній грі найвразливішими залишаються діти війни. Вони не мають часу чекати на нові постанови чи програми, бо кожен день навчання для них перетворюється на справжнє випробування. Вони проводять уроки у підвалах, де немає світла, води й відчуття безпеки. Українські школярі вчаться не за концепцією «нової української школи», а за логікою виживання. І кожна така дитина стає мовчазним свідченням того, що держава не виконує базового обов’язку, який полягає у захисті тих, заради кого існує система освіти.
ДСЯО продовжує звітувати про «перевірки укриттів» і «наявність стратегій розвитку шкіл», а МОН наголошує на «координації дій». Але за цими словами стоїть одна очевидна реальність, що освіта перестала бути простором життя дитини і перетворилася на об’єкт бюрократичного контролю. Коли якість вимірюється не змістом навчання, а кількістю перевірок, система неминуче втрачає сенс.
Очевидно, що архітектура управління освітою в Україні побудована так, що її учасники не можуть бути ефективними. Орган, який повинен контролювати міністерство, водночас йому підпорядковується, тому не здатен бути незалежним. Нагляд без наслідків перетворюється на статистику, а контроль без дій стає просто ритуалом. У результаті служба, що мала забезпечувати якість перетворюється на банальний архів порушень, які роками повторюються без змін.
Українська освіта сьогодні нагадує будівлю без фундаменту, яку ретельно фарбують щороку, аби не було видно тріщин. ДСЯО та МОН говорять про розвиток, але фактично лише документують розпад. У цій тиші адміністративних кабінетів формується покоління, що вчиться не довіряти інституціям. І це, можливо, найнебезпечніший наслідок, який матиме відбиток не лише для освіти, а й для суспільства, яке колись доведеться відбудовувати з тієї самої руїни, що сьогодні описують у звітах без жодного кроку вперед.
Чому перевірки не рятують українські школи
Варто розуміти, що криза української освіти не виникла вчора, адже її корені проросли ще з часів, коли контроль за якістю навчання зводився до перевірок і звітів, а не до осмисленої стратегії розвитку. Коли у 2017 році створювали Державну службу якості освіти, її задумували як незалежного арбітра, здатного оцінювати стан шкіл без впливу чиновницьких кабінетів, проте із самого початку служба потрапила у пастку підпорядкування міністерству, яке вона мала контролювати. Внаслідок цього система нагадує дзеркальну кімнату, де всі бачать відображення проблем, але ніхто не може змінити реальність, що стоїть за склом.
Децентралізація освіти, покликана передати громадам більше прав і відповідальності, лише поглибила дисбаланс, оскільки ресурси не пішли за повноваженнями, а школи у селах і малих містах залишилися сам на сам із браком коштів і відсутністю підтримки. Замість створення ефективного механізму управління країна отримала розгалужену систему звітності, у якій кількість перевірок стала мірилом успіху, а не якістю змін.
Саме в цій тяглості форм і процедур, що не передбачають реальної дії, сформувалася культура освітнього адміністрування, де будь-яка реформа починається із заяв і закінчується документом, який ніхто не читає. І тому нинішній стан шкіл не є випадковістю, а радше наслідком довгої історії, у якій контроль завжди переважав над розвитком, а відповідальність розчинялася у ланцюзі підпорядкувань, який ніхто не наважується розірвати.
Наприклад, інспектори оцінюють стан укриттів, систем оповіщення, пожежної безпеки, наявність планів евакуації, відповідність меблів віку дітей та технічний стан будівель. Так у школах Кіровоградської, Сумської чи Львівської областей фіксували відсутність вентиляції у сховищах, відсутність запасів води та засобів гігієни, тоді як формально такі укриття значилися як «готові до використання». ДСЯО аналізує наявність асистентів учителів, облаштування ресурсних кімнат, доступність приміщень для дітей з інвалідністю. Наприклад, у Вінницькій та Запорізькій областях перевірки показали, що в частині шкіл пандуси ведуть лише до першого поверху, а ліфтів або підйомників немає, тому діти на візках фактично не мають доступу до класів.
Фахівці звертають увагу на наявність туалетів у приміщенні, стан водопостачання, чистоту харчоблоків і дотримання санітарних норм. У Чернігівській області, за даними аудитів, у 2024 році кожна третя школа мала застарілі санвузли або використовувала вуличні туалети, що офіційно вважається порушенням базових санітарних вимог.
Під час перевірок управлінської та фінансової спроможності виявляють, що стратегічні плани розвитку шкіл часто мають формальний характер, не затверджені засновниками або дублюють типові документи з інтернету. У низці громад, зокрема на Полтавщині, ДСЯО фіксувала відсутність прозорого використання освітньої субвенції та нецільові витрати на ремонтні роботи.
Перевіряючи якість освітнього процесу, оцінюється, чи відповідає навчання державним стандартам, як здійснюється внутрішній моніторинг успішності, наскільки вчителі володіють методиками НУШ. Наприклад, у школах Дніпропетровської області аудитори виявили, що внутрішні системи оцінювання формально існують лише «на папері», а педагоги не отримують методичної підтримки від керівництва.
Такий аспект як «Перевірка психологічного клімату та участі учнів у шкільному житті» рідко стає у центрі уваги, але під час деяких аудитів фіксувалося, що у школах відсутні служби підтримки або психологи працюють на пів ставки.
Як бачимо, ми маємо цілу низку зауважень, проте за ними не стоїть жодного реального рішення, і саме в цьому проявляється глибинна вада державного підходу. Аудити, що мали б бути інструментом змін, перетворилися на каталог недоліків без жодної дорожньої карти для їхнього усунення. У звітах скрупульозно фіксують відсутність укриттів, асистентів чи ресурсних кімнат, однак ніхто не пояснює, що робити школі, яка не має грошей навіть на ремонт вікон.
Служба констатує проблему, а держава мовчки спостерігає, немов це не її відповідальність. Такий підхід схожий на медицину без лікування, коли пацієнтові повідомляють діагноз, але не пропонують терапії. У результаті кожна перевірка стає не кроком до змін, а лише підтвердженням безсилля системи, яка вміє рахувати недоліки, але не здатна їх виправляти.
Сьогодні питання полягає не в тому, щоб назвати проблему, а в тому, щоб зрозуміти, як із неї вийти, адже українська освіта стоїть на роздоріжжі, де кожен крок може або зміцнити систему, або остаточно закріпити її безпорадність. Вихід з кризи можливий лише тоді, коли контроль перестане бути самоціллю, а стане частиною ширшої політики розвитку, що передбачає як перевірку фактів, так і створення умов, за яких порушення неможливі. Це потребує не додаткових звітів, а перегляду самої архітектури управління, де Державна служба якості освіти отримає незалежність від Міністерства освіти і науки, щоб не бути підзвітною тим, кого має контролювати.
Далі потрібна публічна відповідальність, коли результати перевірок не лише озвучуватимуться, а тягнутимуть за собою конкретні фінансові, кадрові та політичні дії. Місцеві громади мають отримати реальні інструменти впливу на розподіл коштів і визначення пріоритетів, інакше жодна децентралізація не матиме сенсу.
Подолати кризу можливо лише тоді, коли увага держави зміститься від фіксації проблем до їх реального розв’язання, коли кожне виявлене порушення сприйматиметься не як чергова статистична одиниця, а як підстава для конкретних дій і управлінських рішень. Освіта може відновитися лише тоді, коли МОН перестане грати роль коментатора і знову візьме на себе функцію управлінця, який не чекає на чергову перевірку, аби помітити очевидне, а діє.
