День Української Державності та День хрещення Русі: коли історія перетворилася на політику
15 липня в українському календарі позначено двома знаковими святами — Днем Української Державності та Днем хрещення Київської Русі – України. Ці дати втілюють в собі зв’язок між минулим та сучасним, ідеї самобутності та національного самоусвідомлення. Перша акцентує на спадкоємності державницької традиції від княжої доби до сучасної незалежної України. Друга нагадує про цивілізаційний вибір, який понад тисячу років тому визначив духовний та культурний вектор розвитку українського народу.
У контексті новітньої історії ці свята набувають особливої ваги, бо стають джерелом внутрішньої сили, маркером історичної суб’єктності та відповіддю на спроби заперечити право України на власний шлях.
Історія виникнення свят та їх політичний контекст
Ідея Дня Української Державності з’явилася як продовження суспільного запиту на формулювання української історичної суб’єктності у далекому 2018 році, коли три президенти Кравчук, Кучма і Ющенко звернулися до парламенту з пропозицією встановити це державне свято. В результаті указ про створення Дня Державності було підписано 24 серпня 2021 року, а перше офіційне святкування відбулося в липні 2022-го року в умовах воєнного стану, що лише підкреслило його актуальність. А вже в 2023 році Верховна Рада підтримала перенесення дати з 28 на 15 липня, тим самим синхронізувавши її з новоюліанським календарем ПЦУ та відмежувавши від московських релігійно-історичних інтерпретацій. Суть свята полягає не в символічному підкресленні «чергової дати», а спробі впорядкувати та легітимізувати історичну спадкоємність: від княжої влади Володимира Великого до незалежної України XXІ століття.
15 липня об’єднує два ключові смисли — політичний і духовний. Це дата, коли українці вшановують пам’ять Володимира Великого, князя, який запровадив християнство як державну релігію у 988 році. Але йдеться не лише про релігію як віру, а й той момент, коли територія, знана як Русь, перестала бути федерацією племен і стала європейською державою з міжнародними зв’язками, писемною культурою, правом, освітою та дипломатією. Саме з того почалася тяглість української державності, яку ворожі пропагандисти намагаються витіснити з пам’яті кожного разу, коли потрібно обґрунтувати, що України «не було».
Русь завжди була розташована у Києві, а не в Суздалі. Тож формула «від Русі — до України» підкріплюється фактами. У документах Центральної Ради чітко зазначалося: УНР є не новоутворенням, а прямим продовжувачем Русі. Цей підхід мав академічне обґрунтування, зокрема в працях Михайла Грушевського, який ще на початку ХХ століття запропонував концепт української історії як цілісного процесу.
Перенесення святкування з 28 на 15 липня у 2024 році дистанціює українську історичну традицію від російських тлумачень і дає сигнал про те, що історична спадщина Русі не є спільною, а національною та українською. В умовах війни, коли державні інституції змушені функціонувати у кризовому режимі, символічна рамка 15 липня допомагає втримати фокус не лише на обороні, а й на змістовному утвердженні держави в освіті, культурі, зовнішній політиці та інформаційній безпеці.
Варто також не плутати День Державності та День Незалежності. Звісно, обидва свята є важливими для розуміння нашого національного походження, але кожне з них говорить про різне. Так, 24 серпня стало моментом, коли Україна юридично вийшла з-під контролю імперії. Це політична точка неповернення. Проголошення незалежності у 1991 році перетворилося ніби на голосне “досить”, адресоване радянському минулому. Це день, коли Україна офіційно стала суб’єктом міжнародного права, а не чиїмось «регіоном».
Дата 15 липня несе в собі зовсім інше повідомлення про те, що ми не починали з нуля, і українська державність не впала з неба у 1991-му році. Ще до Конституції, Верховної Ради й диппредставництв у світі були інші форми української держави, такі як Київська Русь, Гетьманщина, Українська Народна Республіка (УНР). Тож День Державності не відзначає здобутий суверенітет, а вказує на той факт, що українці є історичною нацією. Якщо День Незалежності є символом перемоги в сучасній боротьбі, то День Державності підтверджує, що ця боротьба має тисячолітню історію.
Історія хрещення Київської Русі є фундаментальною зміною, яка трансформувала етнополітичне утворення у повноцінну державу. Прийняття християнства з Візантії визначило геополітичну орієнтацію, дало інструменти для створення єдиного адміністративного простору та нових соціальних норм. Християнство стало фактором внутрішньої інтеграції: завдяки запровадженню писемності, школи, церковної структури та права Русь отримала інституційні засади, порівнювані з іншими європейськими державами. «Церковний статут Володимира” вважають першим нормативним актом у нашій правовій традиції, а побудову кам’яних храмів сприймають як початок архітектурної урбанізації. Через християнську релігію Русь увійшла до кола визнаних гравців європейської політики, що підтверджував і шлюб Володимира з візантійською принцесою Анною. Хоча християнські громади існували ще до 988 року, саме рішення Володимира стало поворотним моментом. Не лише як акт духовного вибору, а як зважена державна стратегія, що поєднала політичний інтерес і культурну перспективу.
Історичні факти, про які слід знати
Обидва свята не є просто спробою “переписати минуле”, як це часто намагаються представити політичні опоненти України. Територіально, політично та культурно Русь існувала на землях сучасної України з центром у Києві, Чернігові, Галичі, Володимирі. Історія не прощає фальсифікацій, і те, як її трактували в різні епохи, є ще одним полем битви за ідентичність. Територія сучасної України — Київ, Волинь, Галичина — впродовж середньовіччя фігурувала в європейських документах як осердя Русі. Назву «русини» застосовували саме до мешканців цих земель. Натомість Московське князівство почало ототожнювати себе з Руссю щойно у XV столітті, коли постала потреба легітимізації політичних претензій. Лише за Петра І в XVIII столітті з’явилася назва «Росія» як результат централізованого імперського проєкту, що намагався приєднати до себе спадок Києва.
Українські державотворці добре розуміли, звідки ростуть справжні корені. Центральна Рада і Конституція УНР прямо стверджували, що Україна — це не нова держава, а продовження традиції Київської Русі. Але радянська влада не могла дозволити Україні мати такий глибокий і незалежний генеалогічний код. У 1929 році більшовики розгромили українські наукові інституції, що визнавали Київську Русь українською державою. Істориків, які просували цю ідею, репресували, переслідували або фізично знищували. Знищення історичної школи Грушевського є однією з найболючіших і найпоказовіших втрат.
Церква також була інструментом впливу. До кінця XVII століття Київська митрополія залишалася під духовною юрисдикцією Константинопольського патріархату. Лише 1686 року, під впливом політичного тиску та в обмін на вигоди, вона була передана Московському патріархатові. Цей перехід відбувся без належного церковного погодження, тому Вселенський патріархат досі не визнає його канонічним. Таким чином, православна ідентичність Києва формувалася незалежно від Москви.
Формальне хрещення населення Києва відбулося 988 року в річці Почайна — притоці Дніпра, яку згадує «Повість временних літ». На сьогодні ця річка майже повністю знищена забудовою, її залишки збереглися у вигляді технічного каналу на Оболоні. Почайна була не просто місцем символічного обряду — саме в її водах почалося впровадження нової релігійної й культурної системи.
Слід зазначити, що християнство в Києві з’явилося в IX столітті, тоді існували християнські громади, а княгиня Ольга, бабуся Володимира, охрестилася у Константинополі близько 955 року. Таким чином, офіційне хрещення Володимира було завершальним актом тривалого процесу, що вже мав глибоке підґрунтя. Після хрещення князь Володимир уклав династичний шлюб з Анною — сестрою візантійського імператора Василя ІІ. Такий союз був надзвичайно рідкісним для Візантії, яка зазвичай не видавала своїх принцес за іноземців. Цей шлюб став свідченням визнання Русі повноправним партнером у міжнародних відносинах.
Разом з новою релігією прийшли писемність і правові традиції. Було впроваджено «Церковний статут Володимира», який врегулював відносини між духовною і світською владою, встановлював норми шлюбу, кримінальної відповідальності, благодійності, і церковного суду. Це був перший нормативний документ подібного типу на території України, що відображав формування структурованої державності.
Будівництво першої кам’яної церкви — Десятинної — також припадає на часи Володимира. До того сакральні споруди на Русі були переважно дерев’яними. Десятинна церква в Києві стала не лише релігійним осередком, а й символом переходу від язичницької доби до християнської держави з європейською архітектурною традицією. Її зведення було початком нової епохи в історії Русі.
Поширення християнства дало поштовх розвитку освіти й культури. Почалося перекладання богослужбових текстів, відкривалися школи при церквах, і вже в XI столітті з’являються перші літописи, повчання та житія святих. Ці процеси сприяли створенню єдиного культурного простору в межах держави, що у свою чергу зміцнювало її політичну єдність.
У часи князювання Володимира Великого на території Київської Русі було започатковано державну монетну справу. Перші карбовані монети — «златники» та «срібляники» — виготовлялися в Києві. На них зображували тризуб, який слугував знаком державного суверенітету. У 1918 році, коли Українська Народна Республіка оголосила незалежність, її гербом було затверджено тризуб. У документі вказувалося, що він походить з монет князя Володимира. Це рішення мало політичний сенс: нова держава намагалася закріпити свій зв’язок із давньою київською традицією, підкреслюючи спадкоємність політичного й культурного суверенітету. У цей спосіб УНР стверджувала своє коріння не в російському імперському просторі, а в самостійному київському центрі.
Отже, 15 липня фіксує ключову зміну у способі інтерпретації української історії. Поєднання Дня Державності та Дня хрещення Русі – України надає підстави говорити про цілісний політичний і культурний процес, у якому Київська держава стала джерелом української суб’єктності. Умови війни лише підвищують цінність історичних аргументів, які використовуються для підтвердження права на власну політико-культурну лінію. Саме цей аспект робить обидва свята функціональними у системі сучасної ідентичності.
