У сучасному українському медіапросторі дедалі частіше трапляються випадки, коли гучні пресрелізи правоохоронних органів стають інформаційними приводами для заголовків у ЗМІ, що звучать як готові вироки. Така практика формує своєрідний «медіасуд», у якому складні господарські чи корпоративні питання спрощуються до чорно-білих схем: «розкрадання», «ненадані послуги», «збитки державі». Для суспільства це виглядає як доказ вини, але за лаштунками лишаються деталі, правова аргументація та реальні судові перспективи. Проблема полягає в тому, що подібний підхід перетворює інформаційне поле на майданчик для емоційних вироків, які не мають нічого спільного з належною юридичною процедурою.
У цій логіці в останні дні було подано історію про нібито «розкрадання п’яти мільйонів гривень» під час супервізійних робіт на свердловинах у Полтавській області. Цей випадок і став підставою для публічної реакції експерта з нафтогазової енергетики та геології Юрія Нагорняка, який вважає, що мова йде про класичний приклад медійного самосуду.
Він зазначає, що наприкінці минулого тижня у низці українських медіа з’явилися повідомлення з посиланням на пресрелізи Бюро економічної безпеки, де йшлося про нібито «розкрадання п’яти мільйонів гривень» під час супервізійних робіт на свердловинах у Полтавській області. Читачеві пропонують готовий «медіавирок», де схема зводиться до формули: «намалювали послуги — вивели гроші». У повідомленнях, зазначалося, що головною умовою для надання послуги була наявність у виконавця кваліфікованих співробітників із чинними сертифікатами International Well Control Forum. Приватне підприємство подало документи про наявність таких працівників і отримало замовлення, однак, як нібито встановило слідство, сертифікованих співробітників у компанії не було. На думку слідчих, це знав і посадовець газовидобувної компанії, який сприяв укладенню договору та підписанню актів про послуги, які, за версією слідства, не були надані.
Юрій Нагорняк наголошує, що за цією картинкою проглядається інша механіка — своєрідний «нанофільтр», який непублічно поділяє учасників ринку на «своїх» і «зайвих». Цей механізм працює не сам по собі, і що імена замовників подібних «хрестових походів» силових структур з часом стають відомими суспільству. У цьому випадку мова йде не про право, а про закулісну режисуру «виконання KPI».
Фахівець вважає, що ми знову стикаємося з ситуацією, коли заголовок підміняє вирок, а пресреліз — правову аргументацію. У публічний простір вкидається цифра зі службових документів і технічна абревіатура, яка видається за «державний закон». Замість конкретики суспільству пропонують вільні інтерпретації, хоча у системі Prozorro й державних реєстрах уся інформація є у відкритому доступі й будь-хто може її перевірити.
Оскільки у низці публікацій згадується один з його клієнтів і його прізвище, Нагорняк вважає за необхідне пояснити, чому ці медійні «вироки» є безпідставними та не мають навіть віддаленої судової перспективи. Він нагадує, що є експертом з питань енергетики, працював директором з видобутку в АТ «Укргазвидобування» у 2015–2019 роках, не володіє і не володів нафтосервісними компаніями понад п’ятнадцять років, не працює у державних компаніях, а його діяльність полягає у консалтингу в галузі нафтогазової енергетики та геології для різних компаній в Україні, США та Великій Британії без участі у корпоративному управлінні.
Юрій Нагорняк підкреслює, що послуга дійсно надавалася, роботи виконувалися і були прийняті замовником, що підтверджується актами. Він наводить посилання на документи Prozorro, зокрема закупівлю UA-2023-02-20-007604-a. Щодо сертифіката IWCF, то це документ приватної західної професійної організації, який є індустріальним стандартом, але не є обов’язковим для виконання за українським законодавством і не є державною ліцензією. Тимчасова відсутність такого сертифіката у когось з персоналу може тягнути за собою відповідальність у господарській площині, наприклад штраф за договором, але не «скасовує» вже надані послуги. Сертифікати IWCF у виконавця були, хоча в поодиноких випадках потребували поновлення. За його словами, у договорі (UA-2023-02-20-007604-a) чітко прописано, що це питання врегульовується штрафною нормою, а не визнанням послуги ненаданою.
Юрій Нагорняк зазначає, що в Україні послуги на свердловинах виконуються за національними правилами: обов’язкові державні інструктажі, навчання, допуски, медичні огляди, перевірки Держпраці й Держгірпромнагляду. Ці вимоги є обов’язковими за законом, тоді як IWCF — лише корисний міжнародний стандарт, але не юридично зобов’язуючий.
Для наочності Юрій Нагорняк наводить приклад з перевезенням вантажу: коли замовник чекає доставку з Києва до Полтави, вантажівка приїжджає вчасно, товар у порядку, акт підписано, водій має всі національні дозволи, страховку, тахограф. І раптом хтось вимагає показати сертифікат Британської асоціації далекобійників. Якщо такого документа немає, це не робить перевезення фіктивним. Ситуація з IWCF подібна: замість господарської логіки договору нам пропонують кримінальну версію, за якою відсутність приватного британського сертифіката автоматично робить послугу «неіснуючою».
Він пояснює, що супервайзинговий контроль — це щоденна присутність на майданчику, ведення добових рапортів, погодження відхилень, наряди-допуски, проміжні акти. Ланцюг підписів проходить через кілька філій АТ «Укргазвидобування» — ЛІКВО, УГВ-Сервіс, ГПУ «Полтавагазвидобування», а також через профільні департаменти центрального апарату. Він підкреслює, що в такій системі, де кожен крок контролюють різні люди, імітувати послугу фізично неможливо.
Щодо суми «п’ять мільйонів гривень», він пояснює, що це число походить з процесуальних документів БЕБ і не є встановленим судом збитком. У відкритих судових реєстрах є справа №910/13458/24, де предметом спору є господарський позов про штрафні санкції, а не розкрадання. Він додає, що заявлена сума штрафу становить 871 197,75 гривень, що кардинально відрізняється від «п’яти мільйонів» у заголовках.
Фахівець також коментує питання про залучення нештатних фахівців у тендерних пропозиціях. Закон не вимагає, аби всі фахівці перебували у штаті компанії вже на момент подання пропозиції. Важливо, щоб на момент старту робіт у виконавця були спеціалісти з відповідною кваліфікацією. Якщо склад команди змінювався до або під час виконання договору, виконавець повідомляв замовника і подавав дані про нових фахівців. Він зазначає, що ця вимога свідчить не про обов’язкову наявність усіх у штаті, а про доведену спроможність виконати договір.
Юрій Нагорняк звертає увагу на міжнародну практику, зазначивши, що у розвинених юрисдикціях пресслужби правоохоронних органів діють інакше: публічні коментарі робляться з урахуванням презумпції невинуватості, а ефективність роботи вимірюють не кількістю обшуків і пресрелізів, а відсотком справ, які завершуються вироком. В Україні, навпаки, гучні заяви про «викриття» запускають інформаційну хвилю, яка рідко закінчується судовим рішенням. Така практика створює «суд медіа», який підмінює суд права й переводить розмову з доказової площини в емоційну. Сума у п’ять мільйонів використовується як елемент процесуального ритуалу: її достатньо, аби справа не потрапила під підслідність НАБУ, але водночас цього вистачає, щоб створити враження «особливо великих збитків». Ця цифра не підтверджена вироком суду.
Підсумовуючи, Юрій Нагорняк вважає, що ми маємо приклад інверсії правових площин, коли господарська претензія перетворюється на псевдокримінальну справу з гучним заголовком. Це є сигналом для всіх підрядників у державному секторі енергетики: навіть формальна деталь може стати підставою для публічного кримінального переслідування. Справжня ціна таких практик — не лише можливі зриви графіків робіт, а й стратегічний регрес: від відкритого ринку до вибірковості за критерієм «свій/чужий», від суду права до медійного самосуду.
Він висловлює сподівання, що керівництво правоохоронних органів зверне увагу на цей приклад і дасть йому належну оцінку. Подібні дії не мають нічого спільного з очищенням галузі, а нагадують механізм регуляторного арбітражу, який дозволяє ділити бізнес під прикриттям боротьби з економічними злочинами. Відтепер процес має бути максимально публічним і документованим, і закликає всі сторони — від слідчих до журналістів — говорити мовою фактів, посилатися на відкриті джерела й утримуватися від гучних формулювань до моменту настання реальних судових рішень.
