У січні пенсіонери з числа внутрішньо переміщених осіб, яких в Україні налічується понад 1,3 мільйона, раптово зіткнулися з припиненням пенсійних виплат через запровадження додаткової процедури підтвердження. Однак про нові вимоги більшість людей дізналася вже після того, як гроші перестали надходити. Ця ситуація продемонструвала розрив між деклараціями держави про впровадження цифрових сервісів та реальними умовами життя літніх людей.
Слід зазначити, що реакції Мінсоцполітики на цю ситуацію не виникло, як і запропонованих шляхів її вирішення. Водночас Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець повідомив, що до нього масово звернулися пенсіонери-ВПО щодо ненадходження пенсій у січні через непройдену ідентифікацію. За його словами, на обліку перебуває понад 1,3 мільйона пенсіонерів з числа ВПО, які були зобов’язані підтвердити, що не отримують пенсійних виплат від органів Російської Федерації, зокрема через цифрові сервіси Пенсійного фонду.
Пізніше Міністерство соціальної політики України пояснило, що мова йде не про 1,3 мільйона осіб, а «лише» про 337 тисяч пенсіонерів, яким тимчасово призупинено виплати у зв’язку з тим, що вони до 31 грудня 2025 року не пройшли фізичну або цифрову ідентифікацію та не подали інформацію про неотримання пенсії від РФ. Цю ж інформацію підтвердив і Пенсійний фонд України, наголосивши, що припинення виплат має процедурний характер і може бути скасоване після проходження пенсіонерами ідентифікації. Вимоги щодо її проходження та підтвердження неотримання пенсій від органів РФ передбачені порядками, затвердженими Кабінетом Міністрів України, зокрема в межах механізмів контролю за виплатами особам, які перебувають на тимчасово окупованих територіях або за кордоном.
Як виявилося, для Мінсоцполітики 337 тисяч є некритичним показником, проте для людей це питання виживання – відсутність коштів на ліки, пересування містом, їжу та оплату комунальних послуг у розпал зими, в умовах відключень електроенергії, зростання цін і довготриваючої війни.
Журналісти ІА «Факт» після заяв про «тимчасове призупинення» виплат поспілкувалися з десятками пенсіонерів-ВПО особисто і по телефону. Майже в кожній розмові повторювався єдиний ключовий момент: держава називає це диджиталізацією, а люди відчувають це як провал системи, який раптово переклав на них всю відповідальність, не залишивши ні часу, ні ресурсу, ні зрозумілого маршруту дій.
Наразі ми публікуємо розмови в форматі коротких інтерв’ю з прямою мовою.
Олена Петрівна, 67 років, ВПО, Харків
— Коли ви зрозуміли, що пенсія не прийшла?
— П’ятого січня. Я завжди отримую на картку на початку місяця, вже знаю по днях. Зайшла в застосунок — нуль. Думаю: може, затримка. Наступного дня — теж нуль. І тоді мене вперше накрило не злістю навіть, а страхом. Бо в мене ці гроші розписані буквально по пунктах: таблетки, комуналка та трохи їжі. І все.
— Вам пояснили причину?
— Пояснили словами «ідентифікація». Але ж я не якийсь привид. Я живу тут, я переселенка офіційно, документи є, банк є, картка є. А мені кажуть, що я «не підтвердила». Що саме я мала підтвердити і де — ніхто нормально не говорить. Гаряча лінія або зайнята, або ти слухаєш робота і там усе так, ніби це я винна, що не пройшла «процедуру».
— Ви мали спробу пройти цифрову ідентифікацію?
— Пробувала. Я з телефоном на «ви», але не безнадійна. Мені допомагала сусідка, молода дівчина. То там то зависає, то код не приходить, то треба кудись зайти через банк — а в мене простий кнопковий був, я вже тільки недавно смартфон взяла. І ще: коли світла немає, коли інтернет пропадає, коли зв’язок гуляє — яка «цифра»? Це в презентаціях красиво.
— Як ви прожили цей період без виплат?
— Я позичила. Мені соромно це казати, але так. А що робити? Я не маю дітей поруч. У мене є серце і тиск, я не можу почекати, коли посадвці кажуть «тимчасово», вони не розуміють, що тимчасово — це теж голодно та наразі дуже холодно. Тимчасово — це коли ти відрізаєш половину таблетки, бо не вистачить до кінця місяця.
Сергій Іванович, 72 роки, ВПО, тимчасово проживає в Польщі через лікування
— Як виглядає ситуація у вас?
— Я в Польщі вже другий рік. Виїхав з дружиною після обстрілів, бо в неї астма, а підвали й холод — це смерть. Пенсію отримував стабільно на українську картку. У січні — тиша. І це той момент, коли ти розумієш: ти за кордоном, ти не можеш просто зайти в наше відділення чи «розібратися на місці». Ти залежний від інструкцій, а інструкції — як лабіринт.
— Ви знали про строк до 31 грудня?
— Чесно? Ні. Може, десь воно й було. Але як воно до мене мало дійти? У мене немає Telegram-каналів, я не сиджу в новинах. Я – пенсіонер. Я не «користувач цифрових сервісів», я людина, яка виживає і доживає. Якщо держава вводить вимогу, вона має так само ввести нормальний спосіб повідомити — не «десь на сайті», а реально, адресно, по-людськи.. хоча б зателефонувати. Сказали: «Пройдіть ідентифікацію». А як? Мені радять відеоідентифікацію, а в мене зв’язок незрозумілий. Мені кажуть про банк, але банк не завжди розуміє, що робити з клієнтом за кордоном. Мені кажуть іти до консульства. А ви бачили ці черги? Там люди по кілька місяців записуються. І що мені — не їсти ці місяці?
— Чи покриває взагалі фінансова допомога в Польщі або інших країнах ЄС ваші базові потреби без української пенсії?
Ні. Вона не дасть померти з голоду, але й жити на неї неможливо. Після оплати базових потреб на життя й ліків грошей практично не лишається. Це підтримка, а не заміна пенсії. Тут все дорожче — і їжа, і медицина. Про медицину взагалі можна не казати… Без українських виплат ми просто виживаємо. Європейська допомога не розрахована на старих людей з хворобами. Вона не покриває ані лікування, ані нормального життя. Пенсія з України — це єдине, що допомагає триматися на плаву.
— Яке відчуття від цієї історії загалом?
— Що держава мене не бачить. Ніби я зник, бо перетнув кордон. А я не зник — я просто врятувався. І тепер мене карають за те, що я не встиг бути достатньо «цифровим». Це абсурд. У нас війна, а до людей вимоги, як у мирній країні з ідеальним інтернетом.
Ніна Василівна, 64 роки, ВПО, Дніпропетровська область, проживає в гуртожитку
— Що сталося у вашому випадку?
— У мене виплата — це все. Я живу в кімнаті в гуртожитку, переселенський тимчасовий варіант. Працювати вже не можу — спина, ноги. І от у січні немає пенсії. Я спочатку думала, що це банк глючить. Потім зрозуміла, що не банк. І найстрашніше — відчуття, що ти один на один із системою, і ніхто не пояснює, що саме ти зробив «не так». У нас тут живе багато таких пенсіонерів, як я. В них немає смартфонів, а в багатьох – навіть телефонів. Ми не розбираємось у цій реєстрації, ідентифікації… Це якесь знущання над літніми людьми!
— Вам хтось допомагав розібратися?
— Так, але не держава, волонтери. Дівчата прийшли, сіли зі мною, почали дзвонити. Ми дзвонили в різні місця, і скрізь одне й те саме: «Ви повинні». Я кажу: “Я не проти, я зроблю, скажіть як». А у відповідь — або загальні слова, або «читайте на сайті». Який сайт, якщо в мене немає навіть комп’ютера і я не бачу дрібний текст?
— Чи була у вас можливість пройти фізичну ідентифікацію?
— Фізично — це теж не так просто, як звучить. Треба доїхати, вистояти в черзі, знайти правильне віконце, правильно сказати, мати з собою все. А якщо ти хворий? Якщо ти не привіз всі документи? Якщо у тебе панічні атаки після евакуації, і ти не можеш стояти в натовпі та боїшся їхати, бо майже щодня бомблять? Держава любить слова «повинні», «можна», але «можна» — не означає «доступно». А що держава? Нічого не повинна?
— Як ви пояснюєте те, що сталося?
— Як перекладання відповідальності та повна байдужість до людей. Вони розробили правило — і хай люди самі тепер доводять, що вони не шахраї. А люди й так на дні. Я не проти контролю, я розумію війну. Але контроль має бути з людським обличчям. Бо зараз виходить: або ти «цифровий», або ти голодний».
Ключовий конфлікт цієї історії полягає не в самій ідентифікації як інструменті контролю, а в тому, на кого держава фактично переклала відповідальність за наслідки її впровадження. У позиції Міністерства соціальної політики України зазначено, що припинення виплат є наслідком непроходження процедур, встановлених до 31 грудня 2025 року, і таким чином відповідальність за зупинку пенсій покладається на самих отримувачів.
Водночас реальна картина, яку фіксують звернення громадян і коментарі пенсіонерів, суттєво відрізняється від цієї формальної логіки. Значна частина людей похилого віку фізично не має смартфонів, комп’ютерів або навичок користування застосунком «Дія», що фактично унеможливлює проходження цифрової ідентифікації. Навіть ті пенсіонери, які змогли пройти онлайн-процедуру, згодом були змушені особисто звертатися до відділень Пенсійного фонду через технічні збої та розбіжності в облікових даних. У результаті цифровий механізм, який декларувався як альтернатива офлайн-зверненням, не замінив їх, а лише додав ще один обов’язковий етап, що призвів до черг, втрати часу та додаткового психологічного тиску.
Ця ситуація показала, що цифровізація без врахування умов війни, віку, можливостей та вразливості людей перестає бути інструментом зручності й перетворюється на механізм відсікання. Формально держава діє в межах затверджених процедур, але фактично — залишає десятки тисяч людей сам на сам з наслідками цих рішень у найскладніший період їхнього життя.
Пенсійні виплати для літніх ВПО — це не привілей і не «послуга», а питання фізичного виживання. І якщо контроль за бюджетними коштами в умовах війни є необхідним, то він не може здійснюватися ціною голоду, холоду й втрати доступу до ліків. Бо державні органи, які вимагають від людей доказів своєї «наявності», має насамперед самі бути присутніми — не в звітах і цифрах, а в допомозі, реальних, доступних, людяних, а головне — розумних рішеннях.
