Врятовані, щоб рятувати інших: як коні в Харкові допомагають відновлюватися дітям і військовим (фото)

З початком повномасштабного вторгнення 2022 року війна торкнулася не лише людей, а й тих, хто не знає, що таке зброя, але щодня відчуває на собі її наслідки. Вогонь обстрілів і тремтіння землі торкнулися тварин — мовчазних свідків людського горя. Сотні собак і котів вже знайшли свій порятунок завдяки волонтерам, які створюють притулки, шукають нові домівки, лікують поранених. Але поряд з ними залишилася ще одна, майже непомітна категорія жертв війни — коні. Їх не вмістиш у переноску, не вивезеш у багажнику і не приховаєш у підвалі.

Коні є надзвичайно чутливими тваринами, здатними відчувати страх людини, її біль і навіть коливання настрою. Їх розводять не тільки для спорту чи розваг, вони є партнерами, помічниками і друзями людей. Коли артилерія гуде поруч, ці розумні створіння здригаються так само, як і люди. Проте врятувати коня є вкрай складним завданням, бо потрібні спеціальні умови, техніка, транспорт і величезна відвага. Адже підійти до переляканої, виснаженої тварини вагою понад п’ятсот кілограмів — це завжди ризик і випробування на людяність.

Саме про таких відчайдушних людей вирішили розповісти журналісти інформаційного агентства «ФАКТ». Вони побували в одному з харківських кінних господарств, розташованому всього за кілька кілометрів від лінії фронту. Тут не припиняють роботу навіть тоді, коли небо над містом розривають вибухи. Працівники не залишили своїх підопічних і взяли під опіку нових — тих, кого господарі не змогли забрати під час евакуації. Волонтери рятують коней, лікують, доглядають і просто залишаються поруч тоді, коли їм найбільше потрібна людська присутність.

Першою нашою співрозмовницею стала Валерія — дівчина, яка за два роки до повномасштабної війни викупила коня з прокату і не покинула його у найтяжчі часи.

«Я не купувала коня — я купила йому свободу. У прокаті його просто знищили: спина й ноги були розбиті, він стояв на півдорозі до смерті з максимально травмованою психікою. Я ніколи раніше не мала справи з кіньми, але, побачивши його страждання, віддала останні гроші й забрала його», — згадує Валерія.

Півтора року до війни тварина відновлювалася: лікування, поступове повернення до руху, довіра і величезна робота його рятівниці. З початком обстрілів залишатися стало небезпечно, і Валерія тимчасово евакуювалася зі своїм підопічним до Кременчука. Та коли в Харкові стало трохи тихіше, вони повернулися і почали будувати нову ідею. Так з’явилася невелика стайня, яка згодом перетворилася на притулок для порятунку й реабілітації коней.

«До нас приєдналася Катя. Її кобила була давно і не настільки травмована, але вона підтримала мою волонтерську ініціативу — відкрити конюшню практично безкоштовно для всіх врятованих і евакуйованих коней. Ми тут не заробляємо на них гроші, а просто даруємо спокійне життя, яке вони заслужили», — каже Валерія.

Нашою наступною співрозмовницею стала Аліна — дівчина, яка вже під час  повномасштабного вторгнення врятувала іншого коня. Тварина була важко травмована й майже не могла контактувати з людьми.

«Він постійно кидався, кусався, відбивався. Коли на тебе пригає майже 700 кг живої ваги – це дуже страшно і небезпечно, м’яко кажучи… У кожній людині він бачив небезпеку, — пригадує Аліна. — Я розуміла, що можу не впоратися і мені дуже страшно, але все одно вирішила його забрати. Це було на свій страх і ризик, але я просто не могла залишити його тут», — каже Аліна.

Війна змусила їх неодноразово переїжджати — десятки разів змінювати місце проживання, ховатися від обстрілів, шукати, де можна нагодувати тварину й пережити чергову ніч. Зрештою, доля привела їх саме сюди — на харківську стайню, яка стала прихистком і для них, і для багатьох інших врятованих коней.

«Тут ми вперше відчули спокій. Він почав довіряти людям, дозволяв себе гладити, їздити. Мені здавалося, що ми вже все пережили й попереду тільки життя», — говорить дівчина.

Однак восени 2023 року коня не стало.

«Через постійні вибухи й стрес у нього стався серцевий напад. Його серце просто не витримало…», — ледь вимовляє Аліна.

Попри втрату, вона залишилася саме на цій стайні. Тепер дівчина допомагає іншим — тим, кого війна ще не вбила, але зламала і поранила.

«Я залишилася тут заради нього. Кожного разу, коли приводять нового “наляканого без погляду в майбутнє”, я бачу в його очах те саме, що колись бачила в своєму. І не можу відійти — мушу допомогти», — каже Аліна.

У вересні на харківську стайню прибули ще троє коней. Кожен з них має свою історію — трагічну, але водночас сповнену надії.

«Першою приїхала кобила з Бахмута, її евакуювали волонтери буквально з-під обстрілів. Її не треба було “відловлювати”, вона просто прийшла до людей без зброї. У неї серйозно пошкоджена спина, та, попри біль, вона все одно тягнеться до людей. Дуже комунікабельна і вдячна. Вона довіряє, дозволяє себе гладити, бере корм з рук, рада будь-якій увазі. І зараз проходить реабілітацію — поступово відновлюється», — розповідає Валерія.

Другим став наймолодший мешканець притулку — дволітній кінь із Запорізької області. Його подарували військовим у знак вдячності за оборону одного з місцевих сіл.

«Хлопці не знали, як поводитися з конем. Тварина почала худнути, нервувати, втрачати апетит. Коли ми про це дізналися, домовилися забрати його сюди. Тепер він поступово звикає до рук, навчається спілкуванню з людьми. І найголовніше — звик до спокою. Він міг би стати прекрасним спортивним напарником, але це – ще дитина, у якої все життя попереду», — каже Аліна.

Третім до конюшні прибув 25-річний жеребець — колишній спортивний кінь. Його життя пройшло на аренах, у подорожах і змаганнях, але останні роки виявилися надто важкими.

«Його стайню розбомбили під Харковом. Він дивом вижив, гуляв посеред згарища, весь у попелі. Коли його привезли, він просто мовчав — не реагував ні на людей, ні на інших тварин. Був нерухомий. Зараз він старенький, але спокійний. Ми називаємо його нашим “дідусем”», — з усмішкою говорить Катя.

Сьогодні всі п’ятеро коней живуть поруч — на «почесній пенсії», як жартують володарі стайні. Їх годують, доглядають, лікують і просто люблять.

«Ми кажемо, що наша конюшня — це пансіонат. Бо коли бачиш, як тварина, що пройшла пекло, знову тягнеться до людини, починаєш і сам вірити в щось краще», — говорить Валерія.

Попри те, що більшість тварин у притулку мають складні історії, життя на цій маленькі стайні не зводиться лише до лікування та догляду. Тут час від часу проводять сеанси іпотерапії для дітей і військових, які також переживають травму війни.

«Єдине, чим ми “навантажуємо” наших коней — це спілкування з дітьми і військовими, які проходять реабілітацію. Військові приходять до нас цілими родинами. Вони самі рятували цих тварин, і тепер привозять своїх дітей. Це – не робота та навантаження, а терапія для обох. Такі заняття не виснажують тварин, а навпаки, допомагають їм відновити довіру до людини, відчути тепло й сенс власного існування», — пояснює Валерія.

«Кінь, який довго стоїть у стайні після травм, потребує руху. Прогулянки під легким сідлом — це дуже корисно. Але головне — це контакт. Коли дитина гладить його, коли воїн обіймає та годує чимось смачненьким — між ними виникає щось дуже справжнє», — додає Аліна.

Ми поспілкувалися і з військовим Владиславом, який під час проходження реабілітації приїхав до кінного господарства зі своєю сім’єю.

«Коли ти довго на війні, починаєш забувати, як виглядає спокій. Тіло наче живе, а всередині все стиснуте, бо постійно чекаєш вибуху. Тут, серед коней, це відчуття зникає. Вперше за багато місяців ти чуєш не вибух, а дихання — рівне, глибоке, спокійне. І розумієш, що живий.

Ми приходимо сюди не за розвагою, просто є місце, де коні дивляться прямо в тебе, і ніби бачать все, що ти намагаєшся сховати. Вони не питають, де ти був і що бачив, не дивляться зі співчуттям. Вони просто поруч — великі, теплі, розумні, мовчазні. Коли стоїш біля них, відчуваєш певне заспокоєння і вкрай позитивні емоції.

Ми приходимо сюди з дітьми, щоб вони побачили, що поруч з війною є ще щось справжнє, мирне і приємне. Діти з великим задоволенням годують коней, сміються, гладять їх по шиї й катаються. І тоді розумієш, що заради цього всього ми й тримаємося, щоб наші діти могли вирости у світі миру і спокою.

Коні лікують нас без слів. Ти стоїш біля них, слухаєш, як вони дихають, і ніби вчишся знову жити — повільно, обережно, без поспіху. Вони не питають, хто ти і звідки, вони просто поруч. І, мабуть, саме тому допомагають більше, ніж будь-які слова. Ці благородні тварини нагадують, що навіть після всього пережитого в тобі лишається щось живе, сильне, людське. Це дуже допомагає, щоб відновитися і знову повернутися на фронт. Ми вдячні волонтерам за їх небайдужість до тварин та щирі серця!», — розповідає Владислав.

Ця стайня абсолютно не має комерційної мети, тут не заробляють на прогулянках чи спортивних заняттях. Все тримається на волонтерах, їхніх силах і власних коштах.

«Ми не беремо грошей ні за катання, ні за догляд. Все, що маємо — вкладаємо в корм, ліки, сіно, у цих тварин. Бо це не бізнес, а життя, яке ми давно обрали та намагаємося зберегти», — каже Катя.

Війна показує, хто ким є насправді: одні руйнують, інші — рятують. Іноді рятують не лише себе чи близьких, а й тих, хто не може попросити про допомогу словами. Тих, хто мовчки дивиться у вічі людини й просто чекає, щоб не залишили. Коні з цієї харківської стайні є не тільки врятованими тваринами, але й символом довіри та надії, яка вижила у пеклі.

«Ми просто не можемо інакше», — кажуть Валерія, Аліна та Катя. І, дивлячись на їхніх коней, здається, що саме завдяки таким людям Україна не втратила свого серця.

Проте навіть серце потребує підтримки. Ця стайня мріє взяти під опіку ще більше врятованих тварин, але, як і більшість волонтерських ініціатив, тримається виключно на власних силах. Найбільша потреба сьогодні — це сіно. Його завжди бракує, а без нього навіть найсильніші коні не виживуть.

«Ми не просимо нічого та ніколи… Але якщо є люди, які хочуть допомогти — не нам, а живим істотам, що пройшли війну, — ми будемо вдячні за будь-яку підтримку. У відповідь ми даруємо найцінніше — фізично і морально здорових тварин після пекла», — кажуть волонтери.

Інформаційне агентство «ФАКТ» підтримує й допомагає таким волонтерським ініціативам, які народжуються не зі спокою, а з болю. Тут кожен день є боротьбою за життя: за тюк сіна, за ліки, за теплу стайню взимку.

Якщо ви хочете зробити свій внесок у цю справу, звертайтеся до нашої редакції. Ми зв’яжемо вас з волонтерами, які підкажуть, як можна допомогти кормом, ліками, транспортом для евакуації тварин або будь-якою іншою реальною підтримкою, яка зараз вкрай необхідна.