Медичний марафон: як реформа медицини перетворила шлях до лікування на квест з перешкодами

Останні роки ознаменувалися серією реформ, спрямованих на оптимізацію та цифровізацію державних і муніципальних послуг. Після кожної гучної реформи в Україні починається новий етап — випробування на витривалість для українців, яким доводиться розбиратися з тим, як все влаштовано тепер. І якщо на папері новації виглядають як рух вперед, то на практиці часто виявляється зворотне: простий візит до лікаря перетворюється на довгу, виснажливу процедуру з онлайн-чергами і електронними направленнями. В результаті люди стикаються з ситуацією, коли фактично залишаються без своєчасного доступу до фахової допомоги. Водночас самі лікарі визнають, що замість полегшення навантаження й наближення послуг до людей, вони отримали додаткову адміністративну відстань та нескінченні конфлікти.

Межі компетенції чи межі абсурду

Запис до профільного лікаря в Україні сьогодні перетворився на справжній марафон, та ще й не з чіткою дистанцією, а шляхом, повним перешкод. Процес починається з черги до сімейного лікаря, яка може розтягнутися на тиждень і більше. Але не все так просто, бо один такий візит є лише одним напрямком. Якщо потрібна консультація кількох спеціалістів, кожен напрямок вимагає окремого запису й нового очікування.

Далі на пацієнта чатує тривала черга до вузького фахівця, де найближча дата часто випадає через місяць або й пізніше. Для багатьох єдиним виходом стає звернення до приватних клінік. Але й там ситуація не завжди краща: черги, високі ціни, затримки з прийомом. Система, яка мала б забезпечити швидкий доступ до спеціалізованої допомоги, на практиці перетворюється на складний і виснажливий процес, і навіть серйозні симптоми не гарантують швидкої медичної реакції.

Ще вчора сімейний лікар без проблем міг виписати направлення на МРТ, КТ чи розширені аналізи. Але, починаючи з 2025 року, звичний маршрут до обстежень став набагато складнішим. Наприклад, щоб отримати направлення на томографію, навіть якщо проблема є очевидною вже під час первинного прийому у сімейного лікаря, пацієнт все одно має звертатися до вузького спеціаліста.

Тепер первинка працює в чіткіших рамках. Направлення на УЗД черевної порожнини чи щитоподібної залози, рентген грудної клітки або кінцівок, базові аналізи крові, холтер чи гастроскопія все ще залишається в зоні відповідальності сімейного лікаря. Але якщо потрібно зробити МРТ, КТ, розширені лабораторні дослідження чи перевірку функції легень, маршрут змінюється. У таких випадках направлення може виписати тільки профільний лікар, який веде пацієнта за конкретним діагнозом. При цьому він може виписати тільки одне направлення, а щоб отримати інше, знову слід до нього записатися.

Цікаво, що нові обмеження стали несподіванкою не лише для пацієнтів. Деякі лікарі самі дізнавалися про зміни вже після того, як кілька разів зіткнулись з відмовою в оплаті послуги. Дивно, але замість офіційних роз’яснень лікарі мають лише обговорення у внутрішніх чатах, особисті здогадки та спроби зрозуміти, як правильно діяти у стандартних ситуаціях.

Причиною таких змін стали оновлені правила Національної служби здоров’я. Вони визначили, які обстеження може призначати лікар первинної ланки, а які  лише спеціаліст вторинного рівня. Це рішення пояснили потребою уникати непотрібних досліджень та впорядкувати процес направлень. Хоча технічно сімейні лікарі досі мають змогу виписувати направлення майже на всі послуги, НСЗУ більше не буде їх оплачувати, якщо вони виходять за межі компетенції.

Слід зазначити, що в системі немає обмежень, але є ризик того, що пацієнт, не знаючи про нові правила, отримає відмову або буде змушений проходити діагностику за власний рахунок.  Своє рішення у НСЗУ пояснили бажанням упорядкувати процес, зменшити кількість непотрібних досліджень і уникнути дублювань. Однак для багатьох українців це означає ще одну сходинку у довгому шляху до потрібного обстеження, а також несвоєчасне отримання медичної допомоги у разі виникнення серйозних проблем зі здоров’ям, які потребують термінового вирішення.

Ці зміни зачепили не лише підхід до організації допомоги, а й довіру між пацієнтом і лікарем. Налагоджена схема взаємодії перестала працювати так, як звикли всі учасники процесу. Саме тому подібні нововведення все частіше стають причиною конфліктів.  Пацієнти  звикли, що все вирішується через сімейного лікаря і вимагають обстеження, а медики розгублені, бо досі не отримали  жодних офіційних роз’яснень, а сама система стала перевантаженою непорозуміннями. Вони розповідають, що змушені видавати направлення на обстеження, які не входять до списку дозволених, лише щоб уникнути конфлікту в кабінеті. Люди не вірять у зміни, обурюються і вимагають звичного. А потім стикаються з відмовою вже на рівні спеціаліста. Направлення не погашається, обстеження не проводиться, і всі залишаються незадоволені.

Крім того, лікарів звинувачують у “відфутболюванні”, хоча вони лише дотримуються нової маршрутизації пацієнтів. В результаті маємо ще одну проблему, коли відповідальність розподіляється між всіма, а чіткої системи перевірки та автоматичного захисту від помилок немає.

Ймовірно, щоб уникнути непорозумінь та зекономити час, система мала б або блокувати створення некоректних направлень, або хоча б попереджати про ризик неоплати. На превеликий жаль, зараз такого механізму не існує. Лікар може виписати направлення, яке виглядає законно, але з точки зору НСЗУ не підлягає фінансуванню.

Юридичні межі, яких не бачать пацієнти

Плутанина з тим, хто саме має виписувати направлення, виникла не вчора. Але в 2025 році вона проявилась особливо гостро, коли пацієнтам почали масово відмовляти в направленнях на МРТ, КТ чи інші складні обстеження, а лікарі розводили руками, не маючи чіткого пояснення.

В законах і підзаконних актах давно прописано, що направлення має видавати той лікар, який реально веде пацієнта. Все, що зараз озвучує НСЗУ, фактично є лише спробою нагадати про вже чинні норми. Також у законі чітко зазначено, що лікуючим вважається той лікар, який не просто оглядає, а бере участь у повному процесі від діагностики до лікування. Це може бути як сімейний лікар, так і вузький спеціаліст, але кожен працює у межах своєї спеціальності. Наприклад, якщо пацієнт звернувся з проблемою, яка потребує участі невролога чи пульмонолога, то саме ці спеціалісти мають приймати рішення про подальші діагностичні кроки. Сімейний лікар у такому випадку вже не є лікуючим, а лише забезпечує первинну консультацію і скеровує далі.

У багатьох випадках пацієнти продовжують звертатися до лікарів первинки з проханням виписати направлення на обстеження до вузьких фахівців, але з погляду закону це є перевищенням повноважень. Сімейний лікар не має права скеровувати людину на дослідження, які виходять за межі його професійної компетенції. Подібні дії можуть створити ризики для самого лікаря, адже йому можуть приписати перевищення повноважень чи некоректні дії.

Отже, суть нових роз’яснень НСЗУ полягає в уніфікації підходів: хто, за що і на якому етапі несе відповідальність у медичному маршруті пацієнта. Ідея в тому, щоб пацієнт не мусив самостійно з’ясовувати, до кого звертатися і де взяти той чи інший підпис — система мала б діяти прозоро, з чітким розподілом ролей між лікарями. Проте проблема полягає в тому, що ці зміни не були своєчасно пояснені ані лікарям, ані пацієнтам.

Гра на витримку: пацієнт у лабіринті направлень

Ситуація з новими правилами направлень все більше нагадує не реформу, а класичний чиновницький футбол, у якому м’ячем стає пацієнт. Правила гри змінюють “згори”, не надто переймаючись тим, як це працює в реальності  у живих кабінетах, з чергами, людськими болями і неочевидними симптомами.

Тепер замість прямого шляху до вузького фахівця і обстеження пацієнт змушений ходити по колу, витрачати тижні, а то й місяці, щоб “пройти маршрут” так, як це бачить НСЗУ. Замість того, щоб  отримати діагноз і лікування люди опиняються в нескінченній грі у направлення. А хвороба тим часом не чекає. Діагностика затягується, стан погіршується. У найгірших випадках всі ці бюрократичні перегони можуть вартувати життя. Але в системі немає того, хто особисто відповідає за цю втрату. Рішення прийнято колективно, а відповідальність залишилася розмитою.

У медичній практиці не існує “середньостатистичного пацієнта”, якого можна вписати в один регламент, бо кожен випадок є індивідуальним. Проте чиновницька логіка намагається підігнати всіх під одну модель. В таких умовах лікар поставлений перед вибором: або зберегти лояльність до системи, або до пацієнта, який сидить навпроти.

Окрім проблем з новими правилами направлень, українська медична система на рівні первинної та спеціалізованої допомоги стикається з низкою інших труднощів, які безпосередньо впливають на якість і доступність лікування. Навіть якщо пацієнт отримав коректне направлення, далі починається новий етап, а саме пошук фахівця і очікування. У багатьох державних поліклініках запис до вузького спеціаліста розписаний на кілька тижнів, в деяких районах певних фахівців просто немає. Тому люди змушені їхати в інше місто або звертатися до приватних клінік, де вартість прийому для багатьох може бути непідйомною.

Обмеження в кількості направлень, які сімейний лікар може оформити протягом одного візиту, теж стає справжньою перешкодою. Часто пацієнту потрібно пройти одразу кілька обстежень або проконсультуватися з кількома спеціалістами. Але за правилами лікар може виписати тільки одне направлення за раз. Для наступного потрібно знову записуватись, знову чекати, і знову витрачати час. Це особливо ускладнює ситуацію для літніх людей, пацієнтів з хронічними хворобами та тих, хто проживає в сільській місцевості.

Не варто забувати і про самих медиків, особливо на первинній ланці, які працюють на межі фізичних і моральних можливостей. За даними опитування “Дослідження психологічного благополуччя пацієнтів та медичних працівників у закладах охорони здоров’я” проведеного у 2024 році, останнім часом серед працівників закладів охорони здоров’я переважають такі негативні стани й емоції, як напруженість (55 %), втома (53 %) та розгубленість (22 %).

Найвищий рівень напруженості спостерігається у медиків віком від 51 до 65 років (58 %). Найнижчий показник зазначено серед молодших працівників віком від 19 до 35 років, де напруження відзначили 46 % респондентів. І не дивно, адже у багатьох поліклініках один сімейний лікар веде понад 2000 пацієнтів. Крім безпосередніх консультацій, лікар веде документацію, формує направлення, працює з електронною системою та паралельно стикається з емоційним тиском і агресією з боку розгублених пацієнтів. Такий режим не сприяє ані точності діагностики, ані якісному веденню пацієнтів.

У містах ситуація складна, але в селах і маленьких ОТГ вона ще гірша. Там бракує навіть базових лабораторних послуг. Часто для того, щоб здати звичайний аналіз крові або зробити ЕКГ, пацієнт має їхати десятки кілометрів. Якщо обстеження призначене профільним спеціалістом, то маршрут може розтягнутись на кілька днів із перебоями у транспорті та відсутністю зручного запису.

Через складнощі з доступом до безоплатної допомоги дедалі більше людей звертаються до приватних лікарів без направлення і офіційної реєстрації в системі. Часто це відбувається “в обхід” за готівку, без внесення даних у eHealth. Таким чином, людина фактично випадає з офіційної системи, а держава не бачить реального навантаження на медицину. Це поглиблює дисбаланс і викривлює статистику, яка має впливати на розподіл фінансування.

Водночас і сама система eHealth досі не працює стабільно. У години пікового навантаження вона “падає”, направлення зникають або не підтягуються, а лікарі не можуть завершити візит. Пацієнти чекають по кілька годин, або взагалі йдуть без оформлених документів. І хоча це вже стало звичною частиною медичної буденності, системну проблему це не вирішує.

Всі ці складнощі накладаються одна на одну, створюючи враження глухого кута. Пацієнт, який звертається за допомогою, повинен пройти лабіринт з обмежень, затримок і неузгодженостей, щоб отримати право на обстеження. Тут уже  питання полягає не в якості медицини, а  її доступності, відповідальності та недосконалостях системного управління.

На превеликий жаль, всі вище згадані проблеми вже перестали бути винятковими збоями, перетворившись на симптоми системної кризи, не дивлячись на гасла чиновників – “все для людей”. Реформа, яка мала на меті зробити медицину зрозумілішою, прозорішою та зручнішою, на практиці створила плутанину, недовіру й втому. І лікар, і пацієнт опинилися в ситуації, коли правильні дії не гарантують результату, а логіка медичної допомоги поступається місцем інструкціям без пояснень. У таких умовах втрачається головне — швидкість, ефективність і людяність. Здоров’я не може чекати на маршрут, погоджений з системою. І чим довше триватиме ця адміністративна гра в “хто має право”, тим більше буде втрат, яких не компенсує жодна статистика.