Міністерство юстиції розширило консультації щодо депортації дітей: масштаби та правовий захист

Проблема насильницького переміщення та депортації українських дітей, яка виникла внаслідок повномасштабної війни, стала одним з найтяжчих воєнних злочинів сучасності. Ці дії кваліфікуються міжнародним правом як воєнний злочин, оскільки дітей позбавляють сімейного оточення, змінюють їхнє середовище та ускладнюють можливість повернення. У той час як міжнародні організації намагаються зібрати докази, оцінити масштаби й домогтися відповідальності, українські інституції шукають практичні шляхи для того, щоб родичі могли повідомляти про факти депортації, а діти отримували шанс повернутися додому.

Ініціатива Міністерства юстиції України

12 вересня 2025 року Міністерство юстиції України проінформувало про розширення доступу до консультацій для повідомлення про випадки депортації та примусового переміщення дітей унаслідок збройної агресії Російської Федерації.

За єдиним номером контакт-центру системи безоплатної правової допомоги 0 800 213 103 батьки, опікуни та свідки подій можуть отримати детальні роз’яснення щодо порядку подання заяви, алгоритму подальших дій, варіантів правового захисту та можливостей перенаправлення звернень до відповідних служб.

Працівники центру пояснюють, які саме дані необхідні для внесення до державних і міжнародних реєстрів, куди слід надсилати докази, а також консультують про порядок фіксації фото- й відеоматеріалів. У разі потреби звернення передаються до Офісу Уповноваженого з прав дитини або до правоохоронних органів, які здійснюють подальший супровід справи.

Для того, щоб повідомлення було розглянуте максимально оперативно, необхідно підготувати повне ім’я дитини, дату народження, останнє відоме місце перебування, обставини переміщення, контакти можливих очевидців, а також додати наявні фото, відео чи копії документів.

Паралельно з телефонним дзвінком рекомендується заповнити онлайн-форму на платформі «Діти війни», зберігши копії надісланих звернень. Такий підхід дозволяє прискорити роботу органів, задіяних у розслідуванні, і забезпечити облік кожного випадку, що має значення як для внутрішніх слідчих процесів, так і для міжнародних механізмів правового переслідування винних у злочинах проти дітей.

Масштаби депортацій і наслідки

Проблема насильницького переміщення дітей набула катастрофічних масштабів. Як повідомляє ОБСЄ, за підтвердженими українською стороною даними, задокументовано 19 546 випадків. Водночас Єльська лабораторія гуманітарних досліджень оцінює реальну кількість депортованих у близько 35 000 осіб.

Офіційна представниця Кремля Марія Львова-Бєлова, яка перебуває у розшуку Міжнародного кримінального суду, стверджувала, що понад 700 000 українських дітей були «переселені» до Росії. Її українська колега, радниця-уповноважена президента з прав дитини Дар’я Герасимчук, наводить більш зважені, але все ж шокуючі оцінки: від 200 000 до 300 000 неповнолітніх.

Росія відмовляється надавати Україні чи міжнародним організаціям перевірені дані, що є прямим порушенням міжнародного гуманітарного права та унеможливлює точну фіксацію кількості постраждалих дітей.

Серед українських дітей, вивезених до Росії або на підконтрольні їй території, є як ті, що мають встановлених батьків чи опікунів, так і діти-сироти, а також вихованці українських державних інтернатів. Їхній вік коливається від кількох місяців до сімнадцяти років. Російська влада виправдовує переміщення різними приводами: культурними обмінами, евакуацією із зони бойових дій, медичною допомогою, відправленням до оздоровчих чи військово-патріотичних таборів. За кожною з цих «програм» стоїть системна практика перевезення неповнолітніх до закладів на території Росії, у тимчасово окуповані райони України або навіть до союзної з Кремлем Білорусі.

Досвід тих дітей, які повернулися, свідчить про небезпечну тенденцію: у таборах і закладах, куди їх переміщують, проводиться цілеспрямована політика викорінення української ідентичності. Дітей змушують спілкуватися російською мовою, співати гімн Росії, брати участь у військових маршах і навіть навчатися поводженню зі зброєю. Це поєднується з психологічним тиском і, за свідченнями очевидців, випадками фізичного насильства. Деякі з тих, хто повернувся додому, демонструють ознаки травм, які проявляються у формі страху використовувати українську мову, абсолютного підкорення дорослим і відчуття відірваності від власної культурної спадщини.

Окремим виміром проблеми є системна практика примусового усиновлення українських дітей у Російській Федерації. Неповнолітніх, вивезених з окупованих територій, вносять у російські бази даних як уродженців Росії з «російським походженням». За допомогою законодавчих змін створено механізм, який передбачає спочатку тимчасову опіку, а згодом натуралізацію та оформлення громадянства РФ. Цей процес відкриває шлях до подальшого усиновлення «тимчасовими опікунами». Окремі поправки дозволяють змінювати імена, місця й дати народження дітей, що практично унеможливлює встановлення їхнього справжнього походження та відновлення зв’язків із біологічними сім’ями.

Задокументовані факти свідчать, що депортації та насильницькі усиновлення відбуваються не на рівні окремих виконавців, а за прямої участі керівництва Кремля. Президент Росії Володимир Путін підписав закон про спрощену процедуру усиновлення українських дітей, виділив державне фінансування для реалізації цього проекту й наказав військовим забезпечувати перевезення. Саме ці дії стали підставою для видачі Міжнародним кримінальним судом ордера на арешт Путіна, оскільки він визнаний особисто відповідальним за вчинення воєнних злочинів.

У цій складній ситуації доступ до правової допомоги й можливості повідомити про депортацію дитини мають виняткове значення. Розширення консультацій, яке оголосив Мін’юст, дозволяє систематизувати інформацію, зафіксувати якомога більше випадків та створити правову основу для подальших судових процесів у міжнародних інституціях. Чим точнішими будуть зібрані дані, тим вагомішими стануть докази для доведення злочинів Російської Федерації в Гаазі. Це також дає шанс батькам і родичам, які шукають дітей, отримати підтримку та супровід у складному процесі пошуку й повернення.