Міносвіти про майбутнє університетів: менше абітурієнтів, нові пріоритети і перебудова системи

Стан української вищої освіти дедалі частіше стає предметом жорсткої суспільної критики, оскільки частина викладачів, студентів і університетських спільнот сприймає дії Міністерства освіти і науки як курс на руйнування системи: звуження мережі закладів, подорожчання навчання, послаблення класичної університетської моделі й підміну глибокої освітньої політики постійним адмініструванням криз. На цьому тлі заступник міністра освіти і науки Микола Трофименко пояснив логіку нинішніх рішень МОН через загальну модель майбутнього.

За словами заступника міністра освіти і науки Миколи Трофименка Українська вища освіта входить у нову фазу, де звичні уявлення про вступ, бюджетні місця, популярні спеціальності й саму роль університету вже не працюють так, як працювали в довоєнні роки. У переказі позиції ця зміна виглядає системною: держава інакше розподіляє підтримку, зважає на кадрові потреби країни, перебудовує мережу закладів, готує студентів до безпекових викликів і водночас змушує університети дивитися на себе крізь призму демографії, яка обіцяє значно жорсткішу конкуренцію за кожного вступника.

Логіка МОН зводиться до того, що університетська система вже живе в нових обставинах, де престиж окремої вивіски, інерція попередніх років і механічне відтворення старих моделей більше не гарантують стабільності. Вища освіта, за таким підходом, має стати сильнішою за змістом, точнішою у пріоритетах і жорсткішою до власної неефективності.

Гранти на навчання: підтримка для сильних вступників, які не потрапили на бюджет

Однією з головних тем пояснення Трофименка стала державна фінансова підтримка для тих вступників, які мають високі або вище середніх результати національного мультипредметного тесту, проте навчаються за контрактом. У МОН розглядвють грант як безповоротну цільову допомогу, що покликана підтримати абітурієнта в його виборі університету й освітньої програми, якщо бюджетного місця він не отримав.

У 2025 році базові суми таких грантів становили 17 і 25 тисяч гривень, проте остаточний розмір підтримки залежав від системи коефіцієнтів, пов’язаних зі спеціальністю та місцем розташування закладу. Через це грант у більшості випадків покриває лише частину вартості навчання, хоча для окремих програм і окремих умов може компенсувати її повністю. Посадовець наводить і підсумки дворічного експерименту: цією можливістю вже скористалися понад 40 тисяч студентів, а середній грант перевищив 23 тисячі гривень.

Він зазначає, що найчастіше грантами користувалися вступники з Києва та Львівщини, а серед напрямів лідирували психологія, автомобільний транспорт, філологія, комп’ютерні технології, архітектура і містобудування. До цього переліку додалися також право та економіка, що свідчить про збереження впливу традиційно популярних спеціальностей, попри спробу держави переорієнтувати підтримку на інші галузі.

Які напрями держава підтримує сильніше

У викладі Трофименка простежується чіткий принцип: активніша фінансова підтримка йде туди, де країна потребує фахівців найбільше. Йдеться про освіту, інженерію, природничі науки, аграрний сектор, реабілітацію та базові медичні спеціальності. Для цих напрямів застосовують вищі коефіцієнти, через що розмір гранту зростає. Додаткову підтримку, за його словами, отримують і заклади вищої освіти з прифронтових регіонів.

За цією логікою стоїть прагнення держави коригувати освітній ринок через інструменти фінансування, а не лише через декларації про потребу в тих чи інших професіях. Трофименко фактично визнає, що держава вже менше заохочує напрями, де ринок праці давно переповнений випускниками, і більше вкладається в спеціальності, від яких залежить відновлення країни, функціонування медицини, школи, технологічного сектору й системи реабілітації.

Водночас грант прив’язують до освітньої траєкторії, через що переведення студента потребує окремого перегляду умов. Якщо людина змінює університет без зміни спеціальності, грант зберігається за нею. Якщо ж ідеться про перехід на інший напрям, особливо з вищим коефіцієнтом підтримки на комерційно популярні програми, механізм уже не працює автоматично. З пояснень посадовця випливає, що держава не збирається фінансувати такий маневр за старими умовами.

Вступ для тих, хто опинився в складніших обставинах

Трофименко також розповів про вступників з тимчасово окупованих територій, військовослужбовців, ветеранів і дітей військових. Він описує позицію міністерства як прагнення зробити доступ до освіти для цих груп простішим і підтримувальним. Для абітурієнтів з тимчасово окупованих територій, за його словами, діють окремі механізми вступу та мережа освітніх центрів, а щодо військових і ветеранів міністерство рухається до гнучкіших рішень у питаннях навчання, відновлення, збереження місця у закладі та стипендій.

Посадовець прив’язує ці рішення до потреб людей, які проходять через важчі життєві обставини й тому потребують іншого освітнього маршруту. Такий підхід вписується в загальніший курс міністерства, де вища освіта розглядається як інструмент повернення до професійного життя, відновлення і включення в суспільство.

Бюджетні місця і зміна освітніх пріоритетів

Трофименко окремо зупиняється на темі бюджетних місць і відкидає трактування, ніби держава просто скорочує класичне держзамовлення. На його думку, йдеться про корекцію в межах несприятливої демографічної динаміки і перерозподіл підтримки туди, де кадровий попит справді високий. До спеціальностей, які ринок давно сприймає як перенасичені, він відносить право, менеджмент, економіку та журналістику.

Водночас більший акцент, за його словами, зміщується на STEM-напрями, педагогіку, медицину, відновлення й реабілітацію. Тобто міністерство намагається змінити не просто пропорцію бюджетних місць, а й логіку самої підтримки: держава фінансує передусім ті освітні траєкторії, що мають очевидний зв’язок із потребами країни в умовах війни та майбутнього відновлення.

Це, однак, не означає, що популярні напрями втратили привабливість для вступників. Посадовець визнає, що право, менеджмент і економіка досі лишаються серед найпопулярніших спеціальностей, проте їх уже тіснять комп’ютерні науки, інженерія, медицина, реабілітація, психологія, педагогіка та будівництво. У такому описі вступний ринок виглядає менш одноманітним, ніж кілька років тому, хоча старі фаворити з нього не зникли.

Чому окремі спеціальності дорожчатимуть

Трофименко пояснює і нюанси контрактного навчання. Для масових популярних спеціальностей корекція вартості триватиме, оскільки роками ціна контракту там була нижчою за реальну собівартість підготовки. Різницю покривали завдяки державному фінансуванню студентів-бюджетників, за яких держава платила університету більше, ніж контрактники.

З цієї логіки випливає, що популярні спеціальності, які довго трималися на відносно доступній ціні, залишаться зоною подальшого подорожчання. Натомість там, де держава прагне зберегти або збільшити набір, вирішальним фактором стає доступність навчання, через що такі напрями отримують більше бюджетних місць і працюють за іншою фінансовою логікою.

Посадовець також уточнює правила, за якими університет може переглядати вартість навчання. Закон дозволяє індексувати оплату не частіше ніж раз на рік і лише в межах офіційного індексу споживчих цін за попередній календарний рік. Такий механізм має бути передбачений у договорі. Якщо його там немає, одностороння зміна умов, за його поясненням, не допускається. Водночас для студентів із грантами існує важливий запобіжник: якщо вартість навчання зростає в межах індексації, то і сума гранту збільшується пропорційно.

Оновлення ректорів і перебудова мережі університетів

Тема укрупнення закладів вищої освіти й оновлення керівництва проходить як частина великої перебудови. Трофименко очікує більшої змінності на посадах ректорів і вважає цей процес здоровим для системи. У його трактуванні університет уже не може бути місцем довічного адміністрування, де керівник десятиліттями утримує вплив завдяки інерції, зв’язкам і звичці колективу до незмінності.

Посадовець описує ідеальний тип сучасного керівника університету як менеджера змін, який працює зі стратегією, командою, фінансами, міжнародними партнерами і громадою, в центрі якої часто перебуває сам заклад. У цій логіці вибори ректора мають бути змаганням програм розвитку, публічною розмовою про майбутнє університету і процедурою, що спирається на довіру колективу, а не на кулуарний розподіл впливу.

З його пояснень випливає, що оновлення ректорського корпусу вже стало незворотним процесом, підкріпленим і законодавчими обмеженнями, і загальним курсом на зміну управлінської культури. Цей підхід доповнює укрупнення мережі вишів, де менша кількість інституцій має означати сильніший зміст, зрозумілішу стратегію та кращу спроможність до розвитку.

Нова безпекова підготовка замість старої військової моделі

Розповідаючи про військову підготовку, Трофименко фактично проводить межу між старим уявленням про університетський вишкіл і новою моделлю, яку міністерство хоче запровадити. Йдеться не про традиційний курс, пов’язаний зі стройовою підготовкою, а про навчання навичкам національного спротиву, які мають практичну цінність у воєнних умовах.

За його поясненням, студенти вивчатимуть домедичну допомогу, безпеку, базові принципи оборони та сучасні технології. Така підготовка, як її описує посадовець, стосується цивільної людини, яка повинна мати знання і навички для реального життя під час війни. Він окремо наголошує, що йдеться про освітній компонент, який не створює статусу військовозобов’язаного, не передбачає присяги, медкомісії, прибуття до територіальних центрів комплектування чи здобуття військово-облікової спеціальності.

Важливою деталлю стає і поширення цієї дисципліни на всіх здобувачів вищої та фахової передвищої освіти незалежно від статі. Для студентів з особливими освітніми потребами та для тих, чиї релігійні переконання унеможливлюють користування зброєю, передбачають інші траєкторії проходження курсу. У цьому фрагменті інтерв’ю міністерство намагається одночасно підкреслити універсальність безпекової підготовки й відмежувати її від примусової мілітаризації освітнього простору.

Як війна змінила карту студентських міст

Говорячи про географію студентства, Трофименко визнає посилення позицій Львова та зростання помітності Івано-Франківська, однак відмовляється трактувати це як втрату Харковом статусу потужного освітнього центру. Попри безпекові труднощі, обмеження офлайн-навчання і складні умови життя в місті, він вважає, що академічна вага Харкова збереглася.

Цей висновок посадовець підкріплює враженням від поїздок до місцевих закладів, де, за його словами, студентське життя виявилося активнішим, ніж у частині центральних і західних регіонів. Опис підземних поверхів, аудиторій і лабораторій показує Харків як місто, яке, попри війну, намагається втримати свою роль у вищій освіті через адаптацію до нових умов, а не через символічний статус із минулого.

Водночас найбільших втрат, за його оцінкою, зазнали прифронтові та переміщені університети, тоді як частина закладів у безпечніших регіонах отримала приріст студентів. Проте й тут Трофименко пропонує дивитися ширше за географію: на кількість студентів вплинули дистанційний формат, релокація, репутація закладу та здатність керівництва швидко перебудувати процес.

Відповідаючи на питання про різні моделі організації навчання в одному й тому самому місті, посадовець пояснює, що вирішальними є умови конкретного університету. Якщо є укриття, продумана безпекова модель і організаційна спроможність, заклад може працювати аудиторно або у змішаному форматі. Якщо таких умов бракує, він лишається онлайн.

Трофименко фактично відкидає спробу оцінювати університет лише за адресою. Для нього різницю визначає не місто як таке, а якість внутрішнього управління, інфраструктури й рішень, які заклад здатен ухвалити в умовах війни.

Нова демографія і майбутня конкуренція за вступника

Посадовець також висловив думку про демографію, яка має визначити майбутнє всієї системи. Трофименко говорить про поступове скорочення кількості студентів і пропонує дуже простий спосіб зрозуміти масштаби цієї тенденції: подивитися, скільки дітей народилося сімнадцять років тому. За його словами, університети мають планувати свій розвиток у межах цієї нової реальності, а не жити уявленнями про минулі масові набори.

Він не підтримує надто тривожні трактування окремих прогнозів, які зводилися до дуже низьких цифр після 2030 року, проте визнає головне: конкуренція за вступника зростатиме. Через це система більше не зможе покладатися на вивіску, історичний бренд чи інерцію попередньої слави. Університетові доведеться постійно доводити свою цінність для студента — якістю програм, умовами навчання, репутацією, зв’язком з ринком праці та здатністю запропонувати зрозумілу траєкторію розвитку.

На думку Трофименка, частина закладів зіткнеться з цілком реальним ризиком не набрати повноцінні групи. Через це модернізація мережі, укрупнення, нові моделі управління і сильніші наглядові ради стають уже не теоретичним планом, а відповіддю на неминучі зміни. Університет майбутнього, в його описі, не замикається на одному семнадцятирічному вступникові після школи.

Посадовець вважає, що система дедалі більше працюватиме з дорослими студентами, короткими програмами, перекваліфікацією, ветеранами та людьми, які змінюють професію. Таким чином університет поступово перетворюється на інституцію навчання протягом життя, де класичний бакалаврат лишається важливою частиною, проте вже не вичерпує всієї освітньої місії.

Окремо Трофименко допускає, що частину демографічного спаду можна компенсувати за рахунок іноземних студентів. У його викладі це питання пов’язане і з інтернаціоналізацією, і з доходами закладів, і з присутністю України в глобальному освітньому просторі. Проте ключ до реалізації такої можливості він залишає в руках самих університетів, від яких залежить, чи зможуть вони стати привабливими для зовнішнього ринку.

На думку Трофименка, через десять років українська система університетів має стати компактнішою за кількістю вивісок, сильнішою за змістом, більш спеціалізованою там, де цього вимагає логіка розвитку, і конкурентнішою як усередині країни, так і назовні. У такій моделі виживання від однієї вступної кампанії до іншої поступається місцем стратегічному розвитку, де університет розуміє своє місце в новій демографії, новій економіці і новій безпековій реальності.