Росія дедалі відкритіше вибудовує відносини з режимами та рухами, які ще недавно сама називала загрозою. Підписання військово-технічної угоди з “Талібаном” стало не просто черговим дипломатичним контактом, а символом того, як Москва перетворює ізольований афганський режим на повноцінного політичного партнера.
Від терористів до союзників
Підписання угоди про військово-технічне співробітництво між Росією та рухом “Талібан” стало черговим етапом поступової легалізації афганського режиму Москвою. Документ підписали міністр оборони уряду талібів Мохаммад Якуб Муджахід і секретар Ради безпеки РФ Сергій Шойгу під час міжнародного безпекового форуму в Московській області. Деталі угоди офіційно не розкриваються, однак афганські та українські медіа повідомляють, що йдеться про військові технології, обмін озброєннями, ліцензії та спільні проєкти у сфері оборони. Сам факт такого документа важливіший за його технічний зміст, адже Москва переходить від політичних контактів із талібами до оформлення повноцінного партнерства.
Ще кілька років тому така угода виглядала б неможливою. У 2003 році Росія внесла “Талібан” до списку терористичних організацій, а після терактів 11 вересня підтримувала міжнародну антитерористичну коаліцію в Афганістані. Під час другої чеченської війни таліби підтримували чеченських бойовиків і визнавали незалежність Чечні. Кремль тоді сприймав рух як частину глобального джихадистського середовища.
Але після 2015 року російська політика почала змінюватися. Москва відкрила неформальні канали зв’язку з талібами, їхні представники почали регулярно приїздити до Росії, а російська дипломатія дедалі активніше просувала тезу про те, що рух «еволюціонував» і більше не загрожує російським інтересам.
Афганістан після США як політичний ресурс Кремля
Після повернення талібів до влади у 2021 році Кремль побачив у ситуації не лише регіональний, а й геополітичний шанс. Для російської влади падіння підтримуваного Заходом уряду в Кабулі стало доказом американської поразки. Російська пропаганда подала хаотичний вихід США з Афганістану як символ занепаду західного впливу.
На цьому тлі контакти з “Талібаном” почали сприйматися в Москві не як проблема, а як демонстрація здатності Росії працювати з новими центрами сили поза західною системою міжнародної легітимності. Кремль дедалі активніше використовує Афганістан як аргумент у власній антизахідній риториці: мовляв, саме Захід залишив країну в руїнах, а Росія тепер готова працювати з її нинішньою владою без політичних умов.
Показово, що під час зустрічі з Мохаммадом Якубом Сергій Шойгу знову повторив тезу про відповідальність Заходу за післявоєнну відбудову Афганістану та необхідність розморозити афганські активи. Це давно стало частиною ширшої зовнішньополітичної кампанії Кремля, яка будується на демонстрації подвійних стандартів Заходу та просуванні Росії як альтернативного центру сили.
Навіщо Росії військове зближення з талібами
Військова угода стала продовженням більш широкої стратегії Москви в Центральній Азії. Перш за все Росія прагне зберегти вплив у регіоні після відходу США та контролювати безпекову ситуацію поблизу своїх південних кордонів. Кремль давно просуває тезу, що таліби можуть бути партнером у боротьбі проти угруповання “Ісламська держава – Хорасан”, яке Москва вважає реальною загрозою для регіону.
Ще один мотив – геополітичний. Після повномасштабного вторгнення в Україну Росія дедалі активніше вибудовує систему контактів із режимами та рухами, які перебувають у конфлікті із Заходом або під санкційним тиском. Партнерство з Іраном, військове зближення з Північною Кореєю, активність у країнах Африки та тепер уже відкрита співпраця з “Талібаном” формують нову мережу союзів Москви поза західною системою міжнародних відносин.
Кремль також зацікавлений у транспортних та економічних маршрутах через Афганістан. Хоча більшість економічних проєктів поки залишаються обмеженими через нестабільність у країні, Росія намагається закріпити політичну присутність наперед.
Що отримує “Талібан”
Для талібів співпраця з Москвою – це насамперед вихід із міжнародної ізоляції. Рух досі не отримав повноцінного міжнародного визнання, а більшість західних держав продовжують офіційно дистанціюватися від режиму. Водночас Китай, держави Центральної Азії та частина країн Близького Сходу підтримують із Кабулом робочі контакти.
Росія пішла далі за інших. У квітні 2025 року Верховний суд РФ на закритому засіданні тимчасово призупинив заборону діяльності “Талібану” в Росії. Це рішення створило юридичну основу для офіційних угод між Москвою та Кабулом. До цього російське законодавство формально вимагало кримінального переслідування за співпрацю з організацією, визнаною терористичною, хоча де-факто представники руху роками безперешкодно відвідували Росію.
Для керівництва “Талібану” російська підтримка означає не лише політичну легітимацію, а й можливість отримати доступ до військових технологій, економічних контактів та дипломатичного визнання з боку інших держав.
Нормалізація на тлі репресій
Зближення Москви з талібами відбувається паралельно з посиленням репресивної політики самого режиму. У травні Європейський парламент ухвалив резолюцію, у якій різко засудив новий кримінальний кодекс талібів та звинуватив режим у систематичних порушеннях прав людини, гендерному апартеїді та інституціоналізації дискримінації жінок.
Європарламент закликав посилити санкційний тиск на керівництво “Талібану” та не допустити нормалізації відносин із режимом. У документі також йшлося про необхідність підтримки афганських правозахисників, журналістів і жінок-активісток.
На цьому тлі російська політика виглядає демонстративною альтернативою західному підходу. Москва не ставить питання прав людини умовою співпраці й готова працювати з режимом, який перебуває у дедалі глибшому конфлікті із західними уявленнями про міжнародну легітимність.
Прагматизм без ідеології
Парадокс нинішньої ситуації полягає в тому, що Росія ще два десятиліття тому розглядала “Талібан” як одну з ключових загроз власній безпеці, а тепер оформлює з ним військове партнерство.
Кремль більше не мислить категоріями ідеологічної сумісності. Його зовнішня політика дедалі більше будується на ситуативних союзах із тими, хто готовий підтримувати антизахідний порядок денний або хоча б не приєднуватися до західної системи ізоляції Росії.
Саме тому Москва сьогодні готова співпрацювати навіть із рухом, який колись офіційно називала терористичним.
Чи довіряє Москва талібам
Попри публічне зближення, у російських силових структурах зберігається глибока інерційна недовіра до “Талібану”, яка формувалася ще з 1990-х років. Тоді рух підтримував чеченських бойовиків і демонстрував готовність до експорту політичного ісламістського порядку в регіони, які Москва вважала сферою власної безпеки. Цей досвід і сьогодні залишається частиною силової пам’яті російського апарату, особливо у контексті Північного Кавказу та мусульманських регіонів Поволжя.
Після 2021 року російські спецслужби публічно почали говорити про “практичний діалог” з талібами, але водночас у внутрішніх оцінках фіксують низку ризиків. Йдеться насамперед про нестабільність самого руху, фрагментованість влади в Кабулі та можливі контакти окремих польових командирів з радикальними угрупованнями, включно з “Ісламською державою – Хорасан”. Саме це угруповання сьогодні вважається головним конкурентом “Талібану” всередині країни й неодноразово брало на себе відповідальність за масштабні теракти проти цивільних і інфраструктури, намагаючись підважити контроль талібів над територією.
Для Москви це означає, що таліби розглядаються не як монолітний партнер, а як ситуативна структура з непередбачуваними внутрішніми розривами.
Додатковий фактор недовіри – Центральна Азія. Росія формально гарантує безпеку союзників по ОДКБ, насамперед Таджикистану, і побоюється, що афганський фактор може стати джерелом тиску на південний пояс її впливу. Саме тому паралельно зі зближенням із Кабулом Москва посилює військову присутність у регіоні та регулярні навчання на таджицько-афганському напрямку.
У цьому контексті співпраця з “Талібаном” виглядає як контрольований ризик. Росія намагається одночасно інституціоналізувати канали впливу на Кабул і мінімізувати потенційні загрози через безпекову інфраструктуру в Центральній Азії. Це не довіра у класичному сенсі, а радше управління нестабільністю, де таліби виступають не союзником, а фактором, який потрібно утримувати в межах передбачуваності.
Європейське сприйняття угоди
У публічному європейському дискурсі реакція на підписання угоди між Москвою і “Талібаном” поки не сформувалася як окремий політичний сюжет. Натомість ця подія прочитується в межах ширшої оцінки російської зовнішньої політики – як продовження практики розширення контактів із режимами, які перебувають поза західною системою визнання.
Європейські коментатори фокусуються не стільки на самому факті співпраці з Кабулом, скільки на її безпекових наслідках, передусім у контексті регіональної нестабільності, міграційних потоків і ризиків радикалізації, які традиційно пов’язують із афганським напрямком. У цьому сенсі угода розглядається як елемент загальної конфігурації російської політики, а не як окремий дипломатичний розворот.
