НАТО шукає формулу “довгої війни”: як Марк Рютте просуває “естонську модель” підтримки України
Ідея, яку ще два роки тому вважали ініціативою невеликої балтійської держави, поступово перетворюється на предмет великої дискусії всередині НАТО. Генеральний секретар альянсу Марк Рютте фактично намагається перевести підтримку України з формату ситуативних рішень у формат системного фінансового зобов’язання. Йдеться про пропозицію, за якою союзники щороку виділятимуть на допомогу Україні 0,25% свого ВВП.
На перший погляд цифра не виглядає драматичною. Проте для економік альянсу разом це потенційні 143 мільярди доларів щорічної допомоги – утричі більше, ніж Україна отримала торік у форматі безпекової підтримки. Саме тому дискусія навколо цієї ініціативи виходить за межі технічного бюджетного питання і все більше набуває характеру внутрішньо-інституційної дискусії про формат довгої війни: як її фінансувати, як розподіляти навантаження і як закріпити зобов’язання між союзниками.
У цьому процесі сама Україна дедалі частіше постає не як суб’єкт, що визначає власну траєкторію війни й виживання, а як об’єкт довгострокового політичного та бюджетного планування. Те, що в європейських столицях сприймається як питання адміністрування безпеки, для українського суспільства залишається питанням екзистенційних ризиків та загроз.
Від естонського документа до дискусії всередині НАТО
Коріння цієї ідеї лежить у документі, який у грудні 2023 року підготувало Міністерство оборони Estonia. Тоді естонські стратеги опублікували дискусійний папір із промовистою назвою – “Setting Transatlantic Defense up for Success: A Military Strategy for Ukraine’s Victory and Russia’s Defeat” (“Налаштування трансатлантичної оборони на успіх: військова стратегія для перемоги України та поразки Росії”).
У тексті містилася принципово важлива теза: Росію можна виснажити і примусити до поразки в горизонті кількох років, якщо Захід переведе допомогу Україні у формат великої промислової та фінансової мобілізації. Документ виходив із холодного військово-економічного розрахунку. Автори аналізували темпи витрати артилерійських боєприпасів, виробничі спроможності оборонної промисловості, обсяги підготовки військових, потреби ППО та авіації.
Саме там вперше й з’явилася формула 0,25% ВВП як постійного механізму фінансування української оборони.
Для Естонії це була не символічна дипломатична заява. Країни Балтії ще з 2022 року виходять з припущення, що війна Росії проти України є лише першою фазою ширшого перегляду європейської безпеки. Тому підтримка Києва у їхньому баченні – не благодійність і не “допомога партнеру”, а елемент власної оборони.
Тепер цю логіку намагається масштабувати вже саме НАТО.
Рютте намагається змінити архітектуру допомоги
Після повернення Трампа до Білого дому всередині альянсу поступово зникає стара модель очікувань, у якій США автоматично залишалися головним донором української оборони. Європейські столиці дедалі більше усвідомлюють, що адміністрація Трампа не збирається нести основний фінансовий тягар війни.
У цій ситуації Рютте фактично виконує роль менеджера політичної стабілізації альянсу. Його завдання – не допустити хаотизації підтримки України через суперечки між союзниками.
Проблема для НАТО полягає не лише в обсягах допомоги, а у відсутності передбачуваності. Україна досі значною мірою залежить від політичних циклів, парламентських криз, виборів і внутрішніх дискусій у західних державах. Це створює ситуацію, коли військове планування постійно прив’язане до політичної турбулентності партнерів.
Саме тому Рютте говорить про “consistent and predictable support” – послідовну та передбачувану підтримку. Його ініціатива є спробою перевести допомогу Україні у формат майже автоматичного механізму, де не буде місця політичному торгу.
Фактично НАТО намагається створити щось на кшталт квазі-бюджетного правила для війни.
Чому виник конфлікт усередині альянсу
Найбільш показовим у цій історії є навіть не сама пропозиція, а реакція на неї.
Опір йде насамперед від великих західноєвропейських держав – передусім Франції та Великобританії. Це демонструє стару проблему НАТО: дисбаланс між країнами, які сприймають російську загрозу як екзистенційну, і державами, для яких війна все ще залишається важливим, але не визначальним фактором внутрішньої політики.
Балтійські держави, Польща, країни Північної Європи давно виходять із логіки воєнної мобілізації. Вони витрачають на Україну непропорційно велику частку своїх економік і дедалі менше приховують роздратування через поведінку частини союзників.
Саме це невдоволення і проривається у нинішній дискусії.
Дані Kiel Institute засвідчують нерівномірність навантаження всередині коаліції підтримки України. Північна Європа фактично фінансує війну значно активніше, ніж багато великих економік Заходу. Для малих держав це починає виглядати як проблема політичної справедливості всередині альянсу.
Звідси й поява формули “0,25% для всіх”. Вона потрібна не лише Україні. Вона потрібна самим країнам-східноєвропейським донорам як механізм примусу великих союзників до більш симетричної участі.
Чому навіть прихильники України нервують через цю ідею
Попри декларативну підтримку Києва, значна частина союзників побоюється кількох речей одночасно.
По-перше, будь-який формалізований відсоток ВВП створює політичний прецедент. Після багаторічних суперечок навколо “2% на оборону” в НАТО добре пам’ятають, наскільки складно перетворювати політичні декларації на реальні бюджетні витрати.
По-друге, у багатьох країнах уже накопичується внутрішня втома від довготривалого фінансування війни. Навіть уряди, які підтримують Україну, змушені враховувати інфляцію, соціальні витрати, бюджетний дефіцит і дедалі складніші внутрішньополітичні дискусії.
По-третє, сама структура допомоги стає дедалі складнішою. Європейський Союз уже затвердив новий пакет кредитної підтримки України обсягом 90 мільярдів євро, значна частина якого піде на оборонні потреби та військову промисловість. Тепер частина країн хоче, аби ці внески автоматично зараховувалися в нові натівські зобов’язання.
Фактично починається боротьба не лише за гроші, а й за політичний облік цих грошей.
НАТО переходить від логіки “допомоги” до логіки “утримання фронту”
Усі ці суперечки свідчать про значно глибшу трансформацію західної політики щодо України.
У 2022–2023 роках підтримка Києва часто подавалася як екстрена реакція на кризу. У 2026 році НАТО вже мислить інакше. Тепер йдеться про довгу систему стратегічного стримування Росії через український фронт.
Саме тому у заявах Рютте дедалі частіше з’являються слова про оборонне виробництво, промислову базу та масштабування військових спроможностей. Це вже не дипломатія короткої дистанції. Альянс поступово адаптується до моделі затяжного протистояння з Росією.
Показово, що сам Рютте говорить про Україну паралельно з Китаєм, нестабільністю на південному фланзі НАТО та необхідністю нарощувати оборонне виробництво. Для альянсу війна перестає бути окремою кризою. Вона стає частиною ширшої системи глобального силового суперництва.
Саміт в Анкарі визначить не лише підхід до України
Саміт НАТО 7–8 липня в Анкарі може стати важливим індикатором того, наскільки далеко готовий зайти альянс у формалізації підтримки Києва.
Навряд чи пропозицію Рютте ухвалять у нинішньому вигляді. Опір надто великий. Але сама поява цієї дискусії вже демонструє зміни всередині НАТО.
Ще кілька років тому питання допомоги Україні значною мірою залишалося сферою добровільних коаліцій. Тепер генеральний секретар альянсу намагається зробити підтримку частиною колективної фінансової дисципліни НАТО.
І це, можливо, головна зміна всієї історії.
Альянс поступово рухається до моделі, у якій війна Росії проти України розглядається не як тимчасова надзвичайна ситуація, а як довгостроковий структурний виклик для всієї євроатлантичної системи безпеки.
Публічна дискусія навколо 0,25%
У відкритих обговореннях ця пропозиція сприймається доволі по-різному – залежно від того, з якого контексту її озвучують і хто саме про неї говорить.
Частина коментаторів підтримує ідею без застережень. У їхній аргументації це виглядає як прагматичне рішення: війна триває, і якщо Україна утримує значну частину російського військового ресурсу, то фінансування її оборони з боку НАТО – це спосіб зменшити майбутні ризики для самої Європи. У такій оптиці 0,25% ВВП сприймається як відносно невелика ціна за тривалу безпеку.
Водночас у багатьох європейських країнах помітна інша реакція – більш стримана або обережна. Там часто звучить теза про нерівномірність: одні держави вже витрачають на Україну значно більше відносно своїх економік, інші – значно менше. Тому сама пропозиція про єдиний відсотковий орієнтир викликає питання не лише про суму, а про те, як саме вона буде розподілена між союзниками.
Є й більш критичні оцінки, пов’язані не стільки з Україною, скільки з внутрішніми можливостями країн НАТО. За цього підходу йдеться про те, що довгострокові зобов’язання такого масштабу можуть бути складними для політичного ухвалення всередині держав – через економічний тиск, соціальні витрати та зміну суспільних настроїв.
У підсумку публічні реакції не зводяться до одного ставлення. Навколо 0,25% формується радше розмова про межі довготривалої підтримки, її справедливість між країнами та політичну готовність суспільств приймати такі рішення регулярно, а не одноразово.
