Опозиція “Свій/Чужий” – одна з найдавніших соціальних матриць. Нею ми послуговуємося у пізнанні світу та в процесі самоідентифікації. Це опозиція, яка спрацьовує швидко, майже автоматично: в кризові часи ми шукаємо опертя в “своїх” та дистанціюємося від “чужих”. У мирний час вона стає механізмом культурної ідентифікації. У воєнний – механізмом виживання, життєво необхідним, але водночас контраверсійним і часто небезпечним.
Кожна історична доба і кожне суспільство наново створює своїх «інших». Тож ідентичності “я” та “іншого” – це далеко не статичні сутності, а результат історичного процесу, змагання, у який втягуються індивіди й інституції. Питання тут полягає в тому, чи здатне суспільство відрізнити “іншого” від “ворога” і не почати множити ворогів у внутрішньому середовищі.
Сучасна Україна переживає момент, коли зовнішній ворог очевидний. Війна консолідує, але водночас і поляризує: між фронтом і тилом, між тими, хто воює, і тими, хто виїхав, між різними баченнями справедливості, мобілізації, свободи слова, ролі держави. Тож поряд із консолідацією з’являються все нові і нові розломи, що породжують опозиції серед “своїх”.
Філософія “Я–Інший”: від ідентичності до стигми
У дослідженнях філософів опозиція “Я–Інший” постає серед проблем самоідентифікації, пізнання та визначення політичних кордонів. “Інший” – це не обов’язково ворог. “Інакшість” передбачає, що хтось має інший досвід, інші цінності, іншу мову. З “іншим” у нас може не бути спільного минулого, але потенційно можливе спільне майбутнє.
Дослідники розрізняють щонайменше три модуси “інакшості”:
-Нейтральний інший, що існує поза нашим ментальним простором і не втручається у наше буття.
-Інший як співрозмовник, що відрізняється від нас, але здатний до порозуміння.
-Публічний ворог – екстремальна форма “іншого”, що загрожує колективному існуванню.
В будь-якому суспільстві проблема починається тоді, коли певна відмінність автоматично маркується як ворожість. Цей процес підсилюється соціальними мережами, які радикалізують дискурс і пришвидшують стигматизацію. Категорія “чужого” перестає бути описовою і стає каральною.
Україна воєнного часу: множинність внутрішніх “чужих”
Війна з Росією створила недвозначний консенсус щодо зовнішнього ворога. Разом з тим спричинила умови для поляризації. Суспільство дедалі більше розшаровується, і в кожного прошарка формується своє уявлення про “Своїх/Чужих”. З’являються нові параметри розподілу – мовні, поведінкові, моральні, соціально-економічні тощо.
Мовний розлом
Цей маркер ніколи не зникав з переліку ідентифікаційних характеристик, але з повномасштабною війною він значно радикалізувався. Говориш українською – “свій”. Продовжуєш спілкуватися російською – “підозрілий”, а інколи й “ворог”.
Показовим тут став кейс Ірини Фаріон, яка фактично поставила під сумнів українську ідентичність військових, що спілкуються російською. Реакція мереж була бурхливою і доволі красномовною: слова мовознавиці інтерпретували як прирівнювання захисників до окупантів. Це приклад, коли “свій” (український військовий) раптом опиняється у зоні “чужого” через мовну ознаку. Мовний критерій стає жорсткішим за критерій жертовності та участі в обороні країни. Так спрацьовує небезпечне злиття культурного й екзистенційного виміру: мова стає інструментом морального суду.
Мобілізація і образ “людолова”
Як «чужі», переважно “вороги”, маркуються нині працівники ТЦК. Негативний інформаційний фон, провальні комунікаційні кампанії, скандальні випадки перевищення повноважень перетворили інституцію на об’єкт масової ненависті. У соцмережах множиться інвективна лексика на адресу тцк-ків, з’являються відео спротиву, що отримують схвалення.
Парадокс полягає у тому, що ТЦК за функціональністю має бути інструментом оборони держави. Але в частині суспільної свідомості вони – “чужі”, що витісняють навіть образ зовнішнього ворога. Так виникає феномен внутрішнього “ворога ближчого” – того, хто діє поряд і безпосередньо впливає на життя людини та її близьких.
“Ухилянт” як нова стигма
Водночас у медіапросторі простежується протилежна лінія: «ухилянт» постає як універсальний ярлик. Не служиш – значить ухиляєшся, отже, “чужий”. У конкретику причин, як правило, ніхто не вдається: стан здоров’я, сімейні обставини, професійна специфіка. У публічному просторі звучать репліки на кшталт: “Як шкода жінок, яким доводиться жити з ухилянтами”. Образ стає соціально токсичним.
Так створюється нова моральна ієрархія громадянства, де повноцінність визначається єдиним параметром – знаходженням на фронті.
Декомунізація і конфлікт пам’яті
Знесення пам’ятників і переоцінка історичних постатей – з останніх інцидентів це Михайло Булгаков та Василь Маргелов – оприявнюють ще одну лінію внутрішнього розлому. І тут йдеться вже не про фронт і тил, не про політичні дебати, а про пам’ять – символічний простір, у якому суспільство формує власну ідентичність.
Для когось це – акт очищення публічного простору від проросійських маркерів (зокрема й радянських, при чому відмова від українського сегменту радянської спадщини є досить суперечливим актом). Для інших – небезпечна тенденція до стирання складної, але все ж таки нашої історії. Фактично це суперечка про теперішнє і майбутнє — про те, кого ми готові визнати «своїм» у ретроспективі, а кого остаточно віднести до “чужих”. У воєнний час ці процеси неминуче загострюються. Адже питання пам’яті – це завжди питання самопрезентації нації. І те, як суспільство проходить через ці дискусії – з повагою до аргументів чи із взаємним запереченням, – визначає рівень його зрілості.
Регіональний вимір травми
Щільність обстрілів, наближеність до фронту, масштаб руйнувань формують різний досвід війни.
Той, хто живе під постійними атаками, може сприймати мешканців відносно спокійніших регіонів як “менш залучених”.
Ті, хто далеко від фронту, іноді звинувачують інших у “паніці” або “надмірному драматизмі”.
Так формується ієрархія страждання – ще одна небезпечна лінія поділу українського суспільства.
Історичні прецеденти: як суспільства проходять тест “свій / чужий”
Подібні механізми не є унікальними для України воєнного часу. Історія не раз демонструвала, як у кризові моменти різні прошарки суспільства починають прискорено перевіряти одне одного на лояльність і як тонка межа між безпекою та надмірною підозрою швидко стирається.
На це звертає увагу дослідник суспільних процесів та історичної ретроспективи Ігор Репешко, аналізуючи дві події 19 лютого 1942 року – канадський експеримент із “окупацією” Вінніпега та американське рішення про інтернування громадян японського походження. Обидва випадки – різні за масштабом і наслідками – стали своєрідними тестами на те, як суспільство реагує на страх і як держава окреслює межі “свого” й “чужого”.
19 лютого 1942 року мешканці канадського міста Вінніпег прокинулися в “іншій реальності”: місто нібито захопили війська у формі Вермахту, його перейменували на “Гіммлерштадт”, на будівлях замайоріли нацистські прапори, почалися “арешти”. До комендатури потягнулися охочі співпрацювати – хтось цікавився посадою в “поліції”, хтось приносив списки “неблагонадійних”. Навіть вишикувалася черга обміняти канадські долари на рейхсмарки.
Та це була не справжня окупація, а масштабна інсценізація — акція If Day, організована владою Манітоби для мобілізації суспільства й збору коштів на військові облігації. Військові Канади зіграли роль “загарбників”, форму надали кінокомпанії. Ефект був приголомшливий: за один день зібрали понад три мільйони доларів. Але водночас експеримент показав і дещо інше – наскільки швидко в умовах страху й невизначеності частина людей готова пристосуватися до “нового порядку”.
Того ж дня в США відбулася подія вже не символічна, а цілком реальна. Президент Франклін Рузвельт підписав указ № 9066 після атаки на Перл-Харбор. Документ дозволив визначати “військові зони” й виселяти з них цивільних осіб. Наслідком стало інтернування понад 110 тисяч американців японського походження – більшість із них були громадянами США за народженням. Формально йшлося про безпеку, фактично – про колективну відповідальність за етнічною ознакою.
Показово, що директор ФБР Джон Едгар Гувер виступав проти масового інтернування не з міркувань прав людини, а тому, що вважав: потенційних шпигунів уже затримано. Отже, йшлося не про принципи, а про доцільність. Через десятиліття держава визнала помилку: указ скасували, а у 1988 році постраждалим виплатили компенсації й принесли офіційні вибачення.
Обидві історії – різні за формою, але схожі за суттю. Вони показують, як у кризові моменти суспільство починає шукати “чужих” і перевіряти одне одного на лояльність. І водночас – як легко страх може переважити право, а дисципліна – людяність.
Питання “свій чи чужий?” у такі часи стає не лише інструментом безпеки, а й індикатором зрілості держави та громадян.
Чому це відбувається?
Війна радикалізує мислення. Вона потребує чітких меж.
Але психологія травми спрощує складне: відмінність → підозра, підозра → стигма, стигма → ворожість.
Соцмережі підсилюють ефект “моральних трибуналів”. Культура скасування стає способом швидко перевести “іншого” у категорію “чужого” і піддати його остракізму. Проте суспільство, яке безперервно продукує нових “чужих”, ризикує втратити внутрішню солідарність.
