Гортаючи зранку західну пресу, з полегшенням помітила, що скандал навколо інтерв’ю Юлії Мендель Такеру Карлсону, що вибухнув в українському інформаційному просторі, майже не потрапив у фокус якісних міжнародних медіа. Максимум – згадки про те, що колишня прессекретарка Зеленського зробила певну заяву, а в Офісі президента її спростували. Все. Не було розлогих аналітичних текстів, винесення на перші шпальти, перетворення цієї історії на “українську сенсацію” для світу. І це, можливо, найкраща новина у всій цій історії. Адже в самій Україні “Мендель-гейт” виявився значно більшим, ніж просто чергове скандальне інтерв’ю колишньої посадовиці. Він оголив одразу кілька болючих тем – від природи сучасної медійної маніпуляції до кризи персональної відповідальності людей, які колись були частиною державної команди.
Між правдою, образою і політичним спектаклем
В епоху постправди найнебезпечнішою стає не відверта брехня, а суміш правди, емоції, особистої образи й маніпуляції. Межа між ними настільки розмита, що публічна заява дедалі частіше сприймається не як факт, який потрібно перевіряти, а як емоційний досвід, який хтось мав пережити. Інформаційна доба виробила дивну форму легітимності: якщо людина говорить упевнено, драматично й “від себе”, її слова вже набувають ваги незалежно від того, чи підтверджуються вони реальністю.
Саме тому скандал навколо інтерв’ю колишньої прессекретарки президента України Юлії Мендель американському ведучому Такеру Карлсону виявився значно більш токсичним і масштабним, ніж просто черговий епізод внутрішньоукраїнського політичного шоу. Він показав, як особистий досвід, публічна образа, політичні оцінки та фрагменти реальності можуть зливатися у токсичний інформаційний коктейль, який починає жити власним життям.
“Коли я бачу захоплення людиною чи певним світоглядом, то вже знаю: саме носії такого захоплення стануть першими, хто зречеться і людини, і цього світогляду”, – писав Зигмунд Фройд у листі до Стефана Цвейга. У цій фразі сьогодні дивовижно точно впізнається українська політична “культура”, де близькість до влади дуже часто завершується демонстративним публічним розривом.
Інтерв’ю, у якому зник агресор
У розмові з Карлсоном Мендель постійно повторювала, що не виправдовує Володимира Путіна і не підтримує російське вторгнення. Однак далі її риторика дедалі більше рухалася до небезпечного розмивання відповідальності Росії.
Вона заявила, що війна «вже не є чорно-білою», назвала мирну угоду “єдиним способом підтримати Україну”, а також фактично поставила в один моральний ряд Зеленського і Путіна, назвавши “злом” обох. Українського президента Мендель описувала як людину, яка “грає роль”, “змінює маски” і “не має емпатії”. Водночас про Путіна вона говорила в інтонації людини, яку можна переконати, якщо правильно до неї звернутися.
Одним із найрезонансніших епізодів стали слова Мендель про переговори у Стамбулі навесні 2022 року. Вона стверджувала, що Україна буцімто була готова поступитися Донбасом, а домовленість нібито зірвав тодішній британський прем’єр Борис Джонсон. Саме ця теза роками є одним із центральних російських пропагандистських сюжетів, покликаних довести, що Україна не є самостійним суб’єктом.
Не менш скандальними стали її слова про те, що Зеленський під час Нормандського саміту 2019 року нібито особисто обіцяв Путіну не вести Україну до НАТО. Жодних підтверджень цієї заяви Мендель не навела.
Шок викликали її натяки у відповідь на запитання Карлсона про наркотики, які нібито вживає Зеленський. Мендель не сказала цього прямо, однак залишила багатозначну фразу про “секрет Полішинеля” – ще один багаторічний мем російської пропаганди.
Фінальне звернення до Путіна російською мовою стало кульмінацією інтерв’ю. Мендель говорила про “слов’ян, які вбивають слов’ян”, про “війну без переможця” і припустила, що російський президент може просто не знати про дронові атаки на цивільних у Херсоні.
Саме ця конструкція, де війна перетворюється на абстрактну трагедію “двох сторін”, а агресор розчиняється у загальній драмі, і викликала настільки різку реакцію серед медійників, інфлюенсерів, активістів різних політичних сил в Україні.
“Фізично важко дивитися”
Українські журналісти, редактори й медійники реагували на інтерв’ю Мендель майже синхронно – з подивом, огидою і відчуттям репутаційної небезпеки.
Фахівець зі стратегічних комунікацій Володимир Анфімов написав, що йому було “фізично важко” дивитися це інтерв’ю. На його думку, головним меседжем Мендель стала теза про те, що саме Зеленський є перешкодою до миру.
“Юлія Мендель назвала президента України однією з основних перешкод на шляху до миру”, – підкреслив Анфімов. Він також зауважив, що у заголовку самого інтерв’ю ця думка була ще більше радикалізована.
Анфімов особливо наголосив на тому, що Мендель фактично “поставила знак рівності між Зеленським і Путіним”, а її звернення до російського президента прозвучало як прохання до “царя-батюшки” втрутитися і зупинити насильство.
Журналістка й телеведуча Яніна Соколова написала, що навіть російські пропагандистські медіа “не вигадували стільки неймовірних історій” про Україну, скільки прозвучало в інтерв’ю Мендель. Вона також прямо пов’язала ситуацію з кадровими рішеннями Зеленського, заявивши, що принцип особистої лояльності часто переважав професійність.
Редакторка “Детектора медіа” Наталя Лігачова назвала інтерв’ю “потоком трешу” і з гіркою іронією зауважила, що український інформаційний простір уже настільки перенасичений скандалами, що нові кризи буквально нашаровуються одна на одну.
Журналістка Олена Лунькова звернула увагу на те, як подібні меседжі вже починають жити в західному інформаційному середовищі — особливо фрагменти про хвилину мовчання, “спалення книжок” чи страх українців говорити про владу.
Історія не лише про Мендель
“Мендель-гейт” не варто зводити до історії про одну конкретну людину. Це історія про кризу політичних комунікацій, про культуру випадкових людей у владі, про драматичну різницю між лояльністю і відповідальністю.
Колишні прессекретарі, радники, спічрайтери й медійні обличчя завжди несуть із собою спокусу монетизувати близькість до центру ухвалення рішень. У мирний час це часто завершується мемуарами, телевізійними шоу чи внутрішньополітичними війнами. У країні, яка живе в умовах великої війни, наслідки стають значно серйознішими.
Проблема не в тому, що Мендель критикувала Зеленського. Критика влади в демократичному суспільстві необхідна. Проблема в іншому: у момент, коли критика починає розчиняти відповідальність агресора, вона стає частиною чужого наративу — незалежно від намірів того, хто говорить.
Саме тому ця історія так боляче вдарила по українському медіапростору. Адже в ній ішлося не лише про політичний конфлікт чи особисту образу. У ній ішлося про межу, після якої публічна сповідь перетворюється на інформаційну зброю.
“Я не виправдовую Путіна”. Як працює риторика розмитої відповідальності
Якщо розглядати інтерв’ю Юлії Мендель з позиції технологій впливу, то тут на увагу заслуговують навіть не самі тези, багато з яких давно циркулюють у російському інформаційному полі, а спосіб їх подачі. Розмова побудована за законами психологічної маніпуляції, де головним інструментом стає не пряме твердження, а емоційне переналаштування аудиторії.
Мендель починає з класичного прийому морального самозахисту: “Я не виправдовую російське вторгнення. Я не виправдовую Путіна”. Такі конструкції зазвичай виконують функцію психологічної страховки. Після них можна говорити майже що завгодно – аудиторія вже отримала сигнал, що спікер перебуває “на правильному боці”. Далі запускається значно складніший механізм: не заперечення російської агресії, а поступове розмивання її виняткової відповідальності.
Ключова фраза Мендель – “ця війна більше не є чорно-білою” – є типовою формулою постправди. Вона не спростовує факт злочину, але переводить його у зону моральної невизначеності. Після цього стає можливим головний маніпулятивний хід – симетризація агресора і жертви. Саме тому далі з’являється теза: “Путін – зло. Але Зеленський теж зло”. Російська пропаганда роками прагнула саме цього ефекту – не обов’язково виправдати Кремль, а зруйнувати моральну асиметрію війни.
Показовою є і побудова психологічного портрета Зеленського. Мендель не оперує фактами. Вона використовує техніку характерологічної дискредитації: “істеричний”, “емоційно неконтрольований”, “не має емпатії”, “змінює маски”. Це мова не політичного аналізу, а психоемоційного маркування, причому маркування максимально персоналізованого. Глядачу пропонують не оцінювати політику президента, а відчути до нього недовіру на майже інтуїтивному рівні.
Далі Мендель систематично підсилює власну достовірність через роль “інсайдера”. Фрази на кшталт “я була поруч”, “дуже мало людей знають”, “я бачила справжнього Зеленського” – це класичний механізм створення привілейованого знання. Аудиторія отримує відчуття доступу до “прихованої правди”, яку від неї нібито закривають офіційні медіа та політики. Саме на цьому психологічному ефекті тримається значна частина конспірологічного контенту.
Показово й те, як у розмові працює Такер Карлсон. Він не сперечається, не уточнює, не вимагає доказів. Навпаки, він постійно емоційно підсилює співрозмовницю: “Thank you for saying that”, “I agree”, “That’s obvious to me”. Це створює ефект моральної колаборації між інтерв’юером і героїнею. У глядача виникає відчуття, що він спостерігає не за інтерв’ю, а за моментом “викриття правди”, яку нарешті наважилися озвучити.
Ще одна важлива технологія – апеляція до страждання як інструменту легітимації будь-яких висновків. Мендель багато говорить про пенсіонерів, холод, загиблих, демографічну катастрофу, страх і виснаження. Частина цього безумовно реальна. Але далі емоційна правда людського болю використовується для просування конкретного політичного висновку: Україна має погодитися на мир “будь-якою ціною”, а головною перешкодою для цього є Зеленський. Саме тут емоція починає працювати як політична технологія.
Війна постає не як вторгнення однієї держави в іншу, а як абстрактна історична трагедія, де всі однаково винні й однаково страждають.
Окремо варто звернути увагу на постійне використання не перевірюваних свідчень. “Я говорила з людиною”, “мені розповідали”, “є друг, який був на співбесіді”, “дуже мало людей знають”. Це надзвичайно зручна форма комунікації, бо вона створює враження інсайду, але водночас унеможливлює верифікацію. Психологічно такі історії працюють сильніше за факти, бо апелюють до ефекту близькості: глядач вірить не документу, а “людині, яка була всередині події”.
І нарешті, фінальна сцена звернення до Путіна російською мовою. Вона побудована за законами драматичного монологу. Тут є і персональна сповідь (“я жінка з Херсона”), і апеляція до моральності (“ви людина Бога”), і припущення про необізнаність правителя (“можливо, вам не кажуть правду”). Це дуже давня політична модель комунікації – звернення не до системи, а до “доброго царя”, який нібито просто не знає про злочини виконавців.
Водночас у цій історії важливо уникнути ще однієї пастки – спроби оголосити будь-яку критику української влади “неприпустимою під час війни”. Демократичне суспільство тим і відрізняється від авторитарного, що президент, уряд, військове командування чи будь-яка інша інституція залишаються предметом публічного контролю. Українська журналістика за роки війни не раз демонструвала здатність до жорстких розслідувань, критики кадрових рішень, корупційних історій чи помилок держави і саме це, а не мовчання, є ознакою демократичної культури.
Але проблема інтерв’ю Мендель полягає в іншому. Її висловлювання майже не стосуються політичного аналізу в класичному сенсі. Вони побудовані не навколо рішень, документів, стратегій чи фактів, а навколо психологізації, моральних ярликів, не перевірюваних інсайдів та емоційної драматургії.
І саме тут починається простір постправди, де навіть цілком реальні проблеми – корупція, суспільна втома, недовіра до влади – можуть використовуватися не для аналізу ситуації, а для підсилення наперед заданих і зокрема чужих політичних наративів.
